Андрій — водій з Івано-Франківська. Поки він був на позиціях, молодший син пішов у перший клас, а старший, студент коледжу, відкрив власну тату-студію. І дружина, якій він майже щодня писав із позицій, як сумує за нею і за родиною.
Андрій долучився до Збройних сил у 2024 році. Навчався керувати бронетехнікою, але поки завершив навчання, стало зрозуміло: «броня» вже не працює на полі бою так, як раніше. Тому він потрапив до піхотного підрозділу 128 окрема важка механізована бригада “Дике Поле”. Втім, побратими й досі жартома називають його танкістом.
Його перший бойовий вихід був у Плавні, недалеко від Запоріжжя. Там він провів чотири місяці.
“У нас було завдання спостерігати, слухати, доповідати і не «світитися» перед ворогом. Це було не так складно, бо дронів тоді було значно менше”.
Коли його вивели в тил, відпочити не встиг — треба було замінити поранених у Приморському. Після кількох діб відпочинку він знову поїхав на позиції. Цей виїзд тривав уже дев’ять місяців.
“У нас був командний пункт, який забезпечував зв’язком усі навколишні позиції. Це був час, коли з Приморського ще евакуювали місцевих. Часто люди залишали прив’язаних тварин — ми їх відв’язували”.
Але з часом концентрація дронів у повітрі тільки зростала.
“Дрони літають, дрони мінують. Зазвичай — перехрестя, які важко оминути. Ми відстежували ці мінування і знищували міни. Але коли росіяни засівають усе «пелюстками» — це проблема: у листі їх майже неможливо побачити”.
Зрештою настав момент, коли бійці вже не могли виходити зі спостережного пункту — лише доповідали зсередини будівлі.
“Був момент, коли нам не могли передати воду й їжу. А у дворі був колодязь — метрів 20. Ми його бачили, але дістатися не могли: гул дронів не припинявся”.
У цей час Андрій тримав зв’язок із родиною. Завдяки Starlink він міг говорити з ними щодня. Але після обстрілу антена вийшла з ладу — і два тижні без зв’язку стали найважчими. Коли його відновили — це було велике полегшення.
Одним із найважчих моментів стала ротація — повернення. Усі переходи — бігом: у повітрі дрони, під ногами листя, під яким можуть бути «пелюстки».
І нарешті — довгоочікуване повернення.
“У квітні у нас із дружиною 20 років разом. Я мріяв поїхати у відпустку, але спочатку — обстеження і лікування. Хоча подумки я вже вдома, з родиною”.
Андрій не схожий на героя бойовика чи спецпризначенця. Звичайна людина, яка робить надзвичайні речі, щоб захистити свою країну.
Залишити коментар