Ім’я Олексія Гнатковського сьогодні добре знають не лише театрали — актор Івано-Франківського драмтеатру став одним із найпомітніших облич української сцени й кіно. Та за кулісами світського життя багато років поруч із ним його найближча людина і підтримка — дружина Ольга.
Її життя значно менш публічне. Ольга Гнатковська — мама двох синів, засновниця дитячої студії акторської майстерності та від початку повномасштабної війни — активна волонтерка. Її благодійний фонд «Україна – мій дім» допомагає військовим підрозділам і підтримує дітей.
У розмові з «Західним кур’єром» Ольга Гнатковська вперше відверто розповіла, хто вона поза відомим прізвищем, як війна змінила життя їхньої родини і чи легко бути поруч з одним із найвідоміших акторів української сцени.
— Пані Ольго, вас, напевно, часто сприймають через призму відомого прізвища. А якщо говорити про вас саму, чим ви займаєтеся сьогодні? На чому нині зосереджене ваше життя?
— Щодо першої частини вашого запитання – насправді ні. Коли я заходжу у нове товариство і відрекомендовуюсь, дуже рідко люди одразу співставляють прізвища.
У мене було багато таких ситуацій. Ми спілкуємося – чи це ділова зустріч, чи просто світська бесіда – і мова заходить про театр. Тоді хтось із тих, хто мене знає, каже: «Так це ж Ольга Гнатковська». І вже після цього інші розуміють, про кого йдеться.
Тобто не можна сказати, що люди одразу фокусуються на цьому. Та й Франківськ – місто невелике. Ми з Олексієм знаємо одне одного вже дуже давно, фактично більше половини життя. Виростали поруч, але кожен ішов своїм шляхом. Я завжди кажу, що ми розвивалися ніби разом, але паралельно.
Якщо ж говорити про моє життя і справи сьогодні, то я є засновницею дитячої студії акторської майстерності «Авантюристи», яку відкрила у 2021 році. До повномасштабного вторгнення це була справа, якій я приділяла найбільше уваги.
Після початку великої війни більшу частину мого життя займає волонтерство – мабуть, це близько 90% усього мого часу. Я є співзасновницею та директоркою благодійного фонду «Україна – мій дім». Ми створили його у березні 2022 року, як тільки відкрилися реєстри, бо стало зрозуміло, що багато необхідних речей потрібно закуповувати за кордоном, а фізичним особам це було складно зробити.
Але сама волонтерська історія для мене почалася ще раніше – фактично вже 25 лютого.
— Одразу на наступний день після початку війни?
— Одразу. Уже ввечері 24 лютого ми приїхали до нашої церкви, до нашого отця, і кажемо: треба щось робити. Він відповідає: якраз наш парафіянин зараз несе службу в аеропорту, йому потрібен тепловізор. І, власне, з цього все й почалося.
Пам’ятаю, перший тепловізор, який ми купили, був мисливський. Такий примітивний, з ручкою. Як згадаю, навіть смішно. Це зараз ми вже знаємо різновиди, розуміємо, що саме потрібно військовим. А тоді все було зовсім інакше.
— Як ваша сім’я зустріла повномасштабне вторгнення?
— Цей день я пам’ятаю дуже добре. Напередодні ввечері я повернулася додому і побачила, що в машині майже немає бензину. І чомусь дуже не хотіла їхати заправлятися. Подумала: зроблю це завтра. А вже наступного ранку почалося повномасштабне вторгнення. Хто міг знати, що саме цей день я зустріну з порожнім баком автівки, тоді як на заправках були кілометрові черги.
Ми дуже швидко зібралися, бо вирішили відвезти дітей до моїх батьків. Тоді ніхто не розумів, що буде далі. Пам’ятаю, кажу старшому синові: бери найнеобхідніше. А він виходить із кімнати з таким «джентльменським набором» – зайчик, подушка, гаманець і два прапори: червоно-чорний та синьо-жовтий (усміхається).
Ми поїхали в бік Рогатинщини. Вдалося заправитися десь уже за Галичем. Приїхали до батьків, залишили там дітей. Усі тоді були розгублені, ніхто не розумів, що робити далі.
А ми повернулися назад. Поїхали до нашої церкви – храму Матері Божої Неустанної Помочі. Це дуже активна парафія, там завжди багато людей. Пам’ятаю, зайшли в кав’ярню, почали радитися, що робити. І з того моменту все якось закрутилося. Наче саме життя почало розставляти все по місцях.
У ті ж дні ми дуже переживали ще й через мого племінника. Ми з ним майже як брат і сестра, у нас різниця 13 років. Він боронив Маріуполь у складі «Азову». 25 лютого 2022-го йому виповнилося 25 років.
Довгий час ми майже нічого не знали про його долю. Потім з’ясувалося, що він потрапив у полон. Лише згодом ми отримали перші звістки. Зараз він уже повернувся і знову служить.
— Яким підрозділам ви допомагаєте? Чи має фонд якісь визначені напрямки, чи працюєте радше по запитах?
— Переважно працюємо саме по запитах. Немає такого, що ми допомагаємо лише одному підрозділу. Хоча, звісно, полк «Азов» для нас дуже близький, там зараз служать мої племінники. Тому це підрозділ, який у серці, можна сказати.
Але загалом ми намагаємося допомагати всім, кому можемо. Коли до нас надходить запит і ми маємо фінансову можливість його закрити, ми це робимо.
Найчастіше звертаються знайомі або знайомі знайомих. За ці роки вже сформувалося певне коло контактів.
Окрім допомоги військовим, ми також підтримуємо дітей і сім’ї. Особливо активно це було у 2022–2023 роках, коли ми мали більше донорської підтримки з-за кордону. Тоді ми організовували табори для дітей, у нас була програма психологічної підтримки. Також ми передавали гуманітарну допомогу іншим організаціям, які спеціалізуються саме на роботі з дітьми. Це були і продукти, і різні необхідні речі.
Зараз ми більше зосереджуємося на точковій допомозі. Наприклад, допомагаємо діткам, які позбавлені батьківського піклування. Щороку до нас долучається українська громада з Канади, вони передають кошти саме для підтримки таких діток.
Були й інші ініціативи. Наприклад, організовували для дітей поїздки, реабілітаційні заходи. Також допомагали інтернатним закладам на Франківщині. Туди передавали речі, продукти, різну необхідну допомогу.
— Зараз багато волонтерів говорять про те, як важко закривати збори, що люди менше донатять. Ви теж це відчуваєте? Як сьогодні закриваєте збори?
— Те, що збори закривати стало важче, це правда. З цим я погоджуюся на сто відсотків. Але сказати, що люди менше донатять, я би не поспішала.
Мені здається, просто значно збільшилася кількість тих, хто збирає кошти. Якщо раніше умовно було тисяча зборів, то зараз їх може бути три тисячі. Більше військових, більше підрозділів, більше родин, які збирають для своїх. Тому ресурси розпорошуються.
Але я не думаю, що суспільство втратило бажання допомагати. Бо насправді ми донатимо не «для військового». Ми донатимо для себе. Для своєї безпеки.
Я завжди намагаюся це пояснювати. Не військовому потрібен дрон чи EcoFlow. Військовий може сидіти вдома і купити собі генератор. Але він на фронті, бо захищає нас. Тому це нам потрібно, щоб у нього був дрон, зв’язок, зарядні станції.
Щодо наших зборів, то у нас немає якоїсь великої блогерської аудиторії. Але є люди, які донатять постійно. Я вже навіть впізнаю прізвища. Це одні й ті самі люди, роками. Допомагають і різні ініціативи. Наприклад, збори, які проводять під час вистав Олексія. Це, з одного боку, мистецька подія, а з іншого – можливість підтримати військових і волонтерів.
Водночас класичні збори на банку зараз ідуть значно важче. Нещодавно ми збирали на автомобіль для військових. Зібрати треба було всього 92 тисячі гривень, але, щоб закрити цей запит нам знадобилося близько двох місяців. Це дуже довгий термін.
— Ви відчували вигорання?
— Звичайно. Я ж жива людина. Це дуже виснажує. Причому не тільки фізично, а передусім емоційно.
Ти постійно живеш із цими запитами, намагаєшся їх закривати. І водночас постійно боїшся отримати повідомлення, якого не хочеш бачити.
У нас була одна дуже важка історія. Ми відправляли хлопцям допомогу поштою. І раптом нам пише побратим одного з бійців, що той, хто мав отримати нашу посилку – Андрій – загинув. Ми стояли на пошті й просто плакали.
А вже через день чи два приходить повідомлення: Андрій живий. Виявилося, що він був важко поранений, його навіть вважали загиблим. Але він вижив. Для нас це був великий шок і радість. Але емоції, які ми пережили перед цим я не забуду ніколи…
Це інша сторона волонтерства. Бо з одного боку ти бачиш вдячність і радість, коли вдається закрити якийсь запит. А з іншого боку є моменти, коли приходять страшні новини. Коли телефонує мама і питає, чи можна повернути якусь річ, бо її сину вона вже не знадобиться…
Перший рік повномасштабної війни був повною віддачею. Другий рік теж. Ти просто працюєш і не думаєш про себе.
У мене переломний момент настав тоді, коли з полону повернувся мій племінник. Поки він був там, я ніби трималася. Не дозволяла собі розслабитися. А коли він повернувся, ніби все, що накопичувалося всередині, прорвалося. Я просто розклеїлася.
Тоді почала більше хворіти і зрозуміла, що два роки без психологічної і фізичної паузи – це занадто. Зараз я вчуся відновлюватися. Намагатися ставити якісь межі. Бо раніше могла і в одинадцятій вечора, і о першій ночі сидіти, шукати щось по запитах, відповідати людям. У волонтерстві дуже легко втратити ці рамки. У тебе немає робочого кабінету, немає чітких годин. І ти постійно у цьому процесі. Тому зараз намагаюся хоча б іноді зупинятися і слухати себе. Бо якщо не відновлюватися, довго так не витримаєш. Особисто мені дуже допомагає церква. Це місце, де я знаходжу душевний спокій і сили рухатися далі.
— Ви релігійна людина?
— Так.
— Завжди так було?
— Мабуть, можна сказати, що так. Із дитинства. Просто в різні періоди це виглядало по-різному.
Коли ти дитина і ходиш до церкви з батьками, це одна історія. У студентські роки це, мабуть, було більше ритуально…
Я не можу сказати, що в якийсь конкретний момент «прийшла до Бога». У мене це радше було хвилями. Десь відчуваєш тісніший зв’язок, десь трохи віддаляєшся. Потім знову повертаєшся.
Тому, мабуть, найточніше сказати, що віра зі мною була завжди. А зараз, можливо, навіть не те що більше, а глибше. Діалог став тіснішим.
Ще мені дуже допомагають книжки. Читання для мене – це спосіб відновитися.
— Маєте улюблених авторів?
— Нещодавно я для себе відкрила Павла Дерев’янка. Його трилогію «Літопис Сірого Ордену» – це українське фентезі. Вона мене настільки вразила, що після неї я взяла до рук книжку цього ж жанру одного зарубіжного автора – і вона просто поблякла на її фоні.
Також люблю Андрія Любку, Юрія Винничука, Богдана Коломійчука, Ольгу Деркачову.
Дуже вразила творчість Артура Дроня. Він молодий автор, ветеран. Я знала його раніше як поета. Після поранення він повернувся з фронту і написав дуже глибоку книжку – «Гемінгвей нічого не знає». Це короткі есе про війну, про побутові речі, про досвід військових.
— Загалом ви виглядаєте людиною доволі консервативних поглядів. Церква, книжки…
— Ні-ні. Я дуже вар’ятка (сміється).
Я це зовсім так не сприймаю. Просто в моєму житті є речі, які мене наповнюють. І, наприклад, наша церква зовсім не така, як її часто уявляють. Вона дуже прогресивна. У нас священики дуже сучасні, з ними можна спілкуватися абсолютно по-дружньому та про все.
Читання – теж не про консерватизм. Це радше про спосіб відновлення. Я люблю паперові книжки, люблю цю тактильність, сам процес читання.
— А що дає вам підстави називати себе «вар’яткою»?
— Я дуже люблю веселитися. Люблю співати, жартувати, дуріти. Насправді я дуже емоційна і люблю життя. Люблю все, що пов’язано з творчістю. Мені подобається естетика, мода, гарний одяг. Тому, мабуть, це така моя «родзинка».
— До речі, до того як відкрити дитячу студію, у вас був шоурум взуття. Чому вирішили його закрити?
— Він проіснував майже три роки. Але з часом я зрозуміла, що цей бізнес дуже прив’язаний до мене особисто. Люди приходили насамперед до мене. Цей простір був не лише про взуття. Там відбувалося багато благодійних подій. Ми робили розіграші, лотереї, збирали кошти на різні потреби. Наприклад, у кінці весни дарували взуття випускницям, які не могли собі його дозволити.
Тобто це був такий простір трохи ширший, ніж просто шоурум. Тому коли я завагітніла і трохи відійшла від роботи, він почав втрачати свою унікальність.
— Потім була пауза, пов’язана з народженням сина?
— Так. У 2020 році народився Орест (у подружжя Гнатковських двоє синів, Остап (12 років) та Орест (5 років), а вже у 2021-му, у вересні, я відкрила дитячу студію «Авантюристи».
Ми фактично разом пережили і залишки ковідного періоду, і початок великої війни. У перші місяці студія навіть працювала безкоштовно. Ми просто займалися з дітьми, щоб вони мали можливість відволіктися.
Згодом почали організовувати табори, різні творчі заняття. Там було багато всього: акторська майстерність, хореографія, психологічні заняття, творчі майстерні.
— Зараз студія працює у звичному форматі?
— Так, зараз ми повернулися до нормальної роботи. Залишилася локація на Шевченка. Ми займаємося акторською майстерністю і навіть ставимо вистави.
Зараз, наприклад, готуємо нову постановку. Особливість у тому, що діти самі писали тексти про те, що для них означає війна. А сценаристка вже об’єднала ці історії в одну виставу. Плануємо прем’єру наприкінці весни.
Цікаво, що в студії зараз багато дітей із різних регіонів України. Це і Запоріжжя, і Енергодар, інші прифронтові міста. І це теж створює особливу атмосферу.
— Скажіть, скільки років ви вже разом з Олексієм?
— Одружилися ми у 2011 році, тож скоро буде 15 років.
Але знаємо одне одного значно довше. Познайомилися, коли нам було по 18 років, ще в студентські часи, коли разом навчалися у Прикарпатському університеті на політології. Ми практично відразу потоваришували, а потім усе якось закрутилося.
— Якщо говорити про ваше сімейне життя сьогодні, яке воно?
— Дуже різноманітне. Насичене подіями, справами і планами. Ми кохані, друзі, батьки, партнери. Тому дуже важко окреслити якісь рамки і сказати, яке ж воно наше сімейне життя.
Мабуть, найвлучніше слово — класне. Бо ми разом. Щасливе. І це головне.
У нас немає такого класичного сімейного ритму, коли люди працюють за одним графіком і щовечора разом удома. У нього дуже багато відряджень, гастролей, виступів. Але у цьому навіть є своя романтика. Коли люди не бачаться щодня, з’являється час трохи поскучати одне за одним.
— З роками ваш чоловік став одним із найвідоміших акторів української сцени. Чи легко було звикнути до такого ритму життя: постійні гастролі, публічність, увага глядачів?
— Для мене це звично. Ми стараємося робити спільні поїздки, щоб поєднати і справи, і час разом.
Звісно, у мене є свій ритм життя, своя стабільність — власні справи і робота. А в Олексія життя постійно між містами, виставами, поїздками. Йому, мабуть, навіть складніше, ніж мені.
Щодо публічності, то вона мене радше тішить. Це означає, що є люди, яким відгукується його творчість. Вони приходять на вистави, дивляться фільми, переживають ці історії. І це, навпаки, дуже круто.
— А коли вашого чоловіка називають одним із найсексуальніших акторів української сцени, як ви до цього ставитеся? Ревнуєте чи пишаєтеся?
— Ні, не ревную, а тішуся. Звісно не без гумору, особливо після премії «Золотий ліфон» (сміється).
Але для мене важливіше інше. Олексій – людина, до якої дослухаються. Він говорить про важливі речі, про цінності, про країну. І це дуже важливо.
Мені дуже приємно, що в нього є люди, яким відгукується його творчість і його позиція. І я щиро тішуся, що він знайшов свою аудиторію.
— А у вас є улюблена його роль?
— Мабуть, це Модільяні (Олексій Гнатковський виконує роль видатного художника Амедео Модільяні в однойменній виставі Франківського драмтеатру). Це неймовірна робота. Насправді вся вистава дуже сильна.
Вона вже багато років іде на сцені, але щоразу справляє дуже сильне емоційне враження. Це така вистава, яка буквально потрясає. Але, мабуть, іноді нам і потрібні такі емоції, щоб у житті ставало трохи легше.
— Чи є щось таке, що ви відкладаєте на після війни? Про що особисто мрієте?
— Знаєте, деякий час від початку повномасштабної війни мені було складно навіть дозволяти собі радість. Наче всі радощі життя відкладені на потім. Але з часом я зрозуміла, що це неправильно. Бо саме радість допомагає відновлюватися.
Тому зараз намагаюся не забороняти собі тих речей, які не заважають моїй роботі і волонтерству. Якщо щось може дати сили жити далі, то не варто відкладати це до кращих часів. Тому свої маленькі мрії я стараюся втілювати вже зараз, а не переносити їх на «після війни».
Якщо говорити про щось справді велике, то зараз найважливіше бажання дуже просте – щоб закінчилася війна. Щоб повернулися наші військові. Щоб матері перестали отримувати страшні новини.
Буквально вчора знайома отримала звістку про свого сина. Два роки вона жила в невідомості, чекала, сподівалася. А тепер стало відомо, що він загинув…
Після таких історій важко говорити про якісь особисті амбіції. Але я дуже вірю, що коли ця війна закінчиться, у кожного з нас з’являться нові мрії – уже про життя, яке ми будемо будувати разом у мирній країні.
Розмовляла Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар