Політики старого Станиславова

Як за Австрії, так і за Другої Речі Посполитої Станиславів міг похвалитися жвавим політичним життям. Всі справи політичного характеру не лише приковували до себе увагу громади, а й проникали до сфер, здавалося би, далеких від усякої політики. Але політика не створювалася сама по собі, її творили люди. В одній статті складно розповісти про всіх політиків тогочасного міста, тому спробуємо згадати хоча б найвідоміших – пише “Західний кур’єр”.

Політичні табори
На зламі ХІХ і ХХ століть найбільш впливовим у місті був демократичний табір, який виступав незалежним і вільнодумним чинником у політичному житті. Демократи втрималися на вершині політичного життя аж до кінця австрійського періоду. Доказом цього може бути той факт, що переважно саме вони висилали послів до австрійського парламенту від Станиславівського виборчого округу. До цих послів треба зарахувати передусім Іґнація Камінського, до цього ж табору належали також Павло Ствертня та Едмунд Раух, обрані послами у пізніших виборчих каденціях.

Едмунд Раух (1863-1923) був відомим у Станиславові насамперед як успішний підприємець. Він був власником фірми, яка торгувала необробленою шкірою, орендував міську пропінацію (горілчаний магазин). Він також володів часткою у підприємстві «Озіяш Блюменфельд і син», яке займалося перемелюванням зерна у паровому млині. Пізніше він також увійшов до ради директорів станиславівської Каси ощадності.

На політичну арену пан Раух виступив у 1902 році, ставши депутатом місцевої Повітової ради. Згодом вступив до Демократичної партії і був обраний депутатом до австрійської Державної ради від Станиславівського округу. У своїй політичній діяльності Раух відстоював рівність прав євреїв з іншими національними спільнотами і був відомим своєю майстерністю в політичних дебатах. За Другої Речі Посполитої він успішно продовжив політичну діяльність, був депутатом до польського сейму в 1919-1922 роках від Східної Галичини.

Павло Ствертня

Конкурентом пана Рауха нерідко виступав ще один відомий станиславівський політик – Павло Ствертня (1854-1923). Він був інженером і працював у залізничних майстернях у Станиславові на посаді уповноваженого залізниці, а згодом інспектора і начальника машинного відділу. В 1897 році Ствертня став громадським активістом і очолив місцеве ремісниче товариство «Гвязда». В 1900 році він вступив до Демократичної партії, кілька разів обирався до австрійської Державної ради. В своїй політичній діяльності Павло Ствертня боровся за впровадження загального голосування до Галицького сейму та Державної ради. В 1916 році він назавжди покинув Станиславів і замешкав у Відні, а потім у Кракові.

Другим політичним угрупованням, яке мало помітний вплив на громаду міста, були соціалісти. В цій партії відчувався значний єврейський вплив, адже саме євреї були редакторами місцевих соціалістичних видань і мозковим центром цієї політичної партії. Найбільш впливовими станиславівськими соціалістами були адвокати Юзеф Мослер і Макс Зайнфельд, відомий своїми дружніми зв’язками з українською громадою.

Третім найбільш впливовим політичним угрупованням серед місцевої громади на початку ХХ століття були народні демократи. На формування цього політичного напрямку великий вплив мали організації станиславівської молоді, а найбільш помітними діячами були Ян Пошингер і Лешек Циґа, добре відомі в місті завдяки своїй громадській та освітній діяльності.

Українські політики
Під час виборів до австрійського парламенту 1848 року були обрані послами єврей Абрахам Гальперн, гуртовий торговець зі Станиславова, і українець Євстахій Прокопчиць (1806-1856), який став послом від Маріямполя. Євстахій Прокопчиць був професором станиславівської Державної гімназії і видатним ученим-філологом. У своїй політичній діяльності він боровся за активізацію діяльності місцевих українських рад, викладання українською мовою в школах Галичини, заснування кафедри української мови і літератури у Львівському університеті. Його син Юліуш у 1895 році став станиславівським старостою. Юліуш Прокопчиць народився в 1841 році, вивчав право, а в 1863 році почав кар’єру на державній службі. В 1888 році був направлений у Боснію, де займав посаду секретаря в намісництві. Там він пропрацював сім років, після чого повернувся в Галичину. Займав відповідальні посади в Ланцуті, Львові, Заліщиках. В 1900 році Прокопчиця призначили на ще одну високу посаду – він став гофратом, тобто придворним радником. Адвокат Теофіл Окуневський згадував про нього у своїх спогадах: «Старостою був тоді гофрат Прокопчиць, пізніше інспектор східно-галицького староства. Він зовсім не таївся, що з роду русин, говорив з нами по-українськи і був строгий до себе і до всіх урядовців». У 1915 році пан староста подав прохання до намісництва про вихід на заслужений відпочинок. Але намісництво настільки цінувало енергію, працьовитість та інші чесноти старости, що відмовило йому в цьому проханні й зажадало, щоб він продовжував працювати. Пан Прокопчиць час від часу ще й виїжджав з інспекціями в сусідні повіти й брав участь у різних комісіях, тому намісництво милостиво виділило йому помічника.

Юліуш Прокопчиць серед членів Товариства любителів мистецтва (четвертий зліва)

У 50-60-х роках ХІХ століття в українській громаді утворилися два табори – староруський чи москвофільський, який стояв на засадах національної єдності з росіянами, і народовий, який захищав ідею незалежності. Староруський табір спочатку мав перевагу завдяки тому, що навколо нього групувалося духовенство і значна частина інтелігенції. Народов­ці в ті часи були слабшими, але і їх у Станиславові підтримувала велика кількість інтелігенції, в основному урядники, які були українцями за походженням. Великим прихильником станиславівських народовців був єпископ Андрей Шептицький, який усіляко сприяв їхній громадській діяльності.

Народовці вели активну політичну агітацію у вигляді народних віче. В результаті вони здобули потужну підтримку в околичних селах, і після виборів до сейму 1901 року депутатом від Станиславівського округу став Йосип Гурик (1853-1924). Він був селянином з Угринова, муляром та будівничим мостів, громадську діяльність розпочав у 1877 році, вступивши до товариства «Просвіта». Мав репутацію великого правдолюбця, активно обстоював інтереси української громади. Навіть затяті противники відзначали блискучі ораторські здібності Гурика, називаючи його «наймудрішим селянином у сеймі».

Левко Бачинський

На виборах до австрійського парламенту в 1907 та 1911 роках у Стани­славівському округу перемогли визначні українські громадські діячі – Левко Бачинський, станиславівський політик і адвокат, що обирався і до австрійського парламенту, і до Галицького сейму, і Євген Левицький, лідер українського студентського руху в Галичині, один з засновників Української національно-демократичної партії. Подібно до сучасних депутатів, тодішні парламентарі часто вдавалися до зриву засідань або, як тоді казали, обструкції. Меншість, що не могла вплинути на хід голосування, приносила музичні інструменти, дзвоники, тріскачки і створювала в залі страшний шум. Левко Бачинський якось у вирі політичної дискусії кинув в одного з депутатів шматком деревини. Щоб не допустити затвердження бюджету, в 1912 році він виступив з промовою щодо проблем розвитку освіти. Виступ тривав аж 18 (!) годин. Його слухачами залишалися тільки головуючий і стенографісти, а депутати були змушені розійтися.

Йосип Гурик

Панове президенти
У березні 1933 року в Польщі вийшла постанова, яка окреслила ієрархію місцевого самоврядування. Магістрат почав називатися міською управою, а бургомістри більших міст – президентами. Президент міста вважався лідером місцевого політичного життя, хоч фактично був доволі несамостійною фігурою, сильно залежав від центру, а також від міської ради.

Першим президентом Станиславова став Вацлав Хованець – син власника відомої друкарні, який до того був міським бургомістром. Його переобрали 26 травня 1934 року на засіданні міської ради. В тодішній міській раді були два політичні об’єднання – їх тоді називали клубами. Більший вплив мав так званий BBWR (Безпартійний блок урядової співпраці), до якого належав і Хованець. Цю групу очолював Генрик Зайдлер, у якого були напружені стосунки з президентом. У березні 1935 року на одному із засідань спалахнув конфлікт щодо міського бюджету. З’ясувалося, що на 1934 рік у міській казні утворилася солідна діра, яка сягала 230 тис. злотих, а ще ж був дефіцит за минулі періоди на суму 700 тис. злотих. Почалося гучне з’ясування, хто в цьому винен, депутати відмовлялися затверджувати бюджет і вимагали залучення ревізійної комісії для розслідування причин дефіциту. Клуб BBWR на чолі із Зайдлером демонстративно покинув залу. Це позбавило засідання кворуму і зробило затвердження бюджету цілком неможливим. Щоб угамувати пристрасті, президент Хованець подав у відставку. «В останні місяці у мене з’явилися сумніви, чи не є моя особа певною перешкодою для нормального розвитку міської господарки, а відтак і всього міста, – писав президент у своєму зверненні у пресі. – Я дуже люблю моє рідне місто, в якому я провів значну частину життя, і не хочу, щоб мій доробок за 11 років праці в місцевому самоврядуванні пішов на марне». Хованець наголошував, що ставить інте­реси міста понад власні й тому вважає за кращим піти у відставку.

Вацлав Хованець

Ще більш скандальне завершення мала каденція наступного президента міста – Здіслава Стронського. У 1937 році стало відомо, що він уклав угоду з Міністерством пошти і телеграфу на продаж земельної ділянки на площі генерала Галлера (тепер Вічевий майдан). Ринкова ціна ділянки складала 250 тис. злотих, а Стронський продав її лише за 100 тис. Крім того, угода зобов’язувала місто упорядкувати тротуари та усунути з ділянки трансформатор, що додатково коштувало міській казні близько 50 тис. злотих. Отож, замість того, щоб заробити, місто втратило 200 тис. злотих. У міській раді лунали заклики притягнути до майнової відповідальності тих депутатів, які підтримали цей проєкт. Президента також звинувачували у покритті зловживань у Міській комунальній касі ощадності та шовіністичних висловлюваннях про євреїв. Помітивши, що хмари навколо нього згущуються, Стронський подав у відставку і пояснив цей крок особистими причинами.

У жовтні 1937 року президентом Станиславова став Францішек Котлярчук. Він користувався широкою підтримкою і серед депутатів, і серед населення, тому його обрали одноголосно, а після завершення голосування президента радо привітав великий натовп мешканців Станиславова. Незважаючи на таку підтримку, його каденція завершилася радше на негативній ноті. 18 вересня 1939 року він видав свою останню відозву, в якій закликав містян дружньо привітати радянські війська. Після цього Котлярчук безслідно зник – подейкували, що він утік до Румунії.
Олена БУЧИК

Залишити коментар

Ваша електронна пошта не буде опублікована.