Чим користувалися наші предки, або Предмети побуту, які відійшли у забуття

Речі, якими ми користуємося, відображують не лише наш спосіб життя та особистість, а й певну епоху. І якщо сучасна людина звикла до багатофункціональності, то наші предки були оточені цілим набором речей зі своїм специфічним призначенням. Деякі з них успішно пройшли випробування часом і з певним удосконаленням ввійшли і в наш побут. Однак були й артефакти, цілком незвичні для сучасної людини.

Бальний карнет

Світське життя на зламі ХІХ і ХХ століть було обтяжене різними формальностями, і це ж стосувалося також балів і танцювальних вечірок. Гості цих заходів не могли рухатися під музику, як їм хотілося, а мусили знати бодай основні танці. Для цього молоді люди відвідували танцювальні курси чи запрошували приватних учителів. Для дотримання порядку під час танців використовувалися маленькі блокнотики – карнети, в які дами записували, кому вони обіцяли той чи інший танець. Інколи їх купували у крамницях, але частіше організатори заходу видавали їх біля входу до бальної зали.

У Станиславові бальні карнети найчастіше замовляли у друкарні Хованців, але інколи виготовляли вручну, а місцеві художники прикрашали їх гарними малюнками. Так, у січні 1907 року в Станиславові відбувся так званий «академічний бал», у якому взяли участь молоді мешканці міста, що навчалися в університетах. У самому Станиславові університетів тоді не було, але студенти приїжджали на канікули додому і організовували розваги для себе і своїх друзів. Бальні карнети для цієї забави виготовлялися вручну, і своїми малюнками їх прикрасив місцевий художник Казимир Левицький. Вони вийшли настільки гарними, що їх навіть демонстрували на виставці карнетів, яка відбулася у відомій цукерні Новорольського і Кровіцького, а згодом і в книгарні Романа Ясельського.

В бальному карнеті був надрукований чи написаний порядок танців на весь вечір. Біля кожного танцю пані олівчиком вписували ім’я танцювального партнера, щоб не плутати порядок. Це було важливо, бо бувало, що якийсь гість не дуже добре танцював вальс, але цілком міг упоратися з кадрилем.  Дами носили карнети за ліфом сукні або прикріплювали до пояса чи віяла. Порадники доброго тону рекомендували панянкам не хвалитися своїми знизу доверху заповненими карнетами перед подругами, які не користувалися таким успіхом у чоловіків.

Посібники гарного тону детально описували, як мало виглядати запрошення до танцю. «Чи можу я мати честь потанцювати з пані перший вальс (другу польку, четвертий контрданс)? – запитував кавалер. Дама гортала карнет, і якщо цей танець був вільним, відповідала «Звичайно!» або «З приємністю!». Після цього вона вписувала ім’я кавалера у карнет або простягала карнет йому, і він сам вписував своє ім’я біля відповідного танцю. Деякі танці вважалися «занадто особистими». Так, на перший вальс було прийнято запрошувати наречену чи дружину. Якщо кавалер запрошував даму на перший вальс, це було знаком особливої уваги. Парою в кадрилі теж переважно обирали ту особу, яка особливо подобалася.

Щітка для чищення нігтів

На зламі ХІХ і ХХ століть галичанки ще не фарбували нігті, але красі рук приділяли не менше уваги, ніж сучасні модниці. Особливо це стосувалося панянок з вищих кіл суспільства. Для догляду за нігтями існували спеціальні аксесуари, зокрема щітка для полірування, яка надавала поверхні нігтів гарного блиску. Щітки для полірування та набори для догляду за нігтями були поширеним різдвяним подарунком.

У грудні 1905 року газета «Кур’єр станиславівський» розмістила рекламу популярної дроґерії Морица Бібринґа на вул. Сапєжинській, де пропонувалися ідеї різдвяних подарунків. Крім парфумів, мила та іншої косметики, пан Бібринґ рекомендував дарувати рідним та близьким набори для догляду за нігтями. До щітки належало ще придбати спеціальний порошок для нігтів, який укріплював їх, усував жовтизну і робив гладенькими та блискучими. Коштував такий засіб зовсім недорого – всього 25 центів за пуделко (розмінна монета від злотого ринського). Доглядаючи за руками, красуні початку ХХ століття спочатку робили теплі ванночки, щоб нігті та шкіра рук пом’якшали. Потім руки протирали гліцерином, соком з огірка чи спеціальною косметичною огірковою водою.

Перша реклама лаку для нігтів у галицькій пресі з’явилася лише у 1920-х роках – в основному це були вироби французьких косметичних фабрик.

Пов’язка для вусів

В кінці XIX століття серед чоловіків увійшли в моду довгі вуса, закручені донизу чи догори за допомогою щипців. Щасливцям, у яких вуса були гарними і густими, інші чоловіки заздрили й намагалися їх усіляко наслідувати. Щоб якнайдовше зберегти гарну форму вусів, особливо ревні модники спали зі спеціальною пов’язкою на обличчі, яка прикривала вуса. Пов’язку для вусів використовували також перукарі, які вдягали її на клієнта, коли займалися оформленням його бороди чи голінням. Це робилося для того, щоб перукар випадково не пошкодив вуса.

У порядних перукарнях кожен постійний клієнт мав особисту пов’язку для вусів. Так, у станиславівській перукарні Натана Шраєра, яка знаходилася на розі сучасних вулиць Мазепи і Бельведерської, справді дотримувалися зразкової гігієни. Тут кожному постійному клієнту виділялася окрема бритва, щітка для волосся, гребінець, серветка, рушник, пов’язка для вусів, мило, помазок для мильної піни й губка. Весь цей реманент зберігався в окремій шухлядці, що закривалася на ключ. Тож клієнти могли не боятися можливого зараження чужими мікробами.

Тоді в перукарнях можна було замовити також накладні вуса, чим деякі модники з радістю користувалися. Станиславівська преса повідомляє, що у травні 1906 року пан Людвик Кале з вул. Бельведерської шукав покупця на свої пишні вуса, які готовий був продати за – немало-небагато – 20 корон. Покупця він знайшов у шинку в особі тамтешнього постійного гостя, муляра пана Міхала. Просто до шинку викликали перукаря, який зрізав вуса і згодом виготовив з них накладні.

Плювальниця

Порадники хорошого тону ХІХ століття радили «не спльовувати на підлогу і не розтирати плювок ногами», перебуваючи у гостях, у світському товаристві чи громадській установі. Спльовувати належало або в хусточку, або в спеціальну посудину, яка наповнювалася піском чи водою. Такі плювальниці тоді можна було побачити в багатьох помешканнях і громадських закладах.

У 1903 році Крайова шкільна рада видала розпорядження, щоб в усіх школах Галичини були встановлені посудини з дезінфекційною речовиною, призначені для того, щоб у них при потребі спльовувала шкільна молодь. На підлогу спльовувати не дозволялося. Ці заходи були спрямовані проти поширення заразних хвороб, зокрема туберкульозу. Цікаво, що ця постанова не у всіх викликала схвалення. Деякі керівники шкіл побоювалися, що обладнання плювальницями класів та інших шкільних приміщень створить проблему, бо класи тоді й так були тісними, а крім того, це вимагатиме додаткових коштів.

У 1905 році газета «Кур’єр станиславівський» давала поради, як уникнути туберкульозу і як доглядати за тими, хто ним уже захворів. Зокрема рекомендувалося спльовувати лише до плювальниць, наповнених рідиною, а потім кип’ятити плювальниці протягом не менш ніж п’яти хвилин.

Табакерка

Мода на нюхання тютюну поширилася в Галичині у XVIII столітті. Тоді це вважалося навіть корисним, а лікарі рекомендували нюхати тютюн при мігренях, безсонні, роздратуванні, гарячці і болях зубів. Лише в кінці ХІХ століття більш поширеним стало паління цигарок і сигар. Часто цигарки скручували самостійно, купуючи тютюн і сигаретний папір. Тютюн зберігали у спеціальних коробочках – табакерках. Цей аксесуар вважався суто чоловічим, тому часто прикрашався еротичними малюнками.

Палили чи нюхали тютюн в основному чоловіки, хоч траплялися й жінки, небайдужі до цієї звички. Проте дама з сигаретою чи табакеркою сприймалася в кращому випадку як дивачка, бо першими жінками, які закурили, були феміністки.  Поширеним було паління й серед повій. Цікаво, що чоловіки не палили в присутності дами – і не лише через делікатність і турботу про її здоров’я. В ті часи паління вважалося проявом чоловічої свободи, а жінка не мала права бути її свідком.

Придбати табакерки, тютюн, сигари і цигарки в Станиславові можна було в крамниці, яка мала державну ліцензію й відкрилася наприкінці 1901 року – її називали «цісарсько-королівською трафікою». Власницею, як не дивно, була жінка – така собі Герміна Еберль. Трафіка знаходилась на вул. Карпінсього навпроти дирекції залізниць (нині головний корпус медуніверситету). Тут пропонували тютюн і сигари різних видів, трубочки з єгипетського, французького і «спеціального» сигаретного паперу, які потрібно було самостійно наповнювати тютюном, і сам сигаретний папір різних ґатунків.

Власниця пропонувала й різноманітні «прилади для паління» та гарантувала дбайливе обслуговування. В трафіці продавали також штемпелі, поштові марки й бланки для векселів. Щоб привабити покупців, різним сортам сигар тоді давали звучні назви: «Кайзер», «Єгипетські», «Гавана», «Принцеса». На упакуваннях тютюну були написи вісьмома мовами, але якість його нерідко залишала бажати кращого – споживачі скаржилися, що він «віддавав сіном». Протягом наступних років тютюнові крамнички почали з’являтися в Станиславові одна за однією, але сигарети й сигари все ж залишалися недешевим задоволенням. Тож не дивно, що вони нерідко ставали предметом крадіжок.

Олена БУЧИК

Залишити коментар

Ваша електронна пошта не буде опублікована.