Юрій Гапончук – ветеран війни, який активно популяризує в Івано-Франківську адаптивні види спорту. Навесні 2023 року, на фронті він втратив частину ноги, підірвавшись на міні. Пройшовши реабілітацію та ставши на протез, чоловік зацікавився ветеранським спортом. З тих пір він не раз приймав участь в міжнародних турнірах серед військових з різними видами травм і саме в цьому знайшов джерело наснаги.
Минулого року він виборов «золото» на змаганнях «United States Air Force Trials 2024» у Лас-Вегасі. За словами Юрія Гапончука, саме ця перемога надихнула його на нову життєву мету – пропаганду адаптивних видів спорту серед франківських ветеранів. Для цього він заснував громадську організацію «Полюби долю». Власним прикладом чоловік заохочує захисників після поранень доєднуватися до спільних тренувань не тільки заради фізичної реабілітації. Він переконаний, спорт у колі однодумців – найкраща можливість заповнити емоційну прірву, яка виникає між ветераном та суспільством після його повернення з фронту до цивільного життя.
В цьому році Юрій Гапончук, як технічний менеджер збірної України на Іграх Нескорених, відвідав Ванкувер, а також взяв участь у змаганнях «Сильні України» у Одесі.
Про враження від цих спортивних подій та важливість подібних заходів, виклики для розвитку адаптивних видів спорту в нашому регіоні, та чому кожному ветерану варто спробувати в них свої сили Юрій Гапончук розповів у інтерв’ю «Західному кур’єру».
«У Канаді до наших спортсменів було особливе ставлення і увага»
– Пане Юрію, нещодавно ви як технічний менеджер збірної України на Іграх Нескорених, відвідали Ванкувер. Як команду з України зустріла Канада? Чи було якесь особливе ставлення до спортсменів, чия країна наразі у війні?
– Від самого відкриття змагань до наших спортсменів дійсно було особливе ставлення і увага. Стадіон був повністю заповнений глядачами і, коли виходили ми, абсолютно всі аплодували нашій збірній стоячи. Це надзвичайний вияв поваги і, якщо чесно, було дуже важко втриматись, щоб не заплакати.
Всі спікери, які мали слово під час відкриття, виступів, закриття змагань, принц Гаррі зокрема, в своїх промовах всіляко виявляли шану до українських військових, які навіть попри те, що в нашій країні триває війна, знаходять сили їхати на такі спортивні заходи та показувати хороші результати.
Ветерани з багатьох країн підходили до нас, спілкувалися, питали хто, як, коли отримав поранення, як реабілітація проходила. Всім було цікаво поговорити з нами, як з очевидцями війни, що триває.
Атмосфера на самому турнірі була дуже приємна та дружня, як і на всіх заходах, де збираються ветерани. Конкуренція на таких змаганнях дуже відносна. Це важко назвати суперництвом, бо тут щиро вболівають навіть за тих, хто приходить останнім. Був момент, коли представник Нігерії ніяк не міг подолати дистанцію в басейні, але всі його підтримували на шляху до фінішу. Такі заходи, як Ігри Нескорених – це боротьба не за медалі, а за самоствердження. Ти зміг, ти вже переможець, і це головне. Це про підтримку, про соціалізацію, про велику, дружню ветеранську сім’ю.
– Ви були технічним менеджером. А чому не виступали?
– Коли в 2024 році я, як капітан збірної України на змаганнях «Air Force Trials», здобув золоту медаль у командній стрільбі з лука, я був щасливий, окрилений. Завжди хотілося представляти Україну на міжнародній арені, хоч до поранення професійно спортом я не займався. Це були мої перші змагання і відразу перемога. Я хочу, щоб інші ветерани теж відчули ці неймовірні емоції.
Відтоді я поставив своїм завданням не здобути якомога більше перемог, а підштовхнути якомога більше ветеранів стати на шлях спорту. Я вважаю правильно, якщо кожна збірна, яка представляє Україну на міжнародній арені в адаптивних видах спорту, буде складатися з нових людей.
– Наша держава теж стає на шлях розвитку адаптивних видів спорту. Недавно ви повернулися з Одеси, де, разом з іншими прикарпатцями, показали чудові результати на всеукраїнських змаганнях «Сильні України». Після Ванкуверу, які у вас враження від подібних змагань, організованих в Україні?
– Однозначно чудові. Кожні змагання – це стимул для ветеранів займатися спортом, це його популяризація. Тут не йдеться про рівень змагань, престиж і так далі. Мені цікаво на всіх заходах, де збираються ветерани. Бо тоді я в колі однодумців та побратимів, серед людей, які тебе з пів слова розуміють. Чи це змагання, чи просто тренування, я радий спілкуватися з тими, хто зі мною на одній хвилі і кайфувати від цього. Повторю: змагання серед ветеранів це більшою мірою не про спортивні досягнення, а про спільноту однодумців.
Перед моїми першими змаганнями, на відборі, на навчально-тренувальних зборах, я помітив, що багато хлопців майже не розмовляли ні з ким, не виходили з кімнат навіть на прийоми їжі. Але пройшло трохи часу, і ці ветерани малу-помалу почали активніше спілкуватися з іншими, відкриватися. Бо вони відчули, що їх оточують люди, які пройшли такі ж випробування, як вони. Значить, їм можна довіряти. Ветеран довіряє ветерану, і так починається його соціалізація. Спорт, тренування – це тільки додатковий засіб.
«Іноді ветеранів буквально за руку доводиться вести на тренування»
– Ваша громадська організація «Полюби долю» функціонує вже рік. Засновуючи її, які цілі ви перед собою ставили?
– Я ставив єдину і дуже глобальну ціль – популяризувати спорт серед ветеранів війни в Івано-Франківській області, бо на собі відчув, наскільки це допомагає в реабілітації після поранень, в соціалізації. Якщо зі ста хлопців, які прийдуть в мою спільноту, хоча б один знайде свій шлях, покращить своє ментальне самопочуття, то значить мої зусилля не були марні.
За цей рік два представники нашої громадської організації їздили на міжнародні змагання стронгменів в Іспанію, де показали хороші результати, і я цьому дуже радий. До цього ці хлопці жили в суцільних знаках питання, що їм робити далі, де знайти себе в цивільному житті. Але ризикнули і зареєструвались на масштабні змагання. Відповідно, почали готуватись, побачили, що в них виходить, повірили в себе. Так це і працює.
– В яких конкретно видах спорту ви зараз вправляєтесь з вашими підопічними?
– Найбільш популярний напрямок це паверліфтинг, силові вправи, веслування на тренажері.
Є напрацювання з організації тренувань зі стрільби з лука, настільного тенісу. Їх ми незабаром збираємось запустити, бо почали надходити відповідні запити від хлопців. Також до кінця року плануємо розпочати заняття з волейболу, баскетболу. Це складніше, бо для повноцінних тренувань потрібні крісла колісні. Плюс, для командних видів спорту треба набрати сталу команду 10-12 чоловік, які будуть вправлятися в цьому напрямку постійно. А залучення нових ветеранів до тренувань, це, відверто, досить складний процес.
– А в чому полягає складність?
– Насправді організувати в Івано-Франківську тренування можна з будь-якого адаптивного виду спорту. Для цього є усі можливості. Головне бажання хлопців. А їх іноді доводиться буквально за руку вести на тренування. Спочатку я думав, що мого власного прикладу буде достатньо для мотивації інших, але, виявилося, що ні.
У нас в організації зараз орієнтовно 50 людей. З них 20-30 активних учасників, які час від часу беруть участь у різних змаганнях, спортивних заходах. Це катастрофічно мало. В Івано-Франківську є тисячі ветеранів, а спортом пробують займатися одиниці.
Багатьох ветеранів, які отримали поранення недавно, стримує страх. Для людини може бути стресом навіть прийти в «тренажерку». Це шум, скупчення людей і так далі. Це треба подолати. Починати завжди важко, але воно того варте.
– Як переконати більше людей займатися адаптивними видами спорту?
– Популяризувати цей напрямок, організовувати більше всеукраїнських, регіональних змагань.
Гарна ініціатива – проведення в райцентрах, в центрах громад області змагань «Воля за життя» за підтримки ОВА. Такі ініціативи несуть ознайомчий характер, дозволяють побачити, як працюють адаптивні види спорту не тільки тим ветеранам, які мають можливість приїхати в Івано-Франківськ.
– Як ветеранам доєднатися до тренувань, які ви проводите?
– Зв’язатися зі мною особисто або написати на сторінки ГО «Полюби долю», які є у всіх соцмережах. Ми з хлопцями все пояснимо, покажемо і точно не дамо сидіти без діла.
«Те, що у спорті можливо все – реальні люди доводять своїми прикладами»
– Займатися адаптивними видами спорту – це дорого?
– Дивлячись якими. Ходити в зал – це недорого. Ми з хлопцями, як ветерани займаємось безкоштовно в «Animal Gym», власники дають таку можливість. Легка атлетика, біг так само доступні кожному. Одягнув кросівки, вийшов на озеро і побіг.
Дорожче обходяться види спорту, які потребують інвентарю. Візка, лука. Але їх купив один раз і вони у тебе є. В цілому, кожен вид спорту, так чи інакше, потребує інвестицій.
– Можливо саме це стримує багатьох ветеранів від того, щоб долучитись до тренувань?
– Ні. До мене таких звернень не надходило, що «я б займався, але мені не вистачає на це коштів». З рештою, з кожної такої ситуації можна знайти вихід.
Але, якщо ми вже заговорили про матеріальну складову ветеранського спорту, то можу сказати, що незайвим було б на державному чи хоча б на місцевому рівні фінансово підтримувати тих ветеранів, які регулярно тренуються і здобувають перемоги від імені громади, країни. Це також стимулювало б більшу кількість воїнів після травм ставати на шлях спорту. Це ж чудово розуміти, що своїми тренуваннями ти не лише допомагаєш собі, а й можеш сімейний бюджет поповнити.
– Адаптивний спорт дозволяє тренуватися після будь-яких поранень?
– Кожна травма є індивідуальною, але те, що у спорті можливо все – реальні люди доводять своїми прикладами. Учасник національної збірної Сергій Гордієвич, який має травму спинного мозку, на лижах сидячи виборов перше місце з дуже крутим результатом.
Я бачив, як люди без руки, без ноги не тільки їздять на адаптивних лижах, а й катаються на вейкборді, плавають. Словом, займаються всім, чим можна. Ветеран Сергій Храпко з Києва. Я ловив себе на думці, як у нього все це виходить? А він ще встигає їздити по госпіталях і розказувати хлопцям про адаптивний спорт. І люди, які вважали, що вони зі своїми травмами більше ні на що не здатні, дивляться на нього і розуміють, що не такі вони вже бідні і нещасні. У ветеранів з’являється бажання йти його шляхом, шляхом спорту.
Від себе кожному ветерану, який отримав поранення і зараз проходить чи вже пройшов реабілітацію, хочу сказати: все, що буде далі в вашому житті, залежить від вас. Якщо ви думаєте, що вам щось винна влада, суспільство чи ще хтось – забудьте це. Ніхто не принесе вам нічого на тарілочці. Треба пересилити себе і почати рухатись в тому напрямку, де хочеш бути. В моєму випадку – це адаптивний спорт.
Розмовляла Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар