Кардіохірург Василь Белейович — один із найвідоміших українських фахівців у галузі серцевої хірургії та трансплантології.
Понад двадцять років він працював у провідних інститутах Києва — у Національному інституті хірургії та трансплантології імені О.О. Шалімова та Інституті серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова, де оперував дорослих та дітей із найскладнішими вадами серця.
Лікар проходив стажування у клініках Німеччини, Греції та США. За свою кар’єру пролікував понад дві тисячі пацієнтів, левову часткуз яких — за малоінвазивними методиками.
Сьогодні Василь Белейович працює у Центральній міській клінічній лікарні Івано-Франківська, де розвиває напрям кардіохірургії та трансплантології. На базі лікарні формується новий кардіоцентр, який уже щотижня проводить близько десяти складних операцій і готується до першої трансплантації серця в історії Прикарпаття.
У розмові з «Західним кур’єром» Василь Белейович розповів про роботу під час війни, про команду, яка стоїть за кожною операцією, і про те, як Івано-Франківськ поступово стає одним із центрів сучасної української медицини.
— Пане Василю, зважаючи на ваш досвід і кар’єру в провідних медичних центрах, чому вирішили приєднатися саме до франківської команди? Зазвичай лікарі прагнуть будувати кар’єру в Києві, якщо мають таку можливість. А у вас ці можливості були.
— По-перше, я сам із Рожнятівщини, народився в селі Сливки біля Перегінська. Але з 2003 року живу в Києві — там і пройшов увесь свій професійний шлях.
Співпраця з Івано-Франківськом почалася ще у 2022-му, коли розпочалася повномасштабна війна.
Тоді я часто приїжджав сюди оперувати у Центральну міську клінічну лікарню. У той момент у Києві було складно проводити операції, частину пацієнтів скеровували в регіони, де було відносно безпечніше. Ми допомагали всім — військовим, цивільним, і з Франківська, і з інших областей. Потім, коли ситуація дещо стабілізувалася, я повернувся до столиці.
Нещодавно доля так розпорядилася, що я вирішив перейти в ЦМКЛ на постійну роботу. Йдеться про перспективу відкриття на базі лікарні кардіоцентру, який займатиметься не лише кардіохірургією, а й трансплантологією. Я маю практичний досвід у трансплантації серця, тому бачу реальні можливості для розвитку цього напряму.
— Трансплантації вже були?
— Поки ні. Але технічно ми готові хоч сьогодні — якщо буде донор. Маємо сформований список реципієнтів, необхідне обладнання, команду. Як тільки з’явиться донорське серце — ми зможемо одразу провести пересадку.
До мене часто приходять пацієнти з Франківщини, яким я робив трансплантації ще в Києві. Вони діляться своїм досвідом, говорять публічно — щоб люди зрозуміли: трансплантація — це не вирок, а шанс на повноцінне життя.
У мене є пацієнти, які до пересадки не могли навіть самостійно пересуватися, а сьогодні ходять на роботу. Це найкращий доказ, що трансплантація — це не «відстрочка кінця», а новий початок.
— Якщо говорити з вашого досвіду: скільки часу потрібно людині після трансплантації серця, щоб повернутися до повноцінного життя? І чи взагалі це можливо?
— Однозначно можливо. І у світі, і в нас є люди, які після трансплантації повністю повертаються до звичного життя.
Усе залежить від стану пацієнта до операції. Якщо його організм збережений, а проблема лише у серці, — відновлення відбувається дуже швидко. У таких випадках за три місяці людина може повернутися до нормальної активності.
Якщо ж стан важчий — уражені легені чи інші органи — то, звісно, повне навантаження може бути неможливим. Але навіть тоді життя стає значно якіснішим, ніж до трансплантації.
Пам’ятаю одного пацієнта — далекобійника, який пережив чотири інфаркти. Ситуація була критична: не лише серце, а й легені були у дуже поганому стані. Ми ризикнули і зробили трансплантацію.
Через три місяці він сів у власну автівку і сам, без жодного супроводу поїхав до друга в Париж. Три тисячі кілометрів в одну сторону — туди й назад. І все пройшло, на щастя, добре.
Так, зараз у нього є певні наслідки — з легенями, бо стан був запущений, але він ходить, живе, приходить до нас на консультації.
Є й інша історія — жінка, якій пересадили серце майже три роки тому. Вона веде абсолютно активне життя: їздить на скутері, працює, усміхається.
Вона не лежить у лікарнях — лише приходить на планові огляди, коригує терапію. І це, я вважаю, найкраща ілюстрація того, що трансплантація — це не край, а новий шанс жити по-справжньому.
— За час своєї діяльності ви пролікували понад дві тисячі пацієнтів із важкими вадами серця. Є серед них випадок, який запам’ятався найбільше?
— Таких випадків дуже багато — і вчора, і десять років тому. Я починав як дитячий кардіохірург, ще у 27–28 років уже оперував дітей. Тоді часто траплялося, що, здається, ситуація безнадійна, а дитина виживає. Це завжди диво.
Але є один особливий випадок, який пам’ятаю донині. Ще до війни до нас приїхав пацієнт із Івано-Франківщини — здавалося, звичайна операція. Початок операції, і раптова зупинка серця.
Застосовували всі можливі методи лікування, щоб врятувати пацієнта — а серце не заводиться. Підключили апарат штучного кровообігу, виконали необхідну операцію, але серце все одно не б’ється.
І лише коли відкрили кровотік по коронарних артеріях — воно почало рожевіти й запрацювало.
Пам’ятаю, коли воно зупинилося, верхівка серця була темна, майже чорна, як баклажан. У житті такого не бачив. А потім — пульс, рух, життя.
Через два дні я прийшов до нього у палату, а він уже переведений із реанімації, лежить, усміхається. Я питаю: «Як почуваєтесь?». А він каже: «Та добре. Їм, ходжу, все нормально». І не знає навіть, як близько був до смерті.
Такі моменти надихають. Бо це завжди командна робота — хірурги, анестезіологи, асистенти, сестри, перфузіолог, який керує апаратом штучного кровообігу. Усі зібрані, кожен знає свою роль. І коли бачиш результат — це той момент, коли розумієш, заради чого ти в цій професії.
— Яке ваше головне правило в операційній?
— Є базові принципи, яких дотримуються всі кардіохірурги світу. І мушу сказати: в Україні кардіохірургія на дуже високому рівні.
Але є моменти, коли доводиться приймати рішення, до яких ніхто тебе не готував.
У тебе немає часу почитати чи порадитися — все вирішується в одну секунду. І саме тоді відповідальність повністю на тобі. Одне неправильне рішення може коштувати пацієнтові життя.
Тому для мене операційна — це абсолютна чесність і командність. Там нічого не можна приховати чи зробити «якось». Усі бачать усе. У кожного своя роль, і ми працюємо, буквально, «одним подихом».
Ще в операційній дуже важлива атмосфера. Коли все йде добре — у нас може грати музика, ми можемо пожартувати, створити легкий робочий драйв. Але коли ситуація критична — там стоїть повна тиша. І тоді кожна команда хірурга — однозначна, без зайвих слів. Усі зосереджені, і кожен чітко знає, що має зробити.
Це, напевно, і є мої правила: чесність, швидке рішення і командне дихання в одному ритмі.
— Які операції зараз найбільше відображають ваш підхід до хірургії? У чому прагнете розвиватися на цьому етапі?
— Світова кардіохірургія рухається в бік малоінвазивних операцій — як колись загальна хірургія переходила на лапароскопію. Суть проста: замість великого розрізу з розсіченням грудини (25см) — один – до 5 см, без порушення каркасу грудини, або кілька невеликих отворів, через які можна виконати складні втручання. Так, через невеличкий розріз можна вирішити великі проблеми, які пов’язані з серцем (сміється).
Кардіохірургія в цьому плані трохи відтермінувала цей перехід, бо ми маємо справу з серцем, ще й при певних операціях працюючим. І це надзвичайно складно технічно. Але зараз ми разом з іноземними колегами розвиваємо мініінвазивні втручання і розширюємо їх спектр.
Наша лікарня входить в число лідерів малоінвазивних втручань в країні. Учора ми зробили дві малоінвазивні операції, сьогодні — ще дві. Для регіонального центру це дуже високий показник.
Я переконаний, що майбутнє саме за цими технологіями: менший ризик, швидше відновлення, коротший час у лікарні, менше болю і шрамів.
Думаю, через кілька років переважна більшість кардіохірургічних операцій у світі виконуватиметься саме малоінвазивно, навіть трансплантації. Уже є розробки, як пересаджувати серце через невеликі розрізи. Я мрію, щоб і ми змогли дійти до цього рівня.
Сьогодні пацієнти дуже обізнані — часто приходять і вже самі питають про малоінвазивні методи. Вони читають, цікавляться, навіть люди старшого віку з сіл кажуть: «Ми бачили, що так роблять і ми хочемо». І це чудово. Коли пацієнт розуміє, що з ним відбувається, — це зовсім інший рівень довіри.
Ми всі сподіваємось, що ця війна закінчиться, і люди зможуть жити у спокої. Але, якщо чесно, нам уже довелося навчитися не лише боротися, а й жити далі, попри все.
Здавалося б, у такі часи медицина, кардіохірургія, трансплантологія — це щось другорядне. Але українці довели, що ні. Ми не опускаємо рук.
Навпаки — навчаємося, стажуємося, розвиваємося, запрошуємо фахівців, створюємо нові інструменти, технології. Це означає, що нація жива і незламна. І її не можна знищити ні війною, ні страхом.
— Як війна вплинула на вашу практику? Як змінилася робота кардіохірурга у цей час?
— Насправді — напряму. Під час операцій у Києві часто лунали тривоги, вибухи. Ти стоїш за операційним столом, розумієш, що почався обстріл, але не можеш відійти.
Операція триває — іноді шість, вісім, навіть дванадцять годин. І в цей час ти не можеш зателефонувати додому, щоб дізнатися, як там сім’я, діти. Це дуже сильне психологічне навантаження.
Бувало, робимо трансплантацію серця — і чуємо вибухи зовсім поруч. Або їдемо швидкою на забір донорського органу — і над головою пролітають «шахеди».
Це не додає спокою, але після таких моментів ми просто повертаємось в операційну і працюємо.
Українські лікарі — незламні. От вибухи, тривога — а ми далі робимо свою справу, навіть забуваючи про все навколо. Бо головне — врятувати життя.
— У Франківську, напевно, вже спокійніше працювати?
— Так, звісно, тут відносно спокійніше. Але й тут трапляються тривожні ночі — коли летять ракети, падають уламки. Як тільки ми переїхали, в ту саму ніч відбувся наймасованіший обстріл Івано-Франківська. Моя молодша донька, яка вже знає і що таке прильоти, і ракети, тоді сказала: «Ну і куди ми приїхали?» (сміється).
— А як вам вдалося адаптуватися до міста після Києва?
— Якщо чесно, мені досі непросто. Після мегаполіса темп життя зовсім інший. У Києві все постійно рухається — місто не дає розслабитися, але саме ця напруга тримає тебе в тонусі. Там усе відбувається швидше: рішення, реакції, операції. У мегаполісі важко знайти свою доріжку, але якщо ти її вже знайшов — усе стає простіше. Ти йдеш нею, і тебе ніщо не збиває. А у Франківську — ніби повертаєшся додому, але доріжку доводиться шукати знову. І це цікаво: ніби починаєш спочатку, з іншої сторони. Тут люди ближчі, спілкування тепліше, і є відчуття спільної справи.
— На вашу думку, коли Івано-Франківськ може стати таким самим потужним регіональним центром кардіохірургії й трансплантології, як зараз, наприклад, Львів?
— Тут одна людина нічого не вирішить. Кардіохірургія — це завжди команда, яка готова до звершень, до постійного навчання, до перебудови мислення. Просто «лікувати» — замало. Це може робити будь-яка районна лікарня.
Щоб створити справжній центр, потрібен комплексний підхід: підготовлені спеціалісти, сучасна діагностика, операційні, взаємодія з іншими медичними структурами.
Наскільки я бачу, є і бажання, і потенціал. Є лікарі, які хочуть зробити Івано-Франківськ не просто медичним осередком, а центром, який співпрацюватиме на рівних з клініками країни, а може і світу. І це цілком реально.
— У який термін це можливо?
— Я сподіваюся, що дуже скоро. Бо вже зараз бачимо, як усе розвивається: є рух, є молоді кадри, є віра в те, що це можливо. А коли є віра й команда, тоді й результат приходить швидко.
Розмовляла Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар