Домашні улюбленці у давньому Станиславові

Багато іванофранківців сприймають своїх домашніх улюбленців як повноправних членів сім’ї. На жаль, трапляються й такі, що вважають тварину лише забавкою чи модним аксесуаром. Сто років тому деякі домашні тваринки теж були показником добробуту і високого статусу, адже коштували дорого. Взагалі домашній улюбленець був недешевим задоволенням, адже за деяких тварин доводилося ще й сплачувати податок – пише “Західний кур’єр“.

Хвостата мода
Газета «Кур’єр львівський» у 1888 році розмістила цікавий матеріал про моду на домашніх тварин у другій половину ХІХ століття: «Ми всі знаємо, що з моди можуть виходити не лише сукні, меблі та капелюшки, а й навіть книги чи певні знаменитості. На жаль, домашні тварини теж відчувають на собі вплив примхливої моди. Чи ж так давно минули часи, коли коти були головною окрасою салонів? Але вони люблять полювати на мишей, бігати по дахах, коти легковажні і невірні. На зміну їм прийшли хорти – тонконогі собаки, з видовженим тулубом і довгою гострою мордою. Але вони бояться холоду, вимагають стільки ж турботи, як дитина, прагнуть багато любові і уваги, а тому потрапили в неласку у власниць елегантних салонів. Був навіть короткий період, коли в моду ввійшли мавпи, адже їхні мордочки видавалися такими кумедними. Після них надійшла черга папужок – вони стали улюбленцями старших, а інколи й молодих пань, збирали цукор і поцілунки, чим навіть будили заздрість у чоловіків. Їх любили ще й за балакучість, але коли в салонах побільшало елегантних молодих денді, балакучих істот стало забагато, і папуги були визнані зай­вими. Серед наймодніших тваринок у теперішні часи фігурує черепашка – тваринка мовчазна і спокійна, яка не вимагає забагато уваги і турботи. Її можна забути погодувати, їй не боляче, якщо її випадково копнути. Словом, це справжній ідеал для світських пань і панянок».

Виставки-продажі тварин були хорошою нагоду придбати домашнього улюбленця. Фото, поч. ХХ століття.

На початку ХХ століття в деяких мешканців Станиславова вдома був справжній зоопарк. Як згадував один з дописувачів газети «Кур’єр стани­славівський», у часи його дитинства «покоями будинку літала канарка, а на підлозі розгулював голуб, якого підібрали в саду зі зламаним крилом. В клітці жили дві папужки, а на ліжку вилежувалися два пси з по-ангельському спокійними мінами. Біля печі в пуделку жили морські свинки, а на вікні стояла велика скляна посудина з зеленою жабкою».

Варто зауважити, що на зламі ХІХ і ХХ століть собак розглядали більше як практично корисних тварин, ніж як домашніх улюбленців. Тоді їх поділяли на мисливських, сторожових, призначених для охорони майна та самого господаря, і салонних, які були улюбленцями світських пань і панянок. Саме салонні собаки вартували найдешевше, бо практичної користі від них було обмаль. Породистий дресирований пес був справжнім маєтком, який не кожен міг собі дозволити. Найдорожче вартували пси, які використовувалися на полюванні. Ціна такого пса коливалася від 150 до 280 корон в залежності від породи та рівня його дресури, причому найбільшим попитом у Галичині користувалися англійські сетери та фокстер’єри. Цінним надбанням були й собаки для захисту та охорони майна. Для цієї мети найчастіше купували ньюфаундлендів. Молодого ньюфаундленда віком одного року пропонували за ціною від 110 до 180 корон. Користувалися попитом також англійські бульдоги, боксери і добермани. Салонні собачки, такі як пуделі, мопси, пінчери, продавалися за ціною від 50 корон, але особливо гарні могли вартувати й 250 корон.

Служниця і канарки. Картина, кінець ХІХ століття.

Дивно, але вівчарки на початку ХХ ст. були значно менш популярні у господарів, а тому коштували дешевше. За молоду німецьку вівчарку чи шотландську колі просили 50 корон. Значно більше вівчарки цінувалися в армії та у поліції. В 1910 році вів­чарка Тирас стала однією з перших поліцейських собак Галичини – вона була родом з Богородчан і прибула до Львова у вересні того року. Ще в 1880-х роках вівчарки почали використовувати в австрійській армії. В основному вони розносили пошту до різних бойових позицій та локацій під час військових навчань.

Цікаво, що продавці тварин дозволяли придбати собаку «на пробу». Протягом місяця пес мешкав у господаря, однак якщо господар і тварина не знайшли спільної мови, покупець міг повернути її до розплідника.

Де купити улюбленця?
У Станиславові працював сталий тваринний ринок, який знаходився на місці нинішнього парку Воїнів-інтернаціоналістів. Однак там продавали в основному сільськогосподарських тварин, а продажем породистих собак, котів, папужок та інших домашніх улюбленців займалися відповідні товариства чи мандрівні торговці. Так, у серпні 1896 року до Станиславова прибув такий собі пан Томашевський, який привіз до міста кілька десятків папуг. Папуги марширували, танцювали, навіть декламували і співали. Дресированих папуг пан Томашевський використовував для вистав, а всіх інших у нього можна було купити. Ціна папуги складала 15 злотих ринських, що було немалою сумою. В тому ж році за 20-25 злотих ринських на галицьких ярмарках можна було придбати корову.

Дівчинка з собакою. Поштівка, поч. ХХ століття.

В грудні 1905 року в Станиславові заснували філію галицького Товариства відгодівлі сільськогосподарських птахів, голубів та кроликів. Кожен учасник Товариства мусив сплачувати по сто корон членських внесків, а знаходилось Товариство на вул. Сапєжинській, 46. Згодом воно значно розширило свою діяльність, об’єднавши також підприємців, які вирощували та продавали канарок, папуг та інших співочих птахів, породистих і мисливських псів, морських свинок, хом’ячків та інших домашніх тваринок. Члени товариства регулярно влаштовували виставки-продажі, під час яких жителі міста могли обрати собі улюбленця. В травні 1906 року Товариство влаштувало ярмарок, де можна було придбати не лише домашню птицю і кролів, а й собак, папужок, співочих птахів, а також лебедів та морських свинок. У 1912 році у Станиславові запрацювало також Товариство відгодівників, яке, крім продавців сільськогосподарських та домашніх тварин, включало в себе й підприємців, які вирощували ставкових риб та акваріумних рибок.

У травні 1908 року в Станиславові відбулася виставка-продаж породистих собак, організована Галицьким товариством вирощування та дресирування мисливських псів. Крім мисливських собак, тут демонстрували також елітні та салонні породи.

У 1910 році у кам’яниці Ґрауера на вул. Сапєжинській (нині вул. Незалежності, 21) відкрився Карлсбадський склад порцеляни і скла, який зачаровував своїм асортиментом. Окрасою магазину були різноманітні статуетки, букети квітів, виготовлені з порцеляни, набори посуду. Оригінальним додатком до асортименту були й живі золоті рибки, які продавалися у крамниці по 30-80 галерів за штуку. Причому цей живий декор надсилався навіть у навколишні містечка і села. До рибок пропонували також акваріуми.

До витрат на тваринку потрібно було ще додати послуги ветеринара. Найвідомішим ветеринаром Стани­славова початку ХХ століття був Оскар Гофмокл, головний міський ветеринар, який мешкав на вул. Третього Мая, 25 (тепер вул. Грушевського). Крім ветеринарної служби в магістраті Станиславова, пан Гофмокл займався також лікуванням домашніх улюбленців жителів міста. На площі Ринок вів прийом лікар Станіслав Пьотрович, колишній асистент Ветеринарної академії у Львові, який спеціалізувався саме на дрібних тваринах. На прийомі у лікаря можна було також отримати консультацію щодо годування улюбленця та зробити йому щеплення.

Дівчина з котами. Поштівка, поч. ХХ ст.

Домашні улюбленці у міжвоєнний період
З розпадом Австро-Угорщини у Галичині припинили діяльність громадські організації, які діяли в імперії, а їхнє місце зайняли аналогічні польські. 1 червня 1927 року була заснована Польська ліга друзів тварин, яка видавала часопис «Світ тварин». У 1928 році в Станиславові запрацювала філія цієї спілки, до якої належали сорок учасників. Керівником її став Рудольф Вогель. У 30-х роках ХХ ст. у Станиславівському воєводстві діяли також два притулки для бродячих тварин – у Станиславові та Коломиї.

Не кожен мешканець Станиславова міг собі дозволити завести собаку, хоч його можна було навіть отримати безкоштовно від Ліги друзів тварин. Але за собаку потрібно було сплачувати податок. Він діяв у місті ще з кінця ХІХ століття, а станом на 1925 рік становив 10 злотих у рік за першого пса, 20 злотих за другого. За третього та наступних псів платили по 30 злотих. На щенят віком до восьми тижнів податок не накладався. Звільнялися від податку також пси, які сиділи на ланцюгу і охороняли господарство, за умови, що такий пес у господаря був лише один. До першого квітня кожного року власники псів мусили подати до фінансового відділу магістрату інформацію про своїх улюбленців, сплатити податок і викупити спеціальну бирку, яка прикріплювалася до нашийника тварини. Якщо ґазда певний час приховував, що має пса, пізніше з нього стягували оплату в 20-кратному розмірі.

У 1930-х роках собачий податок ще й підвищили до двадцяти злотих у рік. Крім того, власник собаки мусив сплачувати досить високі штрафи, якщо його улюбленець був без нашийника і намордника, гавкав уночі, когось налякав чи, боронь Боже, покусав або ж господар забув за ним прибрати. Як зауважувала тодішня преса, виходило так, що власники собак фактично не вилізали зі штрафів, бо мало хто мав можливість слідкувати за твариною щохвилини.

Домашній папужка. Картина, кінець ХІХ століття.

Не кращою була й ситуація з котами. На них непотрібно було сплачувати податок, але було досить несумлінних господарів, які погано годували своїх тварин, аби вони краще ловили мишей. Хвостаті розбишаки ходили цілими зграями у міських парках і ловили пташок, поїдали пташенят та нищили гнізда. Вони також полювали на голубів і крали курчат та молодих свійських птахів у господарів. Неодноразові скарги мешканців жодного результату не давали. У міжвоєнному Станиславові діяло розпорядження ловити агресивних бездомних псів і таких, які підозрювалися у захворюванні на сказ. Для цього в місті діяла ціла армія гицлів. Щодо котів ніякого розпорядження не було, тож і боротися з агресивними котячими зграями мешканцям доводилось на власний розсуд.

Бували у мешканців Станиславова і більш екзотичні улюбленці. Так, станиславівський торговець Самуелі, який у міжвоєнний період мав крамницю у кам’яниці Гаусвальда (тепер вул. Незалежності, 11), мав улюбленого осла, з яким часто прогулювався містом, викликаючи здивування у перехожих. Що ж, недаремно кажуть: про смаки не сперечаються.
Олена БУЧИК

Залишити коментар

Ваша електронна пошта не буде опублікована.