Олександр Шатковський — інструктор з тактичної медицини та тактичної вогневої підготовки, який понад двадцять разів побував безпосередньо в секторі бойових дій. За час повномасштабної війни через навчання за його участю пройшло понад 20 тисяч військовослужбовців. Він працював із підрозділами ЗСУ, ТРО, прикордонних військ, Національної поліції, Національної гвардії та ДСНС, а також спецпідрозділами, – як в тилу, так і в зоні бойових дій. Серед робочих паперів на його столі — десятки подяк з різних регіонів країни та напрямків фронту.
До 2022 року його життя було цілком мирним: робота на державній службі, власний бізнес, викладання юридичних дисциплін. Повномасштабна війна змусила переглянути все. Олександр Шатковський долучився до добровольчого формування, пройшов виснажливу підготовку у ветеранів із бойовим досвідом різних країн і з часом опинився по той бік — серед тих, хто навчає інших виживати.
Сьогодні він є одним з інструкторів Фонду Сергія Притули та волонтерської організації «Дев’ята лінія» («9 line»), яка тривалий час працювала поза публічною увагою. Тепер команда дозволяє собі говорити про роботу назагал — настільки, наскільки це можливо в умовах війни.
Про свій шлях, роботу інструктора і досвід підготовки військових Олександр Шатковський розповів в інтерв’ю «Західному кур’єру».
– Олександре, чим ви займалися до війни? Чи мали стосунок до військової справи?
– До війни я не мав жодного стосунку до армії. Моя професійна кар’єра почалася у 1999 році — я пішов працювати в прокуратуру Івано-Франківська. Був помічником прокурора, старшим слідчим з особливо важливих справ, працював із тяжкими злочинами — убивствами, зґвалтуваннями, посадовими справами. Саме там я зрозумів, що вмію працювати зі словом і з людьми. Я хороший оратор. У певний момент це стало для мене важливим усвідомленням і я вирішив перейти у викладацьку діяльність, також зайнявся бізнесом. Працював на кафедрі права.
У 2007 році переїхав до США і прожив там кілька років. А після повернення до Івано-Франківська продовжив займатися бізнесом. Це була мережа з семи магазинів одягу та взуття — «Долинянка» і «СпортІФка».
З 2014 року, з початком війни, я активно волонтерив. А після повномасштабного вторгнення, крім волонтерства, долучився до добровольчого формування територіальної громади «Галичина», яке створилося в перші дні березня 2022 року.
– Якою була ця підготовка і хто вас навчав?
– У 2022 році на базі ДФТГ «Галичина» працювала унікальна команда інструкторів — кілька десятків ветеранів із 14 країн світу. Це були люди з реальним бойовим досвідом у Сирії, Іраку, Афганістані.
Перші пів року — це була дуже жорстка підготовка. Навчання тривали і вдень, і вночі, інструкторів було більше, ніж курсантів. Чесно кажучи, на початку ми навіть не до кінця розуміли, до чого нас готують і чому все настільки важко.
Згодом, коли з’явився базовий досвід, нас почали залучати до тренінгів — спершу як асистентів. Ми працювали з підрозділами ЗСУ та ТРО, допомагали з домедичною, вогневою та тактичною підготовкою, орієнтуванням. Наше завдання було просте й жорстке — перевірити, чи люди справді засвоїли ті навички, які їм дали ветерани-інструктори. Акцент був на роботу в малих тактичних групах.
– Ви тривалий час поєднували цю діяльність із цивільним життям. Наскільки це було можливо під час війни?
– Я постійно перебував у складі добровольчого формування, навчався, проводив заняття, виїжджав. У якийсь момент стало очевидно, що поєднувати це з іншою діяльністю фізично неможливо. На жаль, станом на зараз я повністю втратив свій бізнес – кілька тижнів тому закрив останній магазин.
Військова справа поступово зайняла весь мій час і весь мій фокус. Я залишився в цій роботі на волонтерських засадах — бо інакше вже не міг.
– Як і коли почалася ваша діяльність як інструктора?
– Перший самостійний виїзд у складі інструкторської групи відбувся наприкінці 2022 року. Це була Вінниччина, одна з бригад тероборони. Разом із нами працював американський ветеран — морський піхотинець. У певний момент він просто відійшов убік і сказав: «Хлопці, тепер ви самі».
Він залишився лише спостерігати — дивився, як ми працюємо, як будуємо заняття, як організовуємо роботу в малих тактичних групах. Саме тоді я вперше відчув момент відповідальності: коли ти вже не навчаєшся, а відповідаєш за інших. Після цього виїзду наша самостійна інструкторська робота фактично й почалася.
Далі були тренінги в різних регіонах України від заходу до сходу – Франківщина, Тернопільщина, Львівщина, Рівненщина, Вінниччина, Черкащина, Житомирщина, Полтавщина, Харківщина та Донеччина.
Це були не разові заняття, а системна робота, де важливо було не просто показати алгоритм, а переконатися, що люди справді засвоїли навички, від яких може залежати їхнє життя.
– Чим ви займаєтеся зараз? Це вже не ДФТГ?
– Добровольчі формування територіальних громад існували лише в перші місяці повномасштабної війни. Згодом їхній статус по всій Україні скасували. Наше ДФТГ «Галичина» також перестало існувати офіційно.
У формуванні було близько 90 людей — фактично рота. Після скасування більшість вийшла, але залишився кістяк — приблизно 20–25 мотивованих хлопців. Саме з ними продовжили працювати ветерани-інструктори. Вони тоді чітко сказали: «Ми вас не кидаємо. Ми йдемо далі разом».
Сьогодні частина хлопців, які залишились навчатись після розформування ДФТГ, перебувають на службі у підрозділах Головного управління розвідки, Третьої штурмової, «Азову», Сил спеціальних операцій та інших.
Ми ж продовжуємо роботу як волонтерська добровольча організація. Наша назва — «Дев’ята лінія» («9 line»). Мій позивний – Шато. Саме так мене знають усі військові. Більшість учасників нашої організації, і я також, є інструкторами Фонду Сергія Притули по напрямку тактична медицина.
Я маю сертифікацію з тактичної медицини за стандартами Національної асоціації екстрених медичних техніків (NAEMT) — саме ця організація формує і оновлює протоколи TCCC.
У 2023–2024 роках ми працювали безпосередньо в секторі бойових дій — на Донеччині та Харківщині. Це були виїзди до підрозділів, які працювали на лінії бойового зіткнення.
Також з вересня 2024 року я викладаю домедичну підготовку для студентів Університету Короля Данила, а з вересня цього року – в ІФНТУНГ.
– Розкажіть про свій перший виїзд у зону бойових дій. Якими були ці емоції?
– Перший виїзд у зону бойових дій був на Донеччину, взимку 2023 року — район Костянтинівки. Це був уже не прифронтовий тил, а безпосередньо сектор бойових дій.
Для мене це був зовсім інший рівень роботи. Тут ми мали справу з військовими, які вже воювали і бачили смерть. Частина з них була відверто виснажена й деморалізована — це відчувалося з перших хвилин. Тому спочатку важливо було не навчати, а встановити контакт: дати зрозуміти, що ми приїхали не читати лекції, а допомогти їм вижити.
Йшлося не лише про тактичну медицину — а про все в комплексі: поводження зі зброєю, роботу малих груп, формації, дії під час засідок і обстрілів та інше.
Недовіра деяких бійців на початку була. Це нормально. Люди, які вже пройшли бій, завжди дивляться з питанням: «Хто ви і чому маєте нас вчити?».
Це змінювалося тоді, коли вони бачили, що знання, які ми даємо якісно адаптовані під реальні бойові умови, з обґрунтуванням кожної дії.
Бо ми не переказували підручники. Теорія нічого не варта, якщо ти не можеш показати, як це працює в реальності. Тому після короткого вступу ми одразу переходили до практики, щоб сформувати у хлопців навичку. Адже саме завдяки багаторазовим відпрацюванням руки роблять те, що потрібно, навіть коли голова відключається.
– Що змушувало вас повертатися на передову знову і знову? Ви здійснили понад двадцять виїздів. У чому була ваша мотивація?
– Це складно пояснити раціонально, але воно затягує. Коли ти працюєш із людьми, які вчаться виживати, бачиш їхні очі під час занять — розумієш, що даєш їм не абстрактні знання, а шанс. А потім вони повертаються з бойових виходів і кажуть: «Те, що ви нам дали, спрацювало. Ми врятували побратима».
Оце відчуття — що завдяки твоїм знанням люди залишилися живими — і є головною мотивацією.
Так, це небезпечно. Ми не раз потрапляли під обстріли. Один із перших серйозних випадків був на Херсонщині, коли ми їхали з цивільною місією, везли гуманітарку й медичні засоби. У Чорнобаївці потрапили під обстріл «Градів». Ситуація була критична — і саме тоді я вперше по-справжньому усвідомив, що таке війна.
Але мотивація була не в адреналіні. Були моменти, які багато про що говорили без слів. Під час одного з навчань у підрозділі приїхав популярний гурт — концерт, обідня перерва. І в цей момент один з інструкторів сказав:«Хто хоче подивитися, чого навчилися ваші хлопці — ходіть зі мною. Хто хоче концерт — залишайтесь». І всі без винятку пішли дивитися тренування.
Тоді стало дуже чітко зрозуміло: музика і психологічна розрядка важливі, але найцінніше для військового — знати, що побратим поруч зможе прикрити, винести, врятувати. Саме цю впевненість дають тренування.
Мабуть, тому я й повертався. Бо там особливо гостро відчуваєш: те, що ти робиш, має справжню вагу. І може стати різницею між життям і смертю.
– Коли ви бачите бійців перед собою, яку першу навичку намагаєтеся їм донести? Що найважливіше для людини на фронті?
– Найперше ми працюємо за протоколом TCCC — Tactical Combat Casualty Care. Сьогодні це базовий стандарт для всіх підрозділів, які воюють в Україні. Його використовують війська США і НАТО, і саме тому він був впроваджений і в нас.
TCCC — це не лише про домедичну допомогу. Це поєднання медицини і тактики: як діяти під час бою, як працювати з пораненим, не наражаючи на небезпеку ні себе, ні побратима. Цей алгоритм — результат аналізу виживання поранених у війнах від В’єтнаму до Іраку й Сирії.
Головний висновок простий і жорсткий: 65% поранених гинуть від масивної кровотечі ще до того, як до них доходить медична допомога. Саме тому ключовий акцент у наших навчаннях — зупинка кровотечі.
У реальному бою поряд із пораненим не завжди буде медик. Першим допомогу надає побратим. І за сучасною статистикою до 90% врятованих життів — це “побратим — побратим”, але лише за умови, що дії виконані правильно і в перші критичні хвилини.
Тому близько половини навчального часу ми присвячуємо саме цій навичці. І це не лекції. Люди не слухають — вони працюють. Кожен вчиться накладати турнікет собі, кожен — надавати допомогу іншому. Тому ми працюємо за принципом: тренування триває доти, доки не навчаться всі. Не «більшість», не «кращі», а кожен.
Будь-який підрозділ завжди рухається зі швидкістю найслабшого бійця. Не найсильнішого, не командира — а того, хто підготовлений найгірше. І якщо цей боєць не знає базових речей — під загрозою опиняється весь підрозділ.
Саме тому базові знання з тактики і тактичної медицини — критично важливі. У критичні хвилини поруч може не бути ні медика, ні командира — і тоді все залежить від того, що вміє твій побратим.
І ще одна важлива річ, яку ми постійно проговорюємо. Деякі поранення виглядають страшно — наприклад, ушкодження обличчя чи живота. Але з ними людина може жити годинами.
Масивна кровотеча такого часу не дає — це лічені хвилини.
Саме для цього і створений TCCC: навчити відкладати емоції й працювати з критичним. Бо це і є різниця між життям і смертю.
– Чи розповідали вам бійці історії, коли знання з ваших тренінгів реально допомогли на практиці?
– Так, таких історій багато. Люди пишуть, телефонують, дякують. Для мене це завжди найкраще підтвердження того, що наша робота має сенс.
Можу назвати конкретний приклад — підрозділ «Сталевий кордон» прикордонних військ. Після виконання одного з бойових завдань ця історія потрапила не лише в українські, а й у світові медіа. Я тоді написав одному з бійців, який безпосередньо був у бою, просто щоб подякувати. У відповідь почув фразу, яка для мене багато означає: «Не дякуйте нам. Ми зробили те, чого ви нас навчили».
Записала Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар