Письменник та дослідник Євген Пронюк відтворив історію Клубовецької ікони — від часу її ймовірного створення до сьогоднішнього повернення в церкву.
Для ґонору ювілею припало й ще одне унікальне дійство: кілька років тому, у 2023 році, парафіяни віднайшли стару ікону Богородиці типу Елеуса, а тепер уже реставровану художником-реставратором Віталієм Твердохлібом ікону почесно повертають до рідної церкви.
Однак минуле цієї ікони й досі залишається для вірян майже цілковитою загадкою. Її походження, час створення та шлях до Клубівців втрачені у відомій нині парафіяльній традиції. Тож спробуймо відступити на два з половиною століття — у другу половину XVIII століття, коли, ймовірно, постав сам образ, — і, зіставивши писемні джерела, історичні обставини та особливості самої ікони, відтворити бодай частину її історії.
У другій половині XVIII століття парафія у Клубівцях, що тоді іменувалась титулом Воскреслого Христа, опинилася в особливо сприятливих умовах для розвитку: 1755 року Станіслав Потоцький орендував Клубівці від свого родича Міхала Велгорського, який потерпав від боргів. І вже наступного 1756 року видав акт про ерекцію й фундацію парафії, чим зобов’язав власників тутешньої маєтности підтримувати церкву.
Вже наступного року бібліотека церкви збагатилася «Святковою книгою», виконаною стараннями й коштом монахів ЧСВВ у Святій Чудотворній Почаївській лаврі 1757 року.
1767 року завершили спорудження нового храму, покритого ґонтом за кошти пароха о. Яна Голинського. Тоді ж було придбано третій дзвін із зображенням Розп’яття.
Оскільки Велгорський так і не зумів погасити борги, то суд 1770 року присудив Клубівці Йозефу, сину Станіслава Потоцького. А він через два роки продав громаду польському шляхтичу Юзефу Чосновському. Після смерті Юзефа Чосновського у 1782 році Клубівці перейшли до його зятя Домініка Потоцького (бл. 1743–1803), одруженого з донькою покійного — Анною Домінікою Чосновською (бл. 1750–1822).
У той час парохом став о. Михайло Топольницький, що належав до давнього українського роду герба Сас і, замість світського життя, обрав служіння Богові. Оскільки священнослужителеві на той час було понад 70 років, згодом парафію зміг перебрати його син.
У час священнодіяння династії Топольницьких, фундації Потоцьких та підтримки місцевих українських корінних і шляхетських родів церква знову почала активно розвиватися.
Парафія зміцнила своє матеріальне становище, отримала нові землі, необхідне літургійне начиння, ікони та поповнила фонди бібліотеки.
Новим і теперішнім етапом історії парафії стала зміна її титулу наприкінці XVIII століття — попередній титул Воскреслого Христа було змінено на ім’я Покрови Пречистої Діви Марії.
На честь цього українські шляхтичі Іван Остринський та його жона Маланка з герба Топор 1801 року фундували для церкви дзвін із вилитим зображенням Богородиці.
Саме у синтезі впливів романтизму та місцевих релігійних умов, наприкінці XVIII — на початку XIX століття, з’явилася Клубовецька ікона Божої Матері. За оцінкою мистецтвознавців, ікона має мотиви пізнього галицького бароко і у виконанні поєднує традиції почаївського іконопису. До слова, іконописна майстерня Почаївської лаври, що розташована за 165 км від Клубівців, щедро фундувалася троюрідним братом Йозефа Потоцького — Миколою Василем Потоцьким — як за його життя, так і, згідно із заповітом, після смерти.
Порівняння Клубовецької ікони з мідьоритами почаївського гравера Федора Стрельбицького засвідчує виразну іконографічну близькість до чудотворної Почаївської ікони Божої Матері та дає підстави віднести її до кола ранніх списків, створених невдовзі після коронації чудотворного образу. У 1773 році Почаївську ікону було урочисто короновано папськими коронами за дозволом Папи Климента XIV. Одним із ініціаторів і меценатів коронації був Микола Василь Потоцький.
З Божою поміччю Клубовецька ікона збереглася до нашого часу. У совєтські часи позолоту й посріблення ікони, очевидно, свідомо було перемальовано фарбами, щоб нівелювати її цінність, а відповідно — уникнути конфіскації чи крадіжки.
Часова віддаленість і десятиліття мовчання призвели до втрати історичної тяглости, тож на початку 2000-х років ікону було знято з церковної експозиції. Щоправда зберігання в неналежних умовах спричинило значні пошкодження.
Окрема подяка місцевим панянкам, які тепер доклалися й закликали до збереження та пошанівку ікони, а це — пп. Марія Гуляк, Марія Пронюк, Оксана Пронюк-Кузьма, Ганна Палагіцька, Світлана Борушок, а також бувший парох о. Василь Пастух, реставратор Валерій Твердохліб та усі ктитори й офіранти.
Євген ПРОНЮК, ГО «Честь. Традиція»
Залишити коментар