Перед тим як будувати майбутнє, варто знати своє минуле, адже пам’ять про рід, традиції та культуру формує національну ідентичність і допомагає вистояти в часи випробувань. Уже три роки івано-франківський шоумен, блогер та історик за освітою Михайло Мельникович, більш відомий як Місько Батяр, записує спогади старожилів Бойківщини, відроджуючи інтерес до історії, культури та родової пам’яті. Без грантів і державного фінансування він створив один із найпопулярніших українських культурно-просвітницьких, дослідницько-історичних проєктів.
За цей час «Я бойко» перетворився з особистої ініціативи на масштабний етнографічний архів: понад 60 тисяч кілометрів експедицій, тисячі записаних історій, сотні унікальних свідчень і мільйони переглядів у соцмережах.
Про силу пам’яті поколінь, унікальність зібраного матеріалу, стереотипи про бойків, місію, яка давно вийшла за межі одного проєкту та необхідність збереження живого пласту нашої історії – Михайло Мельникович поділився із «Західним кур’єром».
– Культурно-дослідницькі проєкти – це складна, жертовна і, водночас, надзвичайно важлива праця. Що спонукало відомого шоумена взятись самостійно рятувати нашу локальну історію?
– За освітою я історик, і ще в університеті досліджував родинну обрядовість Бойківщини. Згодом життя привело мене у шоу-бізнес і етнологія відійшла на другий план. Усе змінилося під час пандемії та повномасштабної війни. Коли індустрія розваг зупинилася, я повернувся до втілення давньої мрії, почав їздити бойківськими селами, записуючи спогади старожилів.
У липні 2023 року в селі Шевченкове я записав спогади й давні співи нашої тітки Віри Дяків, народженої у 1930-х роках. Спочатку планував залишити це для власного архіву чи науки. Але після наступних експедицій зрозумів: ці люди є останніми живими носіями пам’яті, тому їхні історії не можуть залишатися в шухляді. Так народився проєкт «Я бойко».
Назву обрав свідомо. Багато бойків сьогодні або не знають свого коріння, або соромляться його. Я хочу показати, що наша культура – це привід для гордості. Кожне село – окремий світ. Наприклад, жителів Росільної сусіди називають «ножиками», а Монастирчан — «цибулєнниками». У цих народних прізвиськах і закодований характер громади.
Та найважливіше – час. Люди, народжені в першій половині ХХ століття, відходять у вічність, і разом із ними зникають безцінні свідчення про життя, війну, виселення, традиції. Якщо ми не запишемо їх сьогодні, завтра цієї пам’яті вже не буде.
Досі проєкт існує виключно завдяки моєму ентузіазму. У мене немає грантів чи спонсорів – лише власний час, кошти й інколи допомога друзів. Водночас, така автономія дає мені повну свободу в думках і дослідженнях, змогу вивчати наш край глибоко та неупереджено.
– Які регіони охоплює Бойківщина і скільки населення сьогодні відноситься до цієї етнографічної групи?
– Бойківщина охоплює гірські райони Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей, а історично простягалася також на територію сучасної Польщі та Словаччини. Це приблизно півтора мільйона людей. На Прикарпатті до Бойківщини належать колишні Долинський, Рожнятівський, Богородчанський та кілька сіл Калуського району. Колискою етносу, звідки люди у 1500-х роках розійшлися Карпатами, є Турківщина та Сколівщина.
– У чому ключова різниця між бойками та іншими карпатськими етносами – наприклад, гуцулами чи лемками? І чому сьогодні бойківську ідентичність іноді сприймають неоднозначно?
– Різниці немає – всі ми українці. Є лише особливості. Кожна етнографічна група, як окрема родина, має свої унікальні риси. Це спільна територія, говірка, архітектура, спосіб господарювання та внутрішнє відчуття єдності.
Проте у бойків це внутрішнє відчуття спільності практично відсутнє. Чому так – достеменно невідомо. На мою думку, одна з причин криється у стереотипах, адже в літературі двохсотрічної давнини тодішні вчені-етнографи часто описували бойка як людину бідну, неохайну… Навіть сьогодні у більшості сіл місцеві жителі заперечують, що вони є бойками, мабуть, підсвідомо ототожнюючи себе з цим стереотипом. Мета проєкту – зруйнувати ці давні ярлики й повернути людям гордість за своє коріння.
До речі, одним із феноменів даного етносу є бойківська шляхта. Про галицьку шляхту написано чимало досліджень, однак мало хто знає, що більшість цих родів походить саме з Бойківщини. Це унікальне історичне явище, яке я прагну глибше дослідити й відкрити сучасникам. До бойківської шляхти належали десятки українських родів, серед яких Гошовські, Кульчицькі, Крушельницькі, Височанські та інші. Усі вони були вірними греко-католиками, володіли власними селами та були професійними воїнами. Коли польський король оголошував військовий похід, бойківський шляхтич брав найкращого коня, обладунки, двох-трьох відданих бійців і вирушав на війну. Вони століттями тримали в руках зброю для захисту своєї землі. Це дивовижна локальна історія. Коли ти розповідаєш про такі речі, коли люди дізнаються, що в їхніх жилах тече кров аристократів – у них спина випрямляється. Ставлення до власного коріння змінюється назавжди. І це ще одна причина, чому варто повертати справжню історію Бойківщини з вікового забуття.
– Відомо, що бойківський говір об’єднує людей із різних регіонів і навіть країн. Що є його головною фонетичною візитівкою і де ця мовна автентика сьогодні збереглася найкраще?
– Головна ознака бойківського говору – надзвичайно твердий звук «и», який об’єднує усіх бойків в Україні та за її межами. Найкраще ця фонетична автентика збереглася у Міжгірському районі на Закарпатті та в селах Підсухи й Липовиця на Рожнятівщині. Діалект має унікальні локальні особливості: наприклад, у селі Княжолука на Долинщині кажуть «Васил» і «рискал». Неповторну говірку має й село Липа.
– Коли ми говоримо про Бойківщину, перед очима постають унікальні дерев’яні храми. В чому насправді криється головний архітектурний секрет цього краю – як у їхньому повсякденному житті, так і в сакральному просторі?
– Абсолютним феноменом бойківського побуту була довга хата, де під одним солом’яним чи ґонтовим дахом поєднувалися житло, комора, стайня та стодола, а її довжина могла сягати 48 метрів. Така архітектура була пристосована до суворих карпатських зим, дозволяючи зберігати тепло та доглядати за худобою, не виходячи надвір. Сьогодні ці дивовижні хати – рідкість. Найбільше їх лишилося на Львівщині та Закарпатті, на Франківщині мені пощастило відшукати такі автентичні скарби поки лише у селі Бубнище на Болехівщині.
А от коли бойки зверталися до Бога, їхня архітектура злітала в небо. Бойківська церква – це завжди три зруби і три бані. Перлиною цього стилю є Церква Собору Пресвятої Богородиці (1838 року) в селі Матків на Львівщині, яка належить до світової спадщини ЮНЕСКО. Святиня виглядає як три дерев’яні піраміди, що виростають одна з одної. Величності їй надає каскад дахів та заломів. Водночас, попри великі розміри, церква виглядає легкою та витонченою. Особливу магію храму дарує ґонт. Дерев’яна черепиця, яка повністю покриває стіни та дах, жива та реагує на зміни карпатської погоди. Дивує, як тогочасні народні майстри Іван Мельникович та Василь Іваникович без складних інженерних розрахунків та сучасних інструментів створили такий гармонійний шедевр світового значення.
– Якщо говорити про культуру та звичаї бойків – у чому їхня особливість?
– Глобально бойківські традиції такі ж, як і в усіх українців-християн – вони наскрізь просякнуті патріотичним та релігійним духом. Але, як кажуть, вся суть – у деталях, і ця локальна автентика – тема для окремої дисертації (усміхається). У кожному бойківському селі колядують по-своєму, мають свої унікальні обрядові звичаї. Проте є й дуже виразні відмінності: наприклад, у бойків практично не було Маланки на свято Василя, що вирізняє їх на тлі інших карпатських регіонів. Також є одна унікальна річ, яка мене як дослідника просто вражає – це бойківські латканки (прим. автора: старовинні обрядові, найчастіше весільні пісні). Я об’їздив десятки тисяч кілометрів і виявив неймовірний факт: 90 відсотків текстів латканок є абсолютно однаковими що на Богородчанщині, що на Закарпатті, що на Львівщині – під самісіньким польським кордоном. Люди жили за сотні кілометрів один від одного в ізольованих гірських районах, без Інтернету чи телефонів, а співали одні й ті самі слова, з однаковими сенсами. І це ще один незаперечний доказ того, що бойки – це монолітний, єдиний етнос із надзвичайно глибоким спільним корінням.
– Дзеркальним відбитком історії, географії та культури народу є його етнічна кухня. Що саме становило основу традиційного раціону бойків? Яка бойківська страва є для вас особисто смаком дитинства?
– Бойківська кухня – це прості, але неймовірно ситні страви. Так колись їли всі бідні люди в Європі: те, що вродило на землі, знайшли в лісі та виростили на власному господарстві. В основі раціону були крупи, бобові, картопля, коров’яче й овече молоко, гриби, квашенина. М’ясо на столі з’являлося хіба що на великі свята. Традиційні давні страви – це гопка або токан, кукурудзяний чир, мачінка, бульбан, затерка, книші, печений на бляті вівсяний хліб – ощипок. Моя улюблена страва дитинства – це бойківські терті пироги (кльоцки). Їх роблять із картопляного пюре, сиру та сирої тертої картоплі. Їсти їх треба миттєво, відразу з окропу, адже дуже швидко вони синіють і твердіють, втрачаючи свій особливий смак. Насправді фахівців з бойківської гастрономії одиниці, усе дуже узагальнено. То ж це ще один великий пласт роботи для дослідників.
– Також цього року ви розпочали цикл історій, присвячених Іванові Франку. У чому унікальність даного дослідження?
– Так, у 2026 році, до 170-річчя від дня народження та 110-річчя від дня смерті Івана Франка, у рамках проєкту «Я бойко» запущено серію відеоісторій «Родинні села Іванка Франка». Дана ініціатива реалізується у співпраці з директором заповідника «Нагуєвичі», відомим франкознавцем Богданом Лазораком. Наша мета – об’їхати села, де бував Великий Каменяр, відшукати його нащадків і записати їхні спогади про Франка. Це унікальні свідчення, феноменальний та ексклюзивний матеріал. І це ще один спосіб повернути українцям живу пам’ять про постать Франка не через підручники, а через людей, які зберегли родинні перекази.
– Михайле, мабуть, чимало із записаних вами історій вартують окремої книги. Та, все ж таки, яка розповідь старожилів вразила ваш найбільше?
– Так, за кожним записом стоїть людська доля, щира розмова, спогади про війну, виселення, традиції, родину. Про долю багатьох моїх респондентів можна писати книги і знімати фільми. Якщо говорити про те, що вразило найбільше, то це дві дуже сильні та водночас моторошні розповіді.
Перша історія – про трагічне кохання. Її мені розповіла старожилка села Кривець. Поміж розповідями про минуле вона зачитала мені власний вірш, написаний на основі реальної кримінальної події, яка трапилась у їхньому селі у 1922 році. Молода дівчина завагітніла, а мати хлопця почала відмовляти його від одруження і наказала задушити обраницю. Він послухався поради матері та вбив дівчину при надії. Поезію про цю страшну подію ця жінка написала на основі розповіді власної бабусі, чия сестра і стала тією жертвою.
Іншу історію мені розповіла літня мешканка села Росільна, стосується трагічної смерті немовляти у 1940-х роках. На віддаленому хуторі в однієї родини народилася дуже красива дівчинка. Якось у хату зайшов збирач податків і почав вихваляти та «йойкати» над немовлям. Щойно він пішов – у дівчинки заплили кров’ю очі, вона почала чорніти й раптово померла. У селі цю трагедію й досі пов’язують із вроками.
– За три роки існування «Я бойко», що вважаєте головним досягненням проєкту?
– За три роки експедицій я проїхав понад 60 тисяч кілометрів дорогами Бойківщини. За цей час вдалося записати тисячі відеоісторій, сотні унікальних свідчень, зібрати колекцію старожитностей, відкрити музей у Гошеві, підготувати десятки наукових і публіцистичних матеріалів, виступити на конференціях, присвячених освіті, культурі та туризму.
Лише за січень цього року контент проєкту «Я бойко» у соцмережах переглянули понад 20 мільйонів разів. Найголовніше – що це не розважальний контент, не хайп і не провокації. Це відео про бабусю, яка співає давню латканку, вишиває сорочку чи розповідає про своє життя. І мільйони людей дивляться це із щирим зацікавленням. Це свідчить про те, що українці спраглі за справжнім. Їм потрібна жива історія, власне коріння, пам’ять про своїх предків. Люди впізнають у цих історіях своїх дідусів і бабусь, свої родини, своє минуле. Саме тому цей контент знаходить такий потужний відгук.
Для мене особисто проєкт «Я бойко» давно перестав бути просто блогом. І це не лише про етнографію чи туризм. Це про ідентичність. Коли людина після перегляду відео починає пишатися своїм походженням або навіть вирішує повернутися додому, розумієш, що зберігаєш не просто побут чи пісні – ти допомагаєш зберегти душу народу. Нещодавно одна підписниця зворушливо написала мені, що під час перегляду ролика їй так реалістично «запах» гній на рідному подвір’ї, що вона вирішила залишити роботу в Польщі й повернутися в Україну.
– Враховуючи масштаби вашої праці, що б ви хотіли сказати представникам влади, від яких напряму залежить збереження нашої культурної спадщини?
– Нашим чиновникам хочу поставити риторичне запитання: чому такий безцінний, живий пласт нашої історії досі залишається поза увагою? Чому його збереження тримається майже виключно на плечах ентузіастів? Я свідомо взяв на себе цю місію, бо розумію: носії унікальної інформації щодня відходять у вічність, і разом із ними зникають спогади, яких не знайти в жодному архіві. Кожна людина, кожна розповідь, кожна пісня чи традиція є неповторними.
Проте самотужки врятувати всю цю спадщину неможливо. Спілкуючись із представниками обласної влади, народними депутатами, очільниками громад Бойківщини та потенційними меценатами, я найчастіше чую лише слова подяки: «Михайле, ви великий молодець! Тримайтесь!». Це приємно, але, на жаль, цього недостатньо. Для такого масштабного проєкту мені потрібна хоча б базова підтримка: транспорт, допомога в організації експедицій, технічне забезпечення. Бо збереження культурної спадщини – це спільна відповідальність держави, громад і всього суспільства. Якщо ми не подбаємо про це сьогодні, завтра записувати живу історію вже просто не буде у кого.
Попри всі виклики, я вірю, що знайдуться люди, які захочуть підтримати проєкт, і він отримає нове дихання. Тоді про Бойківщину дізнається ще більше людей, а разом ми відкриємо нові, досі невідомі сторінки історії та культури цього унікального краю. Щоб наші діти знали, ким були їхні предки і звідки вони походять. Тож щиро запрошую до співпраці! (усміхається)
Інтерв’ю записала Мар’яна СЕРЕДЮК
Залишити коментар