Статус зниклого безвісти — найважчий. Не тому що немає надії, а тому що немає відповіді. Є лише очікування — і тремтіння щоразу, коли телефонує незнайомий номер. І запитання дитини, на яке не знаєш що відповісти: мамо, а тато ще живий?
Оксана Гулій живе в такому очікуванні з початку повномасштабного вторгнення. Її чоловік-морпіх зник безвісти в березні 2022 року в Маріуполі. Щоб не чекати наодинці, вона заснувала громадську організацію «503 Фемелі» — назва від 503-го батальйону морської піхоти, де служив чоловік. Сьогодні організація працює з родинами полонених усіх підрозділів, регулярно проводить акції-нагадування. І виконує ще одну місію: Оксана відвідує звільнених із полону захисників у шпиталях — і допомагає родинам почути від них із перших уст, чи не бачили вони там когось із їхніх рідних.
Про життя дружини зниклого безвісти, волонтерство і альбоми з сотнями фотографій — «Західний кур’єр» поговорив з Оксаною Гулій.
— Оксано, розкажіть, на кого ви чекаєте.
— На чоловіка — Юрія Гулія. Він брав участь в АТО, а у грудні 2021-го вирішив підписати контракт з 503-м окремим батальйоном морської піхоти. Він вже тоді знав, що скоро почнеться повномасштабна війна. Так і сталося. Але морська піхота — це була його мрія. Туди було важко на той момент потрапити. Він чекав на погодження місяць. Подзвонили на сам Йордан, 19 січня: сказали завтра-післязавтра бути в Маріуполі. Як зараз пам’ятаю: була четверта вечора. За дві години поїзд з Коломиї на Київ — і далі в частину. А завтра день народження нашої донечки. Сім рочків. Дитині це дуже запам’яталося. Тоді вона та я бачили його крайній раз.
— Як просувалися ваші пошуки? Чому вирішили заснувати громадську організацію?
— Як від самого початку, так і зараз — пошуки тривають. Це дуже важко, бо інформації вкрай мало. Ми буквально чіпляємось за кожну соломинку. Іноді це буває дуже боляче. Якось я знайшла в інтернеті на одному з телеграм-каналів фотографію — хлопець дуже схожий на мого чоловіка. Очі, брови, ніс. СБУ взяло до уваги мої слова і змінило статус його на полон. Координаційний штаб теж. На це фото претендували ще декілька родин, але державні органи чомусь взяли до уваги саме мої слова, що це Юра. А потім подзвонили: не доведено, міняємо назад. Важко передати цей стан.
Наодинці дуже складно переживати такі моменти. Навіть близькі, друзі не можуть зрозуміти, бо вони не були в цій шкірі. Це і стало одною з причин заснування ГО – об’єднатися з тими, хто розуміє тебе без зайвих слів. У 2023 році ми з родинами побратимів чоловіка створили «503 Фемелі» — від назви батальйону. Спочатку працювали тільки з родинами 503-го, а вже минулого року розширили на всіх — будь-який підрозділ, будь-хто може звернутися. Об’єднуємо родини, допомагаємо шукати інформацію, проводимо акції-нагадування, відвідуємо звільнених із полону у шпиталях, надаємо консультації тим, хто тільки починає цей шлях.
В організації ми ділимося досвідом, як не стати жертвою шахраїв, бо у вразливий момент легко наробити дурниць. Тільки кинеш фотографію людини в телеграм-чат пошуку зниклих — одразу активізуються шантажисти. Пишуть: є інформація про вашого рідного, заплатіть — скажу детальніше. Або вимагають у рідних ставати колаборантами, інакше полоненого чекають катування. Таким повідомленням не треба вірити, особливо в час, коли за допомогою ШІ можна згенерувати будь-яке зображення чи відео. Справжнє повідомлення виглядає інакше — просто приходить смс з незнайомого номера з текстом: прізвище, живий, у полоні. Іноді таке буває. На окупованих територіях є люди, які допомагають нашим військовим у полоні. Ніхто нічого не вимагає. Прочитав і стер.
— Щодо акцій — крайню ви провели в грудні минулого року. Зараз ви їх не проводите — вони не допомагають?
— Я працюю в таксі, часу фізично немає. Коли чоловіка немає вдома, все доводиться тримати на своїх плечах — я в машині практично цілодобово. Але акції потрібні — в першу чергу для самих родин. І щоб нагадати міжнародним організаціям і суспільству загалом, що є люди, завдяки яким ми можемо тут жити. Я дякую дівчатам, які організовують, і всіляко їх підтримую. Навіть коли не можу прийти — стараюся проїхати повз, посигналити. Своїх колег також прошу. Не всім пасажирам це подобається — шум, незручності. Але я знаю, як донести.
Зараз я більше зосереджена на іншому напрямку — на відвідуванні звільнених із полону.
— Розкажіть, як відбуваються такі зустрічі?
— Ми їдемо туди, маючи дві мети — підтримати наших хлопців та з надією дізнатися від них щось про рідних тих, хто звернувся до нашої організації. Справа в тому, що свідчення від звільнених із полону, які вони офіційно передають СБУ та іншим структурам, не розголошують рідним. Тобто, людину могли бачити в полоні, але держава не доносить цю інформацію до її близьких. Через багато причин, але це так. Пояснення: конфіденційно. Тому ми намагаємось отримати хоч якусь інформацію у такий спосіб: приїхати, передати хлопцям підтримку, смаколики, все що потрібно, і показати їм фото з надією, що вони когось з тих, хто на знімках, упізнають.
Ми їдемо після того, як хлопці пройдуть десятиденний карантин. Перша моя поїздка була у жовтні 2024 року. Нас інструктували психологи — що можна питати, що не можна. Головне не тиснути. До кожного свій підхід. Дуже боляче часом на хлопців дивитися. Вони поламані і фізично, і психологічно. Більшість раді, що ми приїжджаємо. Є хлопці, які хочуть говорити все і прямо. Але є й такі, що поводяться відсторонено. Ми розуміємо, з якого пекла вони вийшли.
Із собою привозимо альбоми з фотографіями тих, кого шукають. В мене два великих ящики цих альбомів — такі, як від бананів. Деякі посортовані по бригадах. Родини з усієї Івано-Франківщини надсилають фото — понад півтори тисячі фотографій. У кожному альбомі ім’я, прізвище, дата народження. Кожна родина чекає, що ти привезеш звісточку. На мене дуже багато родин надіється. Це велика відповідальність.
— Чи вдалося реально дізнатися щось після таких поїздок?
— Були обміни, коли хлопці самі вибирали свої фотографії з альбому. Це найприємніше, що може бути. Жінка, яка їздить зі мною, отримала звістку про сина. Інша — про чоловіка. Але ми розуміємо, що хлопці не завжди можуть впізнати — людина була повна, а там схудла. Виглядає інакше. Але це ефективний метод пошуку відомостей про зниклих.
— Статус зниклого безвісти — один із найважчих. Що це означає — жити з цим роками?
— Багато дівчат з нашої організації вже перейшли в інший статус — їхніх чоловіків визнали загиблими. Вони вже знають долю. І мають куди прийти. Ти змирився, ти знаєш. Маєш як дитині пояснити. А ми можемо все життя чекати. Багато родин можуть не дочекатися навіть кісточки. Це найгірше — коли немає нічого. Я за ці чотири роки зрозуміла: я прийму будь-яку правду. Поверніть хоч рештки. Серце розривається, коли донечка питає: мамо, а наш тато ще живий? А ти його знайдеш? Совість гризе — через роботу і волонтерство дитина мене майже не бачить. Але я нічого не можу вдіяти. Тому що на мене дуже багато родин надіється. Дуже багато. І радію кожному поверненню нашого воїна додому. Роблю і буду робити все, що можу, заради цього, як би не було складно.
Розмовляла Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар