За легендою, під час Другої світової війни уряд запропонував Черчиллю скоротити фінансування культури на користь оборони. На це прем’єр-міністр нібито відповів: «А за що ми тоді воюємо?» Власне десь ця фраза тепер стосується і нас. Ось уже більше чотирьох років вся Україна бореться проти навали московських окупантів. Мужні сини і дочки захищають державу і її жителів на фронті. Проте не зникло життя і в тилу. Українці намагаються жити, працювати, розвиватися і навіть відпочивати. Не забуваючи при цьому допомагати нашому війську. Не відстає у цьому і галузь культури, котра, поряд із церквою та державою, взяла на себе важку ношу – відповідальність за людей, за їх моральний стан, за їх відпочинок і ретрит. За час війни Національний заповідник «Давній Галич» відвідало майже 200 тисяч туристів. Це і жителі Прикарпаття, і галичани, і внутрішньо–переміщені особи та сім’ї і діти військових. Про те, як живеться заповіднику сьогодні розповідає його директор Володимир Євгенович Олійник.
– Володимире Євгеновичу, розкажіть, насамперед, як почалася ваша історія з «Давнім Галичем»?
– Тут варто почати з того, що з 1999 до 2008 року я був головою обласної організації «Молода Просвіта» та членом Ради обласного товариства «Просвіта». Вже в молоді роки працював спільно Ігорем Ковалем, Петром Арсеничем, Степаном Волковецьким, Степаном Пушиком та багатьма іншими видатними діячами Прикарпаття. Образно кажучи, в цих патріотичних культурних та просвітянських колах я виховувався. Далі було ще багато різного, але волею долі сталося так, що в один час я був довіреною особою Олександра Шевченка на виборах Президента в Галицькому районі. І під час роботи у селах я дуже часто чув від людей про потребу відновлення давньої слави Галича. Мені це було дуже дивно, але дуже цікаво. На той час я вже був знайомий із нині діючою депутаткою обласної ради Аріною Сивак, тож ми разом вирішили започаткувати громадську ініціативу «Мільйон туристів у Галичі». Це на початку виглядало дуже авантюрно, були навіть перестороги від консервативних можновладців, що той мільйон туристів, образно кажучи, всю траву витопче і загадить. Але якось воно прижилося.
– З чого почали?
– Перше, що ми зробили – поставили біл-борди з написами «Галич місто князів і королів», та почали рекламувати можливість проведення весілля в найдавнішому храмі Галичини – церкві Святого Пантелеймона 12 століття. Потім вже проаналізували, що в той час потік туристів до Галича зріс до 8 тисяч на рік. Це було ще до ковіду. Потім певний час я працював заступником міського голови Галича. Проте вважав, що не був на тій роботі повністю почутий і коли так сталося, що мені запропонували спробувати очолити заповідник, то я погодився.
– Чому спробувати?
– Тому що навіть після того, як мене у листопаді 2021 року призначили виконуючим обов’язки, я все ж мав пройти конкурс. Він відбувся в лютому 2022 року. Був ще один кандидат. Конкурс відбувався прозоро і транслювався в прямому ефірі. І я переміг. Тож підписав угоду і … за тиждень почалась війна.
– І які ваші дії?
– Ну ми, як і всі установи, перші два тижні на роботу не виходили. Але коли побачили, що москалі одразу до Галича на прибігли, і почули в новинах, що завдяки жертовності наших мужніх воїнів наступ зупинився далеко на Сході нашої держави – ми вирішили відкриватися. Тоді на Прикарпатті вже було дуже багато внутрішньо-переміщених осіб, та й десь розумілося, що і наші люди теж потребують якогось відпочинку. Тому ми, через наші сторінки у соціальних мережах, почали рекламувати як заповідник в цілому, так і нашу першу «Просвітницьку екскурсію для ВПО». І це спрацювало. Пам’ятаю щоп’ятниці було по 100 людей, а то й більше. Це дозволило нам повірити в себе, повірити в роль культурної спадщини, в необхідність презентації регіону для людей, які приїхали.
– А що то за історія була із заявами працівників на початку вашої роботи?
– Було діло. Десь там є і моя вина. Проводив «гарячі» кадрові зміни, а колектив опирався не вимогами через профспілку, а підступним способом – листом в Міністерство. Преса це підхопила і в Україні заговорили, що 70 із 90 працівників Національного заповідника «Давній Галич» виступають проти непрофесійного керівника. Знаєте, що основне писали? – «Звільніть Олійника, тому що він перетворює заповідник на блогерську контору». Тепер я можу тільки подякувати всім за той досвід.
– До осені вже був перший фестиваль…
– Так. Спільно із Христиною Береговською, яка є радником голови Львівської ОДА Максима Козицького та директоркою і кураторкою ZAG (Zenyk Art Gallery) і Львівською обласною філармонією ми зробили спільний проєкт «Форт Галич»: запросили на Галицький замок Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії. Це було щось у той час надзвичайно круте і максимально вчасне та необхідне. Адже в країні війна, люди стривожені, якась загальна паніка і тут – концерт духовної музики, який відвідало понад 200 людей. Після цього ми ще більше повірили, що у нас все вийде.
– Як ви запустили Галицький замок, адже на той час він був зачинений?
– О, це була ще та історія. Сам замок, як бренд, відомий у всій Україні і навіть за її межами. А коли приходиш саме до замку, то він зачинений ще з 2008 року і збоку стоїть незрозумілий зелений вагончик. Ще та атракція. Всередині все було захаращене, підлоги не було. Ми розуміли, що для його запуску потрібні кошти. Тож довелось піти на невеличку хитрість – задля, так би мовити, захисту об’єкта національного значення в комендантську годину ми встановили на в’їзді до замку ворота. І зробили дуже непопулярний крок, за який від декого з галичан отримуємо на горіхи ще й по сьогодні – поставили плату за вхід. Тоді це було 5 гривень з дітей і 10 з дорослих. То були досить символічні кошти на той час – ціна кави. Ми їх акумулювали і зробили за них підлогу в замку та відчинили його для відвідувачів. Згодом поставили невеличку виставку в замку, зробили кілька фотозон. Вже пізніше почали співпрацю з військово-історичним клубом «Галицька Хоругва», представники якого почали проводити на замку майстер-класи для дітей та дорослих з лицарського бою і воно людям сподобалось. Нещодавно ми збільшили ціну вхідного квитка на замок до 50 гривень за дитину і 100 за дорослого. І ви знаєте, люди платять, а нам це допомагає розвиватися.
– Окрім Галицького замку заповідник опікується ще багатьма об’єктами…
– Звичайно, Галицький замок – не єдина наша ізюминка. Найважливішим є Музей історії Галича, в межах території якого жили і правили князі і королі. Є ще скансен – Музей етнографії, є церква Святого Пантелеймона, є Галичина могила, фундаменти Успенського собору. До прикладу – рекламуємо церкву Святого Пантелеймона у селі Шевченкове. Раніше там було від сили 500 відвідувачів за рік. Тепер їх більше двох тисяч. Це все одно мало, але вже хоча б щось. На рівні Галицького замку за відвідуваністю йде Музей народної архітектури та побуту Прикарпаття, де ми проводимо різноманітні фестивалі.
– Тобто можна сказати, що Національний заповідник «Давній Галич» стає все популярнішим?
– Так. Ми десь аналізували і вийшло так, що з 8 тисяч в доковідні часи кількість відвідувачів заповідника у останні роки стабільно складає 50 тисяч осіб на рік.
– Завдяки чому такий ріст, та ще й у час війни?
– Знаєте, ми трохи змінили підхід. До всього. І в першу чергу до екскурсій. Адже в нас цікавий заповідник, де ми практично без будівель мусимо показати велич і славу давнього Галича. Тобто 70-90% всіх вражень йде через екскурсовода. Тож ми почали аналізувати наші екскурсії і вирішили забрати 90% дат із розповідей екскурсоводів. Сьогодні мало кого цікавлять ці дати і, насправді, після 5 хвилин розповіді на екскурсії можна було заснути. Звичайно, наші екскурсоводи є професіоналами і, коли потрібно, можуть провести повноцінну екскурсію із всіма необхідними даними, проте ми мусимо орієнтуватися на туриста.
– Які ще оновлення?
– Зараз замість тієї купи дат людям пропонують легенди, цікаві історії, квести, жарти. Тобто йдемо шляхом максимальної інтерактивності на всіх об’єктах. От, до прикладу, в екскурсію до музею історії Галича ми включили таку дію, як вдягання королівської корони біля Галичиної могили, писання стилосами по воскових дощечках і пиття води з Княжої криниці. Людям це цікаво – це дає емоції і, скажу відверто – жодного негативного відгуку у соцмережах. Всюди своєрідний «вау»-ефект.
– А хто ваш сьогоднішній відвідувач?
– Ми це аналізували. Якщо в 2022-2023 роках це були сім’ї ВПО, сім’ї наших військових, то тепер все трохи змінилося. Нинішній наш відвідувач, чи то людина, яка ухвалює рішення про поїздку в «Давній Галич» – це є жінка віком 28-40 років із дітьми, котра або чоловіка спонукає до поїздки, або котра сама вже тепер сідає за кермо і везе діток, та й себе, зрештою, на відпочинок. І загалом – турист сьогодні змінився. Люди хочуть емоцій і хочуть повного спектру послуг. Саме тому ми запрошуємо на свої фестивалі підприємців, які надають різноманітні послуги, щось там продають, фотографують, годують людей.
– Звідки люди дізнаються про «Давній Галич» і, власне про те, що у заповіднику з кожним днем стає все цікавіше?
– Із соцмереж. Маючи досвід у цій сфері з попередніх робіт я одразу почав займатись власне напрямком «розкрутки» заповідника. Для кожного музею була створена сторінка. Також рекламуємо «Давній Галич» з основної сторінки у Facebook та моєї сторінки. Одна сторінка має охоплення 400 тисяч в місяць, інша – 700 тисяч читачів. Щодо сайтів – за останній грант, який ми виграли, ми зробили два сайти. Один – це буде сайт архів. Ми вже зараз скануємо цифровізуємо експонати, скануємо старі книги і все, що в фондах, у 3D і викладаємо сюди: galych.com.ua. Другий сайт – це вже більш інформативний ресурс про Національний заповідник «Давній Галич» – davniyhalych.com. Також є сайт де можна придбати квитки (davniyhalych.event.net.ua). Це таке нововведення. Але мушу сказати, що сайти ще не є досить популярні і квитки наперед мало хто купує. Проте можливість така вже є і ми про неї будемо говорити. Будемо цю послугу просувати, рекламувати. Скажу, що у літній сезон всі сторінки та сайти заповідника збирають охоплення мільйон переглядів щомісяця. Вважаю, що це дуже пристойна цифра.
– Як простежуєте ефект від такої потужної реклами?
– Як я вже казав, кількість відвідувачів заповідника ще з 2023 року тримається на рівні 50 тисяч в рік. Ця цифра мала вже значно зрости, але маємо певні зовнішні фактори. Перший – війна і робота ТЦК. Адже всім відомо, що чоловіки, в більшості, або на війні, або виїхали, або ж сидять вдома. Я не засуджую цей факт і не хвалю, а просто констатую, адже це впливає. Також цього року поганий жарт зіграли ціни на пальне. Тож сісти в авто і приїхати сім’єю, а чи навіть замовити автобус на цілий шкільний клас тепер стає з кожним днем дорожче.
– А якщо в цифрах?
– Минулими роками ми ніяк не могли побити позначку відвідуваності наших фестивалів у 1200 осіб за день заходу. Вже цього року маємо певний поступ: перший фестиваль в етнографічному музеї відвідали одразу 1000 людей. Третього травня відбувся лицарський фестиваль, який одразу відвідало 2000 туристів. «Ремісничий двір Давнього Галича» зібрав 1500 осіб. Це ще раз доводить, що команда спроможна настільки вдало поінформувати людей про заходи. Звичайно, тут теж варто подякувати і представникам засобів масової інформації, які допомагають нам популяризувати наші послуги і ставлять наші новини та оголошення в себе на ресурсах. Тож ми раді, що вперше вдалося вийти на позначку в 2000 тисячі людей у фестивальний день і намагатимемося її втримати.
– Які ще фестивалі можете відзначити?
– Восени 2022 року ми вперше з Калуською громадою відтворили процес сплаву солі по Дністру. То був такий своєрідний перформанс, де ми намагались показати, як саме сіль, на якій зростав Галич, потрапляла до міста. Фестиваль «Галицька брама» заслуговує на відвідини. Взагалі, все залежить від локації. Наприклад цього року ми перезапустили проєкт «Мавка», який користувався успіхом у минулому році. Він є дуже популярним серед дітей. Зараз локацію біля замку ми трохи облагороджуємо, додаємо альтанки, фотозони нові, гойдалки. Тож «золотава осінь», яку так люблять спостерігати відвідувачі замкової гори, цього року буде ще цікавішою.
– Чи відзначається це на фінансах?
– Так. Сьогодні бюджет Національного заповідника «Давній Галич» складає два мільйони гривень. У 2022 році це було 200 тисяч. Дуже багато коштів вдається залучати завдяки грантам, чого до нас у заповіднику ніхто не робив. Звичайно, сьогодні гроші не ті, що були у 2022-му, більшу частину «з’їла» інфляція. Проте ми намагаємось робити все від себе можливе, щоб заповідник розвивався.
– Фестивалі і реклама – це гарно. А як щодо інших напрямків роботи?
– Справді, нам закидають те, що ми ніц не робимо, тільки фестивалимо. Проте це не так. Цілий пласт нашої роботи – розкопки. Нині ми розкопали ще одну вежу Галицького замку. Знайшли там старовинні підвали. Вони повністю збережені і сухі, так ніби вчора з них люди тільки вийшли. Звичайно, вони розграбовані, адже знаємо з джерел, що турки, як нападали, то все бомбили. Тож від вибухів завалилася стіна. Але певно залізли через вікна, чи якось інакше і забрали те, що вважали за потрібне. Тим не менш, це новий етап в дослідженні і облаштуванні просторів замку. Також ми вивчаємо Юріївське городище біля Крилоса, де, скоріш за все, була ювелірна майстерня. Окрім того, не полишаємо надії відтворити середньовічні кліті – це такі дерев’яні оборонні споруди. Над ними також археологічні групи працюють, щоб знайти розміри і вигляд. Останнім часом займаємося геодезичними дослідженнями і вже маємо три звіти, які відкривають нові перспективи для дослідження та збереження культурної спадщини, яка наразі знаходиться під землею. І ще важливо – ми зараз знаходимось на завершальному етапі розроблення плану організації території заповідника «Давній Галич». Це такий документ, як генеральний план міста. Він регламентуватиме де що можна розташовувати і робити, а де взагалі не можна навіть землю чіпати.
– Під час робіт знаходите якісь пам’ятки?
– Так. Щось знаходимо, щось нам передають жителі навколишніх сіл. Відділ фондів це все оформляє. Зараз працюємо над пам’ятками, які по 10-15 років стояли в фондах. Реставраційний відділ займається реставрацією всього, що потрібно. Відзначу також роботу нашого науково-дослідного відділу, який досить плідно працює в архівах. В останні роки саме завдяки їм значно збільшилась кількість конференцій та наукових семінарів.
– Що то за історія з оновленням сцени – своєрідного амфітеатру на замковій горі?
– Зараз ми дуже оновили ту місцину і ведемо переговори з директором Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Ростиславом Держипільським про те, щоб ця локація стала літньою резиденцією драмтеатру, щоб тут відбувались вистави.
– Чи не було в планах реставрувати Успенський собор в Крилосі?
– Минулого року ми, за кошти Івано-Франківської обласної ради, зробили 3D-візуалізацію собору. Тобто екскурсію можна пройти в окулярах віртуальної реальності. Зараз хочемо ще доопрацювати її – додати фрески. А сама відбудова – за європейськими нормами з охорони культурної спадщини ми не можемо щось відбудовувати, якщо не знаємо його точного вигляду. Це заборонено. Але сам факт існування такого фундаменту на нашій землі ще раз доводить славу і велич давнього Галича. Це означає, що саме тут був центр освіти, культури, духовності та книгописання усієї Галицько-Волинської держави.
– Власне про це свідчить і Крилоське євангеліє, найдавніший з точно датованих слов’янських кириличних рукописів «Євангелія-тетр» (Четвероєвангелія), створений у 1144 році.
– Так. Книга містить текст чотирьох Євангелій, синаксар, місяцеслов та читання на особливі випадки. Пам’ятка засвідчує високий рівень писемності та духовності наших предків, а її унікальний текст досліджується істориками та мовознавцями. Оригінал рукопису зберігається в Державному історичному музеї в Москві, а його факсимільне видання доступне для ознайомлення українським дослідникам. Воно старіше за саму Москву. Коли там ще було болото – у нас були книги і білокам’яні церкви.
– Скажіть будь-ласка щось про інфраструктуру. Чи можна затримати туриста у Галичі більше, аніж на день?
– З цим необхідно щось робити. Галич вже сьогодні може заробляти на ночівлі та годівлі. Але банально – немає як. Ми, як заповідник, намагаємося якось впливати, але ми – надавачі послуг. Не наша роль годувати чи поселяти. Рахуйте: 50 тисяч відвідувачів у рік. Це вже цифра. Якщо б Галич ще навчився на цьому заробляти – то було б супер. Це б сприяло ще більшому наповненню бюджету Галицької громади. Інфраструктуру треба відновлювати, щось будувати нове. Алгоритм успіху Галича як туристичного міста – бізнес пропонує особливі страви. Відвідувач має не тільки дивитись музей, але й їсти, а потім ще й поселятися. І так можна розвиватись.
– Нещодавно на замковій горі відбувся концерт Ірини Федишин. Чия це ідея?
– Є підприємець, який ті концерти організовує. Тож ми йому надали в оренду місце під концерт. Там ми проводимо фестивалі, тож шкоди особливої заподіяти люди там не могли, та й наші пам’яткоохоронці чергували на місці. Але, зазначу, що це не тільки дохід заповідника, це ще й реклама. Адже про нас знову ж дізнались в Україні, а на самому концерті, як зізнавались потім, були люди, які до того і близько не знали про Галич, про замок і таке в загальному гарне місце. Ми – від заповідника – також перед концертом провели кілька заходів та цікавих квестів. Тож це, знову ж таки, популяризація.
– Щодо теми більш глобальної. Якщо колись люди хотіли відновити давню славу і велич Галича, то тепер трохи переживають, що зник взагалі Галицький район. Чи можливо виправити це у нинішній час. І чи доцільно? Як ви вважаєте?
– Я два скликання був депутатом Івано-Франківської міської ради, одного разу – депутатом обласної ради. Тож десь, коли це почалось, то розумів суть процесу. І скажу вам, що Галицький район під час реформи на папері був. Як так сталося, що він став Івано-Франківським – то знають тільки ті, кому треба знати. Міг тоді бути район з назвою Галицький але з центром в Івано-Франківську. Не всім то підійшло. Немає зараз в Україні такого державного діяча чи особи, яка б це поставила собі за мету. Воно колись може бути, але не зараз. Ми вважаємо, що наша основна робота зараз – популяризація Галича і околиць. Нині всі делегації і форуми які в область приїжджають – всі їдуть до Галича. Бо ми на слуху.
– І наостанок: що таке туризм сьогодні, в час війни, яка його ціль?
– Туризм – це ціла наука, це полювання на емоції, почуття, відчуття, смаки. Ми намагаємось задовольнити найбільше потреб туриста у цьому плані, дати йому яскраві враження. Ціль туризму сьогодні – допомогти заспокоїти людину, відволікти від думок про війну, про смерть і ті негаразди, з якими доводиться щодня боротись. Ми раді, що нас відвідують, що залишають позитивні відгуки і повертаються ще. Дякую всім працівникам за їх роботу в такий нелегкий час. Дякую нашим працівникам, котрі зі зброєю в руках захищають нас на фронті. Дякую всім воїнам України, котрі дають можливість нам жити і розвиватися у своїй Незалежній Україні. І запрошую відвідати наш Національний заповідник «Давній Галич».
– Дякую Вам за розповідь і за роботу.
Спілкувався Володимир КАПУСНЯК
Залишити коментар