Будівельні підприємства старого Станиславова

Старовинні будівлі нашого міста захоплюють своєю елегантністю і витонченою красою. Тому особливо цікаво дізнатися про вмілих майстрів і будівельників, які доклали зусиль до їхнього створення. Написи з іменами деяких із них і досі можна знайти у давніх кам’яницях. Спробуймо згадати хоча б найвідоміших майстрів і підприємства, які створювали красу нашого міста – пише “Західний кур’єр”.

Будівельні магнати
У давні часи забудова Станиславова була дерев’яною, а через відсутність строгих будівельних та санітарних приписів ще й дуже хаотичною. Крім голов­них вулиць, тут і там з’являлися безладно розташовані та абияк забудовані малі вулички і провулки. В старих міських актах доби Першої Речі Посполитої можна знайти лише небагато назв таких вуличок – «Затильна», «Перебита», «Підзамкова», «Підвальна» чи «Привальна». З них усіх удається ідентифікувати лише вулицю Затильну – зараз це тупик при вул. Галицькій. З плином часу вулиці стали більш упорядкованими, в місті з’являлося все більше мурованих будинків. Значне пожвавлення у сфері будівництва спостерігалося вже за австрійського правління, особливо в добу конституційної монархії (1852-1914), коли активно розвивалися всі сфери економічного життя. Однак найпотужніший будівельний рух у Станиславові датується все ж дев’яностими роками ХІХ століття.

Скарбова дирекція, збудована Будівельним товариством.

Провідним будівельним підприємством Східної Галичини кінця ХІХ століття, яке поширювало свою діяльність і на Станиславів, була фірма І. Левинського у Львові. Серед підрозділів підприємства (архітектурно-проєктне бюро, фабрика кераміки, штучного каменю, гіпсу, бетонних виробів, столярний цех та ін.) почесне місце посідали майстерні художнього ковальства. Другою великою галицькою будівельною фірмою був заклад Альфреда Захарієвича і Юзефа Сосновського.
Однією з найвідоміших місцевих будівельних фірм було підприємство, яке належало багаточисельному і впливовому клану Гальпернів. У листопаді 1910 року в Станиславові було також зареєстроване Будівельне товариство під керівництвом відомого в місті підприємця і громадського діяча Станіслава Горошкевича. Його контора спочатку знаходилася в кам’яниці Хованця на вул. Бельведерській, а потім переїхала на вул. Сапєжинську, 6. Це товариство займалося будівельними роботами, надавало різноманітні консультації щодо будівництва і володіло великим складом, де зберігалися будівельні матеріали. В 1911 році Будівельне товариство отримало замовлення на будівництво Скарбової дирекції (тепер вул. Грушевського, 31). Спочатку будівництво хотіли доручити фірмі «Лібесман і Рубінштейн», яка теж була відомою в місті. Але Будівельне товариство запропонувало кошторис робіт, менший аж на 11 тис. корон.

У 1921 році в Станиславові з’явилося ще одне велике підприємство – «Інженер Крауш і спілка», у складі якого були архітектурно-будівельний відділ, переробні підприємства, ливарня, слюсарня. У міжвоєнний період також відкрилася фабрика вапна, яка мала контору на вул. Казимирівській, 22 (тепер вул. Мазепи). В той період у місті було 14 будівельних підприємств і ще 8 фірм продавали будматеріали.

Продукція цегельні Урмана

Виробники цегли
У Станиславові було багато підприємств, які спеціалізувалися на виробництві лише одного виду будівельних матеріалів. Так, одним із ключових гравців цегельного бізнесу була династія Касвінерів, яка набула позитивної репутації завдяки високій якості своєї продукції. Кожна цеглина містила на собі фірмовий знак із прізвищем фабриканта. З цегли Касвінерів побудовано багато важливих міських споруд, зокрема нині розібрану кам’яницю Реґенштрайфа на вул. Січових Стрільців, 18.
Головним конкурентом династії Касвінерів була цегельня Урмана, запущена в експлуатацію у грудні 1897 року. Як писала преса, цегельня була обладнана піччю з обертовим механізмом, який забезпечував рівномірне і якісне випалювання цегли. Першим власником був Якуб Урман (1837-1910), його справу продовжив Йозеф Урман, можливо, син попереднього власника. Цегельня Урмана працювала на місці сучасного стадіону школи № 21, а поруч і донині знаходиться невеличке озеро. Ще за існування цегельні поруч із нею копали глину, з часом утворилося кілька кар’єрів, які заповнилися дощовими та ґрунтовими водами. Як згадують старожили, бували випадки, коли в цьому озері тонули люди. Нещасний випадок тут трапився ще в липні 1910 року – потонув один із робітників, 32-річний Францішек Б.
За Другої Речі Посполитої залишки цегельні Урмана перетворилися на злодійську «малину». Тут скупники краденого переховували свій товар певний час, аж поки вляжеться шум навколо крадіжки. На жаль, до нашого часу не збереглися навіть руїни цього важливого промислового підприємства.

Фірмовий знак Доменіка Серафіні.

Металеві та цементні вироби
Однією з найбільших у Станиславові була фірма «Серафіні», яка займалася кількома видами діяльності, зокрема виготовленням металевих та ковальських конструкцій і цементних та бетонних виробів. Ця фірма виготовляла конструкції для ліхтарів, дахові металоконструкції, а її офіс знаходився на вул. Зарванській (тепер вул. Заклинських). На жаль, про власника підприємства Доменіка Серафіні інформації обмаль. У Станиславові він з’явився десь біля 1901 року. В 1907 році заснував фабрику цементних виробів. Всіляко намагався стати «своїм» у місті, займався благодійною діяльністю. В 1907 році виконав роботи для костелу (залив підлогу) на вул. Ґіллера за дуже низькою ціною і погодився чекати на оплату кілька років, ще й пожертвував на костел певну суму. Займався також оформленням подвір’я казарм Швайковського (тепер вул. Франка, 4). У 1910 році Серафіні брав участь у ремонтних роботах Каси ощадності (тепер вул. Мазепи, 14). Був спонсором футбольної команди «Станиславовія» і сам трохи грав у футбол. Фірмову позначку Серафіні можна побачити на підлозі в будинку на площі Міцкевича, 6. Є припущення, що його нащадки можуть жити в місті Фронтоне, Італія. Там на зламі ХІХ і ХХ століть жила велика і відома родина промисловців Серафіні. Деякі члени родини емігрували також до Нью-Йорка. Ймовірно, сам Доменік Серафіні помер і був похований у Станиславові.
Успішно працювала у місті й «Перша художня слюсарня і майстерня залізних конструкцій» Петра Ярошевського. Вона виготовляла різноманітні ковані елементи й прикраси для дверей та вікон, решітки та інші ковальські вироби. На кованих дверях одного з будинків на вулиці Шевченка ще зберігся фірмовий знак із прізвищем майстра.

Замок з прізвищем майстра Петра Ярошевського.

Майстерня кілька разів змінювала свою адресу. Спочатку вона знаходилась на вулиці Зосина Воля, 23, пізніше розмістилася на вулиці Ґославського (тепер Чорновола). У 1912 році пан Ярошевський збудував власний будинок на Ґрюнвальдській, де й запрацювало його підприємство. Складається враження, що виробництво Ярошевського динамічно розвивалося, адже він часто розміщав у пресі оголошення про найм нових працівників та залучення учнів.
Судячи з повідомлень преси, відомим майстром, який виготовляв ковані вироби для будівництва, був також українець М. Богуславський, чия майстерня знаходилася на площі Франца (тепер майдан Шептицького). У міжвоєнний період на вул. П’ястів (тепер вул. Пулюя) працювала також фабрика ланцюгів і кованих виробів, певні металеві вироби для будівництва можна було замовити й у відомих фабриках «Край» і «VIS».

Будівельна столярка
Одним із найбільших підприємств краю, що виробляло будівельну столярку, була фабрика братів Андерманнів, яка відкрилася у червні 1900 року. Пізніше преса називала власником лише одного з братів – Нахіма Андерманна. Щодо розташування підприємства, відомо, що воно знаходилося «при головній дорозі зразу за колійовою рампою». Фабрика складалася з кількох просторих будівель і складського приміщення, володіла паровою машиною потужністю в 15 кінських сил, яка приводила в рух різні столярські механізми. Там працювали 15 фахових столярів, 8 робітників, працівник котельні й керівник виробництва. Проте в 1906 році справи у фабрики пішли погано, вона закрилася, і її активи вартістю близько 103 тис. злотих ринських були продані з молотка. Новими власниками в наступному році стали Станіслав Горошкевич і адвокат Ізидор Фальк.
Відомим столяром Станиславова був також Валентин Стельмашинський, чиє виробництво знаходилось на вул. Ґіллера, 2 (тепер вул. Гординського). Він був майстром на всі руки – виготовляв двері, вікна, брами, сходи та іншу будівельну столярку. В 1910 році мешканці вулиці Ґіллера склали проти нього колективну скаргу через те, що він оснастив свою фабрику на подвір’ї особняка бензиновим мотором. Відтоді сусідам постійно заважали шум і сморід. Невідомо, чи власник вжив якихось заходів, але фабрика успішно працювала і надалі аж до Другої світової війни.

Фірмовий знак Вільгельма Арнольда.

Кахляні печі і плитка
Одним із найбільших гуртових торговців будівельними матеріалами у Станиславові був Вільгельм Арнольд. Він переїхав до Станиславова зі Львова, свій бізнес розпочав із продажу вугілля. Пізніше відкрив склад гуртового продажу будматеріалів на вул. Казимирівській, 1. В асортименті були такі товари, як цемент, кахляні печі, різні види плитки, паркет, труби, будівельна столярка та багато іншого. В будинку на розі вулиць Гординського і Шевченка ще можна знайти плитку з фірмовим знаком Вільгельма Арнольда. Він брав активну участь у житті єврейської громади Станиславова. У 1910 році був обраний присяжним засідателем Окружного суду, пізніше був однією з довірених осіб під час виборів станиславівського рабина. Пан Арнольд значився у списку перших телефонних абонентів міста. В нього був брат Ізидор, який володів бакалійною крамницею на вул. Казимирівській, 18, де продавалася обсмажена кава і фірмове голландське какао.
Знаними у місті були й вироби Мечи­слава Лукасевича, який спеціалізувався на кахляних печах та плитці. Його контора знаходилася на площі Міцкевича, 7. Крім власних виробів, підприємство також пропонувало продукцію львівських фабрик.

Михайло Галібей.

Дуже відомим станиславівським майстром-кахлярем був українець Михайло Галібей (1888-1964). Розробляючи дизайн для своїх виробів, майстер та його помічники надихалися орнаментами, притаманними гуцульському та бойківському народному гончарству, полтавській кераміці та народній вишивці. Продукція підприємства користувалася таким великим попитом, що клієнти до нього приїздили з інших міст і навіть регіонів. У 1930-х роках Галібей переїхав до Львова і переніс туди своє виробництво, що викликало великий жаль у його станиславівських клієнтів. Один із таких покупців у 1937 році навіть висловив своє невдоволення у газеті «Діло»: «Приїхав я до Станиславова, щоб закупити для своєї хати кахлеві печі. Пішов шукати за знаною мені фірмою пана Галібея. Нема, кажуть, випровадився до Львова. Питаю за іншими нашими фірмами, а нема. Були ще якісь наші кафлярські майстри, але кажуть, що вони вже не наші. Нема ради, треба йти до чужої фірми і там замовити потрібну річ…» У Львові Михайло Галібей став не лише відомим підприємцем, а й знаним громадським діячем та філантропом. У 1948 році він виїхав до США, де й прожив решту життя.
Олена БУЧИК

Залишити коментар

Ваша електронна пошта не буде опублікована.