Вони працюють гучно, але люблять тишу на своїх позиціях. Знищення високоточної зброї ворога, танків, броньованих машин піхоти, гелікоптерів, засобів протиповітряної оборони та живої сили противника – усе це бойові завдання артилеристів ЗСУ. Не дарма їх часто називають «богами війни». А ще кажуть, що піт артилерії береже кров піхоти. Чим прицільніше артилеристи відпрацюють по ворожих цілях, то більше піхотинців залишаться неушкодженими.

На тлі блискавичної вогневої роботи, чітких математичних розрахунків, важкої великокаліберної техніки ліричне псевдо Поет юного командира з Прикарпаття зазвичай викликає здивування. Олександру Житару 21 рік. Він – головний офіцер артилерійської батареї, у складі якої кілька самохідних артустановок, 21 окремої механізованої бригади. Зосереджений та відповідальний офіцер, який успішно керує підрозділом бійців та безжально смажить орків, у перервах бойової роботи підбирає рими й складає свої думи у вірші.

Чому обрав саме цей рід військ, які основні критерії ювелірної роботи української арти, чого наразі не вистачає «богам війни» та що найбільше болить захисників на передовій, Олександр Житар розповів у ексклюзивному інтерв’ю «Західному кур’єру».

Розмовляємо з Олександром у перервах між роботою на одній із найгарячіших ділянок фронту на Донеччині. Розмову перериває повідомлення на рацію командира: на шляху до наших позицій рухається «червоний комар». «Хлопці, обмежити пересування», – віддає чіткий наказ офіцер. І усміхається: «Працюємо».

– Олександре, розкажи про себе? Чому вирішив стати військовим?

– Після закінчення дев’ятого класу я вступив до Прикарпатського військово-спортивного ліцею, що в Надвірній, де направду виховують справжніх патріотів та потенційних захисників Батьківщини. Після закінчення ліцею вирішив реалізовувати себе у військовій справі і вступив до Національної академії Сухопутних військ ЗСУ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Хотів стати воєнним психологом. Однак склалось так, що я потрапив на факультет ракетних військ та артилерії. І сьогодні я щиро вдячний тим людям, які мене надихнули стати саме артилеристом. Адже артилерія на нинішній війні – це все.

– Коли потрапив на війну? Чи пригадуєш свій перший бій?

– Закінчивши навчання за прискореною програмою, я отримав офіцерське звання і був призначений до 21 окремої механізованої бригади. На початку повномасштабного вторгнення я брав участь у боях як командир самохідної артилерійської установки – гармати 2С1 «Гвоздика». Так зване «бойове хрещення» отримав на Київщині, коли виганяли окупантів із Ірпеня та Бучі. Пригадую, свої 20 років я зустрів під Бучею, коли відбивали звідти противника. Це було 29 березня 2022 року. Ми ночували просто неба, під деревами. Добре, що хоч мали зимові спальники. В ту ніч випав сніг. Всі промерзли, промокли. Грілись від двигуна у машині.

– На якому напрямку ви працюєте зараз і які обов’язки у тебе особисто?

– Ми перебуваємо в зоні бойових дій на Донеччині за 4 кілометри від позицій ворога (конкретніше сказати не можу). Зараз я обіймаю посаду головного офіцера артилерійської батареї, в складі якої кілька самохідних артустановок, першого самохідного артилерійського дивізіону 21 ОМБ. На мені лежить відповідальність за здоров’я та життя людей, які тут працюють зі мною. Хоча ми й знаходимось за 4 кілометри від «крайнього краю», в будь-який момент сюди можуть зайти ДРГ, небо постійно «грязне» – літають ворожі «Орлани», «Ланцети». Так, нещодавно розвідка передала інформацію, що у противника з’явились нові дрони дистанційного мінування, які назвали «КУБ». Досі ми з такими ще не зустрічались, вивчаємо, як вони працюють. Це нова розробка нашого противника.

– Як тобі вдається успішно командувати особовим складом та приймати складні бойові рішення у такому молодому віці?

– Ми всі тут для однієї мети. Якщо солдати не будуть виконувати накази офіцерів, то діла не буде. І тут справа не у віці, а у досвідченості та вміннях командира. У нас кожне життя на рахунку. Дякувати Богу, відколи я керую підрозділом, на бойових позиціях у нас не було ще жодного трьохсотого та двохсотого. І це найголовніше. Якщо офіцер думає про людей, то солдати тягнуться за ним. У армії кожен має якісно виконувати свою роботу. Саме в цьому запорука загального успіху.

– Чи змінилися настрої бійців із початку повномасштабного вторгнення? Чи є відчуття, що готуємось до вирішальної битви?

– На початку війни було дуже багато добровольців, які надіялись здобути перемогу за один – два тижні. За понад півтора року повномасштабної війни військовослужбовці з більш холодною головою. Вже можемо робити якісь прогнози та об’єктивно оцінювати ситуацію. Зараз всі більш прагматичні. Ми адекватно оцінюємо ситуацію, яка склалась.

Однак, попри тривалу бойову роботу, ми не втрачаємо оптимізму, жартуємо, підтримуємо один одного. Якщо людина замикається в собі, їй тяжко виконувати роботу, починаються нервові зриви. Тому всіляко намагаємось «розрядити» становище, тримати себе в тонусі і в бойовому дусі  (усміхається).

Та хотів би додати, що доки не наведемо порядок всередині країни, не зможемо подолати противника.

– Що маєш на увазі?

– Корупція, розкрадання гуманітарної допомоги, політичні розбірки… До прикладу, останні новини про розкрадання вантажів із гуманітарною допомогою на Львівщині. Насправді такі моменти дуже демотивують захисників на фронті. Така велика допомога для української армії з-за кордону… Навіть не можу передати, яку злість зараз я відчуваю. Не за таку державу ми тут стоїмо, ризикуючи своїм здоров’ям і життям. Часто чую від цивільних, що вернуться воєнні і наведуть порядок. Але вони не задумуються, наскільки ті військові, які повертаються з зони бойових дій, є виснажені і втомлені. Чи матимуть вони сили займатись ще й питаннями корупції? І як саме вони мають це робити?! Тому, при нагоді, закликаю всіх громадян України: зробіть так, щоб цих ганебних випадків хабарництва не було у нашій країні. У 5 статті Конституції України чітко зазначено, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Влада повинна підпорядковуватись народові, а не навпаки. Доки народ не візьме в руки владу, то діла не буде.

– Що найтяжче для військовослужбовця на війні?

– Втрата побратима. Товариша, з котрим ти ще зранку пив каву, курив, він пішов виконувати бойове завдання і не повернувся. А для офіцера найтяжче – пояснити батькам загиблого військовослужбовця, чому він не повернувся…

– Останнім часом в Україну почала надходити значна кількість техніки від західних партнерів. Чи доходить вона до ваших позицій?

– Техніка в Україну то надходить. Але ми наразі знаходимось на стадії очікування. Очікування, що зможемо зробити якесь активне просування для звільнення української землі. Зараз наш підрозділ працює на техніці радянських зразків 1980-х років, а також із самохідною артилеристською установкою 2С1 «Гвоздика». Сучасні іноземні установки переважно прикривають нас із віддаленіших позицій. Однак, якщо є достатня кількість снарядів, то навіть стара радянська техніка може добре виконувати завдання.

– А яка ситуація зі снарядами? Вистачає чи доводиться «економити»?

– У нас зараз вистачає снарядів, щоб максимально оборонятись. Для повномасштабного наступу потрібно значно більше. Що можу стверджувати напевне, що влучність і точність нашої арти в рази краща, ніж у противника.

– Що є головним критерієм такої хорошої влучності? Впливає більша вмотивованість наших бійців чи інші фактори?

– У кожної артилерійської батареї є так званий «мозковий центр». У нашій батареї необхідні розрахунки проводжу я. На щастя, зараз є програмне забезпечення, яке допомагає все правильно прорахувати. На влучність пострілу впливає все – і температура заряду, снаряд, заряд, геодезія тощо. Все це я вношу у програмне забезпечення. І які координати я передам на батарею, туди вона і працює. Від хлопців на вогневій теж багато залежить. Вони дуже швидко, чітко і професійно все роблять. Мені подобається, як мої бійці опановують свою нову спеціальність і демонструють високі результати зі знищення сил противника.  Точність регулюємо «Мавіками». Якщо не попали з першого вистрілу, робимо коректуру – і наступний. Як правило, з другого – третього вистрілу попадаємо у ціль. Навіть за умов попадання 10 метрів від цілі осколками 122-го калібру ворога просто січе.

– Чого зараз, окрім снарядів, потребує артилерія?

– Тепловізорів, камер нічного бачення, антидронових рушниць, автомобілів. На жаль, бувають випадки, коли це спорядження не завжди доходить туди, куди потрібно найбільше…

– У тебе позивний Поет? Коли і чому отримав таке псевдо?

– Ще під час навчання у Прикарпатському військово-спортивному ліцеї я сильно захопився творчістю Тараса Шевченка. І почав сам писати вірші. У майбутньому мрію випустити збірку своїх поезій. У віршах я передаю свої почуття та переживання.

– Коли гримлять гармати – муза не мовчить?

– Воно йде десь зсередини. На жаль, через брак часу не завжди вдається писати. Зараз переважно сумна тематика. Про воєнні реалії та тугу за домом. Хоча є випадки, коли працюєш, працюєш, працюєш і тут опа – щось заримував. Головне – встигнути занотувати.

– Поети – романтичні натури. Як вдається ладнати з війною?

– Війна – це свого роду теж романтика (сміється).

– Про що ти мрієш?

– Звичайно, про перемогу! І про те, що нам вистачить сил подолати не тільки москальську «вошу», а й українську «гниду», яка прогризає державу зсередини.

– Чим плануєш зайнятись після перемоги?

– Як і більшість військових, просто хочу повернутись до своєї родини, обійняти їх, відпочити і йти далі – вливатись у соціум та вертатись до цивільного життя. За час служби на посаді командира підрозділу добре розвинув ораторські здібності та лідерські якості. Не виключаю, що у майбутньому пов’яжу себе з громадською діяльність або політикою.

Розмовляла Мар’яна РИНДИЧ