Спецпризначенець ГУР з Івано-Франківщини Віктор Максімко був серед 72 добровольців, які полетіли на гелікоптерах до оточеного Маріуполя у 2022 році. Одразу після приземлення він прийняв бій, отримав поранення та поступився своїм місцем під час евакуації побратимові. Згодом Віктор Максімко прорвався з порту до «Азовсталі», де разом з оборонцями міста пережив російські авіаудари та голод.
За свідченнями побратимів, «азовець» поліг поблизу школи № 56 в Маріуполі, виконуючи наказ командира. Його тіло досі не повернули додому. Влітку 2026 року Віктора Максімка за рішенням суду офіційно визнали загиблим, пише Західний кур’єр з посиланням на Суспільне.
Ще підлітком він брав участь у Революції гідності, а у 17 років вступив до «Азову». Після повномасштабного вторгнення разом з побратимом Віктор Максімко повернувся з Польщі, щоб захищати Україну. Позивний «Кочера» він обрав для себе на честь предка, який воював у лавах УПА.
«Це, певно, були пророчі слова»
«Не плачте, ви маєте захисника України», — ці слова сказав лікар у пологовому будинку породіллі Марії Максімко, коли 19 серпня 1996 року народився її син Віктор.
«У мене була тяжка вагітність, і я весь час пролежала в лікарні. Коли вже його народжувала, я зі щастя заплакала. І лікар сказав ці слова про захисника. Це, певно, були пророчі слова чи такий збіг, я не знаю», — пригадує Марія Максімко.
«Він був небайдужим до несправедливості»
Віктор Максімко жив у селі Кричка. З перших років життя його головними захопленнями були футбол та історія. Він ріс допитливим, енергійним та спритним хлопчиком, розповідає його матір.
«Коли вечорами я говорила Вікторку: давай зробимо домашнє завдання. Він відповідав: “А для чого? Я все знаю”. Син володів винятковою пам’яттю і був дуже допитливим», — каже Марія Максімко.
Його хресна мама та шкільна психологиня Людмила Демчук розповідає, що Віктор мав загострене відчуття справедливості та з дитинства постійно заступався за слабших. Він був обдарованою дитиною, яка ставила вчителям складні та незручні питання, зокрема з історії України.
«Віктор був небайдужим до несправедливості, і через це у нього часто виникали проблеми. Про його жертовність свідчить і те, що він полетів у заблокований Маріуполь. Він взагалі міг не йти до війська ще у 17 років. Він міг просто сидіти, вчитися, насолоджуватися життям, як це робили інші люди, його однолітки», — каже Людмила Демчук.
Вона додає: Віктор Максімко достойний, аби школа у селі Кричка носила його ім’я.
«Він пахнув кров’ю хлопців, які загинули на Майдані»
Після закінчення дев’ятого класу юнак вступив до Івано-Франківського фінансово-комерційного кооперативного коледжу імені Степана Граната на фах товарознавця у митній справі. Віктор Максімко не встиг завершити навчання — розпочалася Революція гідності, до якої він долучився.
«Він мені розповідав, що на парах, а потім дочка зізналася, що Вікторик у Києві. Він був недалеко від Романа Гурика, коли той загинув», — каже Марія Максімко.
«Він пахнув кров’ю, весь його одяг. Я тиждень відчувала кров хлопців, які загинули на Майдані. Пам’ятаю, як він сів на диван і сказав: “Мамо, це так було страшно. І боляче за тих хлопців, яких вбили”», — згадує Марія Максімко.
«Я там умліла, мене водою відливали»
Після подій на Майдані Віктор Максімко захотів вступити до українського війська. Він обрав «Азов» і проходив різноманітні вишколи, зокрема у столиці України, аби його взяли до лав полку. Його мати каже: жодні відмовляння не діяли на хлопця. На той час йому було 17 років.
«З ним були двоє наших односельців, то їхні батьки приїхали до Києва і забрали їх. А мій Віктор каже: “Ти навіть не думай про це”. І я не поїхала. Я знала його характер», — говорить Марія Максімко.
Про те, що син поїхав на Донеччину у лавах «Азову», він їй також не признався.
«У вересні 2014 року ми з чоловіком поїхали у Київ його шукати. Віктора там не було. До нього телефонували, і я почула голос, певно, його побратима: “Ти що, не сказав батькам, де ти? Тепер хай знають”. Я там умліла, мене водою відливали», — каже Марія Максімко.
«У нас така маленька “діаспора” була в “Азові” саме з Прикарпаття»
Віктор Максімко проходив службу у військовій частині в Урзуфі на Донеччині. Зі слів його побратима Івана Дем’яника та посестри Наталії Коцкович, юнак служив у ремонтно-інженерній роті, зводив фортифікації, працював у пресслужбі та на складі. Позивний обрав «Кочера» — це було псевдо його предка, який воював у лавах УПА.
«Ми з ним познайомилися у червні 2014 року в Урзуфі. Тоді так багато зброї не було, а я вже трохи “побувавший”, мав якісь запаси, то поділився з ним. І так ми з Віктором здружилися. Дуже енергійний був малий, сміливий, начитаний. Підходив мені за темпераментом. Ми з ним спілкувалися кожного дня», — згадує ветеран Іван Дем’яник.
«Це такий був прикольний малий. Він давав мені речі на складі і питається: “Ти з Франківська?” Певно, хтось йому сказав. Я кажу: так. “На”, — і дає мені светр з американської гуманітарки. То було холодно, зима. Сказав: “Бери, ти з Франківська, будемо одне одного підтримувати”. У нас така маленька неофіційна діаспора була в “Азові” саме з Прикарпаття», — розповідає Наталії Коцкович.
Напередодні Великодня у 2015 році воїн Віктор Максімко отримав поранення в ногу та згодом звільнився зі служби.
Кохання, народження сина та цивільне життя
Під час служби на Сході Віктор познайомився з дівчиною Олександрою з Бердянська — його майбутньою нареченою.
«Вона мені говорила, що він її зачарував українською мовою. 20 липня 2018 року вони одружилися, а згодом у подружжя народився син Дем’ян», — каже матір бійця Марія Максімко.
Після завершення служби за контрактом Віктору було важко знайти роботу в Україні, тому він виїхав працювати за кордон.
«Він дуже хотів працювати в Україні. Але тоді щось ветеранів не брали так на роботу, як зараз. Якийсь час він навіть продавав книжки в лікарнях», — згадує Марія Максімко.
«Нате, на кулю для мос**ля від мене»
Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення РФ, Віктор Максімко разом з побратимом Іваном Дем’яником були на заробітках у Польщі. Почувши новини, почали збирати гроші, гуманітарну допомогу і рушати до України.
«Ми зібрали десь чотири тисячі доларів, накупили тепловізорів і ще всякого різного. Пам’ятаю, ми в магазині в Польщі скуповуємося, і такий поляк слухає, слухає і питає: “До України?” Витягує 200 злотих і каже: “Нате, на кулю для мос**ля від мене”», — розповідає Іван Дем’яник.
Евакуація сім’ї з Бердянська
Дружина та син Віктора на початку вторгнення Росії були у Бердянську. Віктор дуже переживав, коли вони виїжджали звідти «зеленим коридором», каже Марія Максімко. Поки сім’я не повернулася, доти він не вступав до війська.
«Дем’янко приїхав в одній курточці і Олександра так само — з рюкзачком, нічого не взяли звідти. Два дні після того, як вони виїхали, коридор вже закрили», — згадує Марія Максімко.
«Ніхто ж не знав за цю спецоперацію на той момент»
Віктор «Кочера» Максімко увійшов до числа 72 воїнів-добровольців, які зголосилися полетіти гелікоптерами в окупований Маріуполь. Коли він сідав у вертоліт, його вже оформили як військовослужбовця Головного управління розвідки України, каже Марія Максімко.
«Його побратим зателефонував мені і сказав, що Віктор летить у Маріуполь. Я запитала про це у сина, а він мені: “Мамо, це неправда. Ви не накручуйте себе. Як я можу бути в Маріуполі? Ви ж знаєте, що це неможливо, Маріуполь заблокований”. Ніхто ж не знав за цю спецоперацію на той момент», — розповідає Марія Максімко.
Зі слів Івана Дем’яника, вони з побратимами намагалися відговорити Віктора від участі у цій операції, однак воїн був непохитним у своєму рішенні.
«Ми всі сіли і кажемо: “Вітю, давай ми вже всі будемо разом. Війна ще надовго, навоюєшся”. Він відповів: “Ні”. Ну, молодий, йому нічого неможливо було довести», — згадує Іван Дем’яник.
Політ до заблокованого Маріуполя
Віктор разом із побратимами полетів гелікоптером до Маріуполя наприкінці березня 2022 року, каже Марія Максімко.
«Дуже низький в них був політ. Долетіли добре, всі долетіли. Вони ще морем переправлялися. Він мені розповідав, що його побратими, які були на той час у Маріуполі, дуже втішилися, що він прилетів до них», — розповідає Марія Максімко.
Віддав своє місце евакуації іншому «трьохсотому»
Зі слів Івана Дем’яника, Віктор йому розповідав про бій, що точився одразу після приземлення гелікоптера в Маріуполі. Тоді бійцю поранили руку.
«Він казав, що в них боєкомплект закінчився, бо вони одразу прийняли бій. Потім вони базувалися у порту», — каже Іван Дем’яник.
Віктор Максімко продовжував підтримувати зв’язок із матір’ю, оскільки лежав у шпиталі через поранення, хоча не зізнавався їй у цьому.
«Я знаю, що йому запропонували одразу наступним гелікоптером повертатися. Але він відмовився. Сказав, що є хлопці тяжче поранені, і своє місце віддав “трьохсотим”, які раніше отримали поранення», — розповідає Марія Максімко.
Прорив із порту до «Азовсталі»
Потім, каже мати полеглого бійця, був прорив українських воїнів із порту до «Азовсталі», у якому брав участь її син. Коли Віктор дістався до комбінату, то зв’язався із матір’ю.
«Сказав мені: “Мамо, я вижив, але дуже багато наших хлопців загинуло. Я вже навіть був змирився зі смертю”», — переповідає жінка.
Про прорив із порту до «Азовсталі» «Кочера» також розповідав побратиму Івану Дем’янику.
«Він сказав, що з ним все добре. Віктор прорвався, але дорогою прилетіла міна. Вона розірвала його друга, який був поруч з ним», — згадує Іван Дем’яник.
Посестрі Наталії Коцкович Віктор Максімко казав, що вижити на «Азовсталі» допомагали ноги.
«Тому що потрібно було дуже швидко бігати. Величезна територія, обстріли постійно. Треба було встигнути дістатися від одного укриття до іншого і, можливо, водночас відпрацювати по ворогу. Наскільки розповідали: що би не наказали на “Азовсталі”, яке б завдання не дали, “Кочера” все виконував», — розповідає Наталія Коцкович.
Про голод на «Азовсталі» Марія Максімко також вперше дізналася не від власного сина.
«Якраз я молилася вервечку до святого Юди Тадея, і Вікторик під час молитви до мене зателефонував. Я ще встигла зробити скриншот. Я злякалася. Я його просто не впізнала. Він був настільки замученим. Він, мені здається, з голоду спух. Але я була щаслива, бо його бачила, я чула його голос. І тоді все. Обірвався зв’язок і до цієї пори», — каже Марія Максімко.
«Перші два роки я не жила — я існувала»
З того моменту Віктор Максімко вважався зниклим безвісти. До матері доходили чутки, ніби Віктор у полоні, ніби він загинув у Оленівці. Утім точнішу інформацію про сина жінка отримала під час першого обміну полонених, які боронили Маріуполь.
«Перші два роки, коли я не мала інформації, не знала, що відбулося з моїм сином, я не жила — я існувала. Я чекала на нього, думала, можливо, він у полоні. Тепер я вже знаю, що відбулося», — розповідає Марія Максімко.
«Я маю геолокацію, але не знаю, чи вони досі там поховані»
19 квітня 2022 року група з 11 воїнів отримала наказ висунутися на позицію поблизу школи № 56 в Маріуполі. Дев’ятеро бійців тоді вижили, а двоє загинули — Віктор Максімко та його побратим Ігор на позивний «Сєкач», розповідає матір «азовця».
«Я її називаю “клята школа”. Я знаю, що мій Вікторик не хотів йти на ту позицію, бо там вже не було що захищати. Але він був такий, що не виконати наказ не міг. Разом з ним загинув його побратим Ігор “Сєкач”. Він не має родини, тому я постійно про нього теж згадую», — каже Марія Максімко.
Школа № 56 у Маріуполі була розташована поблизу «Азовсталі», нині на світлинах із супутника на її місці — пустка. Скриншот з Google Maps
Побратим, який вижив, згодом розповів Марії Максімко, що коли припинилися обстріли, він повернувся на те місце і поховав їх.
«Я маю геолокацію. Але не знаю, чи вони там досі поховані, бо ми знаємо, як ворог чинить з нашими хлопцями. У мене є мрія: як тільки завершиться війна, полетіти з іншими матерями гелікоптером до Маріуполя», — каже Марія Максімко.
«Мій син — герой, і він не буде забутий у статусі “зниклий безвісти”»
Влітку 2026 року рішенням суду Віктора Максімка офіційно визнали загиблим за зверненням його матері.
«Скільки можу, скільки маю сили, скільки буду жива, я буду за нього кричати, добиватися, щоб його знали, пам’ятали. Тому що статус “зниклий безвісти” — це найгірший статус, який є зараз під час війни. Мій син — герой, і він не буде забутий у цьому статусі», — каже Марія Максімко.
Як нагадування всьому світу про операцію, у якій брав участь її син, Марія Максімко набила на руці татуювання із зображенням жовто-блакитного гелікоптера, пульсу серця та ім’я Віктор.
«Ніколи не думала, що у 50 років робитиму татуювання. Але я у такий спосіб людям, всьому світу невербально розповідаю історію мого сина. Мені здається, люди звертають на це увагу», — каже жінка.
«Вона пахне ним»
Марія Максімко дотепер спить у футболці сина.
«Це футболка “Азов”. Вона вже така непрана, але вона його, вона пахне ним», — розповідає Марія Максімко.
У пам’ять про сина жінка організовує збори на потреби військових, бере участь в акціях-нагадуваннях про полонених «Free Azov», а також у проєктах, спрямованих на підтримку родин бранців РФ, зниклих безвісти та загиблих українських воїнів.
Залишити коментар