Коли допомога приходить несподівано

В історії старого Станиславова не раз бували моменти, коли здавалося, що примхлива Фортуна покинула його мешканців напризволяще і відмовила їм у своїй прихильності. Але допомога все ж приходила, і не завжди з найбільш очікуваного боку. Причому долати великі халепи вдавалося не лише силою чи матеріальними засобами, а й завдяки рішучості та винахідливості – пише “Західний кур’єр“.

Король Ян ІІІ Собєський.

Королівські війська поспішають на допомогу
Станиславів XVII століття своїм успішним розвитком значною мірою завдячував тому, що він у ті часи був фортецею. Турбота засновника міста Андрія Потоцького про зміцнення міських фортифікацій була постійною, і значна частина доходів міста спрямовувалася на ці потреби. В 1673-1674 роках Станиславівська фортеця була зручним пунктом спостереження за пересуваннями турків і татар, тому вже в 1675 році польський король забезпечив її достатньою кількістю провіанту та фуражу, а також підсилив потужнішими військовими підрозділами під керівництвом Яна Денненмарка, які разом з приватним гарнізоном Потоцького, піхотою, а також міщанами та біженцями з околиць налічували близько 4 тис. чоловік. Навесні 1676 року Станиславівська фортеця була в повній бойовій готовності. І саме вчасно, бо вже невдовзі почалася навала загонів татарсько-турецької армії паши Ібрагіма-Шайтана, які переправилися через Дністер і напали на Покуття. Вони успішно захопили Єзупіль, Тисменицю і навіть Галич, чиї фортифікації були дуже потужними. Близько 21 вересня величезне військо опинилося під мурами Станиславівської фортеці, і місто мусило здавати свій перший бойовий іспит.
Заклики здатися були відкинуті й на штурми, керовані особисто татарським пашею, гарнізон відповів рішучим опором. Лягли в руїнах обидва передмістя, розділивши сумну долю всіх дальших і ближчих околиць міста. Неприятель, який ішов на штурм кілька днів, суттєво пошкодив фортифікації, але це не зламало бойового духу гарнізону. Він не лише успішно оборонявся, а й здійснював атаки поза валами фортеці, завдаючи ворогу відчутних втрат. Оборонці фортеці трималися мужньо, але сили були нерівними.
Хтозна, чим завершилася би ця виснажлива облога, якби 24 вересня ситуація для фортеці не змінилася у кращий бік. Король Ян ІІІ, високо оцінюючи значення Станиславова, вислав йому на допомогу потужні загони кавалерії. Під Войниловом відбулися перші переможні сутички з передовими турецькими загонами, і відголоски цієї битви 24 вересня дійшли до Станиславова, що перебував в облозі. Татарський паша, отримавши звістку про наближення королівської армії, визнав свою поразку і вирішив зняти облогу. Наступного дня фортеця вже була вільною.

Ігнацій Камінський

За крок від кривавого побоїща
У 1848-1849 роках Європу охопила «Весна народів», тобто хвиля демократичних революцій. Вітер свободи досяг і провінційного Станиславова. У березні 1848 року місто було збурене новинами з Відня про відставку канцлера Меттерніха, відомого своєю підтримкою закостенілих догм абсолютизму. Було видано цісарський указ про скасування цензури, свободу друку та скликання народної гвардії. Ця гвардія мала захищати завоювання революції, і 24 березня 1848 року міські активісти взялися за її створення на теренах Стани­славова. Міська та окружна влада не перешкоджали цій діяльності, але губернатор Галичини Франц Штадіон вбачав у цьому вияв непокори і під суто бюрократичним приводом видав циркуляр про розпуск народної гвардії. Мало того, він ще й вислав свого представника графа Леона Туна, який мав проконтролювати виконання цього розпорядження.
Дізнавшись про те, що народну гвардію збираються розпустити, обурені містяни вирушили спочатку до магістрату, а потім до староства, яке знаходилося у теперішньому морфологічному корпусі медуніверситету. Зі староства вибіг гвардієць, який підтвердив остаточне рішення графа Туна про розпуск народної гвардії. Його слова відіграли роль запалу, який змусив вибухнути розлючений натовп. Згідно зі спогадами Іґнація Камінського, юрби людей ввірвалися до староства і побігли на третій поверх. Лунали крики: «Графа – у вікно!» Староста Фестенбурґ заховав Туна у своїх покоях, а двоє чоловік із шаблями ледве стримували розлючених містян. Староста мусив піти на хитрість і крикнути: «Заспокойтесь, панове! Граф Тун сказав, що гвардію не розпустять і він передасть нашу петицію губернатору Штадіону».
Це кардинально змінило настрої натовпу. Містяни, які ще хвилину тому готові були громити староство, тепер голосно прославляли губернаторського посланця. Але небезпека побоїща все ще висіла в повітрі, адже на допомогу графу Туну поспішило військо. Збуджений натовп, у якому було багато озброєних людей, не розходився з площі. І тут важливу роль зіграла винахідливість Іґнація Камінського, майбутнього бургомістра Станиславова. Він повідомив капітанові, що справа завершилася мирно і спробував умовити його відвести солдатів і не провокувати кровопролиття, але той вагався. З одного боку був усе ще наелектризований натовп, а з іншого – озброєні до зубів солдати.
Побачивши, що ситуація висіла на волосині, Камінський вирішив діяти. Він сховався за спиною капітана і громовим голосом скомандував: «Струнко! Праворуч!». Солдати, подумавши, що ці слова вигукнув їхній командир, відійшли. Капітан, неначе загіпнотизований, став спереду і очолив відступ війська. Незабаром площа перед староством спорожніла.

Площа перед будівлею староства, пізніше гімназії.

Відважні вогнеборці
В давні часи мешканці Станиславова дуже боялися пожеж, і це зрозуміло, бо міська забудова була в основному дерев’яною. Як зазначала преса у 1888 році, «майже всі наші вулиці, з кількома винятками, забудовані дерев’яними будинками, при кожному з них є комори, стайні, а на стрихах сіно і солома». На жаль, мешканці міста мали всі підстави боятися вогняної стихії, адже пожежі в Станиславові не були рідкістю. 8 вересня 1868 року спалахнула сумнозвісна Мармулядова пожежа, через яку згоріло 260 будинків, була зруйнована ратуша та суттєво пошкоджений вірменський костел.

Полк крехівецьких уланів.

Сучасник тих подій Леон Токарський у своїх записах зазначав, що наслідки могли б бути не такими катастрофічними, якби не бездіяльність міської влади. Пожежною безпекою тоді відала поліція, адже пожежна служба була створена лише в 1871 році. Але станиславівські поліцейські теж не відіграли активної ролі в тих трагічних подіях. Значно оперативнішими виявилися депутати Галицького сейму, які не лише виділили містові грошову допомогу, а й посприяли тому, що до Станиславова направили львівських пожежників. Як повідомляла тодішня преса, львівським вогнеборцям справді вдалося «сотворити диво».

Турецька артилерія, друга половина XVII століття.

Ось як описував ті події віденський часопис «Ранкова пошта» від 3 жовтня 1868 року: «Зі Львова повідомляють про нещастя, яке спіткало місто Станиславів. 28 числа минулого місяця місто було знищене жахливою пожежею. Вся місцевість перетворилася на горнило, в якому палав вогонь, роздмуханий сильним вітром. Сильно вигорів центр міста. Площа Ринок з ратушею перетворилася на задимлену руїну, також вулиця Липова, окружна служба, магістрат, вірменська церква і синагоги. Велика кількість товарних складів, архівні приміщення разом зі своїм вмістом були знищені у вогні. На жаль, вогняна стихія забрала й людські життя. Але допомога прийшла швидко, на гасіння пожежі поспішили львівські пожежники, які направду сотворили диво, але вітер був такий сильний, а покрівля на дахах і дерев’яні стіни багатьох будинків були такими сухими, що пожежникам не відразу вдалося зупинити спустошливу стихію. За свідченням очевидців, Станиславів зараз являє собою правдиву картину людської біди й розпачу. Незважаючи на допомогу зі Львова, люди страждають від голоду, є також загиблі. Старанно збираються пожертви, Крайова рада теж робить усе можливе. На місце пожежі надсилаються продукти харчування».

Мармулядова пожежа.

Подвиг уланів
Під час Першої світової війни Стани­славів певний час перебував у прифронтовій зоні і неодноразово наражався на обстріли артилерії. Але тяжка скрута прифронтового життя блякнула перед лицем того, що місто і його мешканці мусили пережити протягом останніх тижнів російської окупації в другій половині липня 1917 року. Після невдалого наступу російська армія почала спішно відступати на схід. Через місто перевалювалися деморалізовані загони регулярної піхоти і козацтва, які цей період хаосу використали для грабунку і нищення міста. Перед Станиславовом постала реальна загроза цілковитого знищення, бо росіяни під час утечі просто підпалювали цілі квартали, особливо центральні.
В ці надзвичайно важкі для міста хвилини мешканці отримали допомогу з найбільш неочікуваного боку, а саме від російської регулярної кавалерії. Ця кавалерія була першим польським полком уланів, сформованим полковником Болеславом Мосціцьким на засадах угоди між російським Тимчасовим урядом і представництвом польської громади в Росії. Перед ним поставили завдання прикривати відхід одинадцятої дивізії російської піхоти, яка відступала. Але перш ніж вони його виконали, перед ними постало ще одне важке й несподіване завдання – оборона міста від розшаленілої російської солдатні. Улани швидко і спритно протягом неповних двох днів випровадили з міста агресивні російські банди й буквально врятували його від знищення. А потім вони вирушили під Крехівці (давня назва села Крихівці), де виконували довірене їм завдання – прикриття відступу російської армії. Вони ввійшли в історію Станиславова, заслуживши собі довгу і вдячну пам’ять його мешканців.
Олена БУЧИК

Залишити коментар

Ваша електронна пошта не буде опублікована.