Як професійного інструктора з тактичної медицини Олега Басараба знають далеко за межами Івано-Франківська. У минулому лікар швидкої допомоги, а нині викладач біології Івано-Франківського наукового фізико-технічного ліцею, від початку повномасштабного вторгнення він провів сотні тренінгів для військових в Івано-Франківську, Львові, Києві, Дніпрі та інших містах. Навчання для захисників Олег Басараб проводить безкоштовно, сам забезпечує бійців спорядженням, надає професійні тренажери та витратні матеріали.
Чоловік переконує, вчити інших рятувати життя – те, що виходить у нього найкраще. А передавати власний досвід тим, кому він зараз неоціненно потрібен у боротьбі з ворогом, його спосіб волонтерства.
Про свій багаторічний досвід навчання військових та цивільних, рівень знань українців про такмед на четвертому році війни, та чому курс домедичної підготовки варто пройти навіть дітям – Олег Басараб розповів в інтерв’ю «Західному кур’єру».
– Пане Олеже, розкажіть, як ви стали інструктором з тактичної медицини та домедичної підготовки?
– Напевно, варто почати з того, що в медицині, ще в студентські роки, найбільше мене цікавила робота з екстремальними випадками. Невідкладні стани, реанімаційні заходи і так далі. Тому, коли після базового медучилища я пішов працювати фельдшером на швидку, то опинився у своїй стихії. Це був колосальний досвід. На моїх очах люди народжувались і помирали… Історії зі свого досвіду на швидкій я можу розказувати годинами. Це всі мої учні знають (сміється, – ред.).
Разом з тим, також мені завжди подобалось вчителювання. В мене є педагогічна освіта. Тож, коли мені запропонували викладати в Івано-Франківському науковому фізико-технічному ліцеї, я вирішив спробувати.
Але лікарів, як відомо, колишніх не буває. Тому викладання біології у мене також доволі специфічне. З певними акцентами. З розумінням того, що біологами 99% студентів не стануть, але як влаштований людський організм, як зберегти своє життя в кризовій ситуації та надати невідкладну допомогу іншим, мої учні точно знають.
Я не можу повністю віддатися одній з професій – вчителя чи медика. Тож знайшов можливість поєднувати обидві ці спеціальності саме в проведенні тренінгів з домедичної підготовки і тактичної медицини. Вже 15 років я є сертифікованим інструктором з їх викладання. Ввесь цей час я постійно займався цією практикою. Але після повномасштабного вторгнення затребуваність мене саме як викладача медичної підготовки зросла в десятки раз.
– Як саме і де ви почали проводити тренінги після початку повномасштабної війни?
– Відразу після повномасштабки я з друзями та братами приєднався до тероборони. Перше, що я помітив, як медик – відсутність аптечок. З тих медикаментів, які були в мене особисто, в моїх друзів, багато з яких є спортсменами, тренерами, я почав збирати перші набори. Ті, хто мав можливість, також долучався. Люди стали приносити мені медикаменти, я формував аптечки. Медзасоби передавали навіть з-за кордону. Одного разу мені зателефонував кур’єр і спитав, куди доставити посилку. Виявилося, що це була фура з медикаментами… Словом, через два тижні після початку війни в мене вже був свій медичний склад. Я порахував, що особисто наповнив і передав хлопцям близько 2000 аптечок.
Згодом я приєднався до добровольчого формування територіальної оборони «Захід» і досі відповідаю там за все, що стосується медицини та проведення тренінгів з такмеду. Саме завдяки моїй діяльності в ДФТГ про мене дізналися в багатьох військових частинах, спецпідрозділах і вони почали запрошувати мене як інструктора для своїх бійців. Я був у десятках частин. Зараз найактивніше співпрацюю з 114 бригадою тактичної авіації. Раз на місяць постійно їду навчати на Схід. Скільки тренінгів я провів за останні три роки я навіть не можу порахувати… Точно сотні як для військових, так і для цивільних.
– Чим відрізняються ваші тренінги для цивільних?
– Моя позиція з самого початку війни і дотепер – за навчання військових я не беру жодної оплати. Я надаю всю матеріально-технічну базу, витратні матеріали. Єдине, коли мене запрошують на Схід, то беру відшкодування за витрати на саму поїздку. А тренінги проводжу безоплатно.
З цивільними я працюю за донат, який складає приблизну вартість одного турнікета. Чому? Бо матеріально-технічна база, яка потрібна для проведення кожного тренінгу, дуже дорога. Якісні тренажери, хороші витратні матеріали не можуть бути дешевими. Пакет якісної штучної крові коштує майже дві тисячі грн. Можна, звичайно, і за 600 використовувати, але від неї потім не відмиєш ні одяг, ні себе. Перевірено мною особисто.
Вартість інвентарю, який я використовую на своїх тренінгах – більше 200 тисяч гривень і він потребує постійних оновлень. Турнікети рвуться, бандажі також… Тому кошти, які я акумулюю проведенням навчань для цивільних, дають мені можливість продовжувати практику безкоштовних тренінгів для захисників.
Цивільні отримують цінні знаття і одночасно допомагають армії, бо роблять донат. Я, таким чином, отримую можливість передати свій досвід захисникам. Військові, завдяки мені, можуть краще подбати про збереження свого життя. Тому це мій спосіб волонтертсва.
Щодо формату тренінгів, то він, по суті,однаковий. Але для військових я викладаю тактичну медицину, а для цивільних – домедичну підготовку.
– В чому різниця між домедичною підготовкою і такмедом?
– База однакова – алгоритм MARCH, тобто послідовність дій, за якою надається допомога. «M»- масивна кровотеча, «A» – дихальні шляхи; «R»- дихання; «C» – циркуляція; «H» – травма голови, гіпотермія. Абревіатури можуть бути інші, але послідовність дій одна і та сама.
Разом з тим, є багато кардинальних відмінностей у підходах до надання допомоги, коли ти в зоні бойових дій та на мирній території. Цим і відрізняється такмед від «домедички». Наприклад, у військового значно обмеженіші можливості пересування. В разі травми, його завдання укритися, сховатися, поставити собі турнікет,тікати або чекати евакуації. Війна диктує свої правила і щодо надання допомоги іншим. По-перше, робити це можна тільки з дозволу командира. А, якщо на полі бою військовий не подає ознак життя, він вважається мертвим. Надавати допомогу йому, згідно протоколів, не мають права. Реанімаційні заходи, штучне дихання, масаж серця – в тактичній медицині практично не застосовуються. В той час, як в цивільному житті, ми зобов’язані пріоритетно надати допомогу непритомній чи травмованій людині.
Пріоритети надання допомоги у військовій та цивільній медицині також дуже відрізняються. В мирному житті ми допомагаємо спочатку дітям, потім жінкам, тоді чоловікам. А в умовах війни, якщо військовим дають команду про порятунок цивільних, спочатку вони зобов’язані рятувати жінок. Діти вважаються непріоритетною категорією, бо шанс вижити під час активних бойових дій в них мінімальний. А жінка зможе народити ще.
– Звучить досить цинічно…
– Військова медицина взагалі дуже цинічна. Але її протоколи написані кров’ю людей. Зберегти життя всіх, кого нам хотілося б, на жаль, ми не зможемо, бо це війна. А вибирати кого врятувати, а кого ні – це завжди вибирати між злом і гіршим злом.
– Після проведених навчань, чи отримували ви зворотній зв’язок від тих, кому отримані на тренінгах знання, пригодились на практиці?
– Це було десятки разів і, напевно, саме тому, я займаюся цим надалі. Серед тих військових, кого я навчав, є і поранені, і, на жаль, багато мертвих… Але є і дуже велика кількість тих, хто навіть через роки після тренінгу мене набирає, радиться. Хтось дякує. Один такий дзвінок в день я точно отримую і дуже цьому тішуся.
Якось, на наступний день після проведеного тренінгу по невідкладних станах, до мене подзвонив військовий і каже: «Ти сьогодні врятував потопельника». Виявилося, що вони з сином поїхали на рибалку і там, у воді, побачити тіло чоловіка. Коли вони його витягли, в нього була зупинка серця, вже почалось посиніння. Але цей військовий зміг його реанімувати, запустив серце. Він мені сказав «Олег, моїми руками це зробив ти». Як сьогодні, пам’ятаю…
Також пам’ятаю одного військовослужбовця з підрозділу «Сафарі». З ним ми проходили курс по роботі з декомпресійними голками, які вводять в грудну клітку через шкіру, щоб вивести накопичене повітря. Це допомагає розправити легеню і відновити нормальне дихання. На тренінгу цей хлопець сказав мені, що навіть не хоче пробувати працювати з голками на тренажері, бо «точно не буде того робити». А я кажу, спробуй, якщо ти вже і так тут і все для цього є.
Так сталося, що, будучи на фронті, цей захисник допомагав евакуйовувати пораненого і врятував йому життя саме декомпресійними голками. Він прийшов до мене, коли я проводив черговий тренінг, подякував і сказав, що справився…
– Яка загалом ситуація зі знанням такмеду у військових частинах, з якими вам доводилось працювати?
– На жаль, на третьому році війни в нас жахлива ситуація з рівнем медичної підготовки наших військових. Не хочу персоніфікувати, але є підрозділи, бійці з яких відправляються на передову з вкрай мізерними знаннями з тактичної медицини. Мені траплялося працювати у підрозділах, де половина бійців не вміли поставити собі турнікет. А це життєво важливий момент. Що з того, що вони отримують зараз відносно нормальні аптечки? Боєць може тримати в руках аптечку за 10 тисяч грн, але сама по собі вона йому не допоможе. Треба вміти нею користуватися. Накладення турнікету має бути відпрацьоване до автоматизму, інакше людина не зможе зробити це в екстремальній ситуації.
Я вважаю, що це відповідальність начальника кожної окремої частини. Вони мають ініціювати навчання своїх бійців і контролювати їх підготовку.
– А яка ситуація з цивільними?
– Ще гірша. Бо абсолютна більшість помилково вважає, що ніколи не опиниться в ситуації, коли буде потреба застосувати ці знання. Думають, от щось станеться, я викличу швидку, і там все за мене зроблять. Але швидка може їхати через «корки», може не бути вільної і так далі… Коли я працював фельдшером на швидкій, то стабільно бачив картину, коли щось сталося, хтось знепритомнів, ДТП чи інший екстремальний випадок – 20 людей знімає це на відео, і нікому навіть в голову не приходить хоч щось під постраждалого підкласти, щоб він не лежав на морозі на асфальті, чи повернути його на бік, щоб не було западання язика!
Війна лише трошки змінила суспільну свідомість в цьому плані. Дехто став задумуватись над тим, що він буде робити, коли «прилетить» в його будинок. І ці люди шукають можливість навчитися зберегти своє життя та життя інших, і знаходять мене та мої тренінги.
Коли я проводив навчання для цивільних на Сході, то, якщо порівнювати їх з курсами у тилових містах, як наше – це дві великі різниці. До жителів Донеччини, Луганщини війна ближче, в багатьох вона уже в домівках. Хтось бачив поранення не на тренажерах, а живих людях, тому вони дуже старанно відпрацьовують кожен момент.
Вони шукають ці знання набагато активніше за тих, хто від війни за сотні кілометрів. Але ми забуваємо, що люди гинуть не тільки на війні, а кожного дня посеред вулиці, в аваріях і так далі. Тому домедична підготовка – це знання, які краще мати, навіть якщо вони залишаться для вас теоретичними.
– На вашу думку як педагога, зі скількох років варто знайомити з основами домедичної підготовки дітей?
– Оптимально таку інформацію дитина сприймає з 12 років. Досвід моїх тренінгів показує, що в такому віці дитина може зупинити собі кровотечу. Інколи, не менш ефективно, допомогти зробити це дорослому. Але починати знайомство з основами медичної підготовки не тільки можна, а й треба з шести років. Хоча в моїй практиці були навчання навіть для вихованців дитсадка, і основну суть дітки зрозуміли.
Я автор курсу з медичної допомоги для дітей, єдиного в Україні, до речі. І я вважаю, що знати, що таке «поза супермена», тобто, як правильно повернути непритомну чи травмовану людину у відновне положення на бік, щоб уникнути западання язика, може навіть першокласник. А це, між іншим, 20% смертності до приїзду швидкої.
Звичайно, щоб дитина не розгубилася в екстремальній ситуації і змогла використати знання на практиці, цьому має передувати тривала підготовка. І на тренінгах, і вдома. Дитину треба вчити, в першу чергу, правильних поведінкових реакцій на те, що відбувається навколо. Страх і переживання – це нормально, паніка – ні.
Почати варто з проговорювання з дитиною елементарних речей. Наприклад, де можна знайти аптечку і допомогу, коли їй чи комусь на вулиці стало погано? Як правильно викликати швидку допомогу? Що сказати? Як знати, де знаходишся, яка адреса і так далі.
Наступний етап – це психологічна підготовка, дихальні техніки для самозаспокоєння. Тоді дитина вже готова до пропрацьовування критичних станів, накладення джгутів з підручних матеріалів, надання першої допомоги. І, звичайно, важливо все це регулярно повторювати. А ще краще – практикувати на тренінгах.
Інтерв’ю записала Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар