Військовий капелан – це унікальна постать у структурі армії. Він носить такий самий піксель, як і бійці, ділить з ними холод бліндажів та небезпеку обстрілів, але за законом і покликанням він не бере до рук зброї. Його «автомат» – це слово, а «бронежилет» – молитва. Головна місія капелана – бути поруч із воїнами у найскладніших умовах, нести світло туди, де панує темрява та дарувати віру. Це особливий вид служіння, коли мовчазне рукостискання та коротке благословення важать більше за довгі проповіді.
Вже понад дев’ять років міцною духовною опорою для бійців-«едельвейсів» є старший лейтенант капеланської служби 10 ОГШБр «Едельвейс», військовий капелан Коломийської єпархії ПЦУ Михайло Возняк. Окрім духовної підтримки та виконання функцій «кризового психолога» на фронті, священик активно волонтерить, пропагує фізичну культуру у підрозділі, співає у квартеті, а у перервах між молитвами і службовими обов’язками – пише вірші.
Про дев’ятирічний шлях у рясі та пікселі, власну місію на фронті, що найбільше болить воїнів та на які їхні запитання навіть досвідченому капелану знайти відповідь тяжко, навернення атеїстів, хрещення, одруження, спорт та поезію – отець Михайло Возняк поділився із «Західним кур’єром».
– Отче Михайле, ви перебуваєте в лавах 10 ОГШБ «Едельвейс» з липня 2017 року, а у 2023-му офіційно перейшли у статус військового капелана. Що стало вирішальним моментом для прийняття такого рішення?
– Як людина віруюча та патріотична, я ніколи не стояв осторонь доленосних для України подій. Брав участь у Революції Гідності, допомагав майданівцям. З 2014 року очолював Єпархіальний відділ по взаємодії зі Збройними силами та правоохоронними органами у Коломийській єпархії ПЦУ. Моє перше знайомство із «десяткою» відбулось у грудні 2016 року, коли підрозділ прибув із Білої Церкви на місце постійної дислокації у Коломию. Наш квартет священників Коломийської єпархії ПЦУ зустрічав їх патріотичними піснями на коломийському вокзалі.
7 січня 2017 року помер мій батько і я вперше поїхав з волонтерами на Схід, потім сам почав організовувати поїздки у зону бойових дій з допомогою. Побачив, що наші воїни дуже потребують духовної опіки та підтримки. Потім мене покликав єпископ Коломийський і Косівський Православної Церкви України, владика Юліан і сказав, що у 10-ій бригаді є потреба у капелані. З благословення владики я поїхав у бригаду. Заступник комбрига з МПЗ підполковник Даніяр Петрюк та комбриг – на той час підполковник Василь Зубанич роз’яснили у чому суть роботи військового капелана. Спочатку я тричі на тиждень приходив у військову частину та проводив молебні, їздив із бійцями на полігон. А з липня 2017 року мене, як одного з перших священників у ЗСУ, зареєстрували на цивільну посаду в капеланську службу. З того часу, вже майже дев’ять років, я разом із бригадою – куди вони, туди і я – як капелан, духовний наставник, волонтер. 16 вересня 2023 року уклав контракт, тепер служу на посаді військового капелана бригади.
– Скільки зараз капеланів служить у 10 ОГШБр «Едельвейс»? Що входить у їхні обов’язки?
– Зараз у бригаді служать чотири капелани. Я – як бригадний капелан та три у батальйонах – Верес Андрій, Матвієнко Руслан та Турчинський Іван. Робочий день військового капелана на передовій – це душпастирська та релігійно-просвітницька робота, безперервна духовна та психологічна підтримка бійців, яка включає проведення молебнів, сповіді, освячення, молитви, індивідуальні розмови, допомогу в стабілізаційних пунктах, взаємодія з командуванням та консультування командирів із релігійних питань, волонтерська допомога тощо. Якщо є можливість – служимо літургії. Раніше вдавалось частіше. Зараз, через постійну небезпеку з неба, щоб не наражати на небезпеку особовий склад, літургії служимо рідше.
Так, як військові не мають можливості відвідати храм Божий, за час служби у «десятці» ми збудували у прифронтових населених пунктах кілька молитовних споруд та дерев’яних капличок. Зводили їх воїни власними руками з того ж матеріалу, з якого споруджують бліндажі та окопи. Хлопцям було дуже приємно, що вони мали можливість зробити таку добру справу. Всередині облаштували їх за церковними канонами капелани – привезли ікони, молитовники, свічки, духовну літературу. Невеличкі духовні куточки є облаштовані майже у всіх підрозділах бригади – місця, де воїни мають можливість помолитись. Зазвичай – це ящик з-під патронів, на якому стоять Святе Письмо, кілька ікон та свічки.
– 10 ОГШБр «Едельвейс» має потужну репутацію в ЗСУ. Чим, на Вашу думку, дух «едельвейсів» відрізняється від інших підрозділів, і як це впливає на Вашу роботу?
– Оскільки бригада штурмова, дух наших воїнів загартований у запеклих боях. Так, як бригада вже понад 10 років дислокується в Коломиї, то вважаються рідною для прикарпатців. І на початку 2022 року насамперед наші гірські райони зробили основу цього з’єднання. Було, коли у одному батальйоні чи взводі служили по кілька хлопців з одного села, навіть з однієї родини. Вони знали, куди йдуть і за що йдуть. На жаль, багато з тих добровольців вже «на щиті», багато – поранені, чимало – вважаються зниклими безвісти та перебувають у російському полоні. Їхнє місце в строю заступили інші воїни, зараз у «десятці» служать люди майже з цілої України, бригада розвивається та успішно тримає оборону.
Особовий склад – це люди різних професій – від інтелектуальних до робітничих, більшість з яких не мали попередньої військової підготовки. Особливістю наших «едельвейсів» я б назвав завзятий, міцний, впертий дух. Після звільнення Київщини, з травня 2022 року бригада впевнено і мужньо тримає оборону без ротації на Донеччині. Підрозділ злагоджений, воїни мають великий бойовий досвід, у деякій мірі вже навіть пристосувались до складних обставин служби. Коли приходиться переоблаштовувати бліндажі та окопи, вони роблять це швидко, вправно і майстерно. Зараз війна інша, ніж була два-три роки тому. Якщо тоді можна було поміритись силою на полі бою, то зараз треба перемагати противника мудрістю та хитрістю. І наші бійці вражають своєю кмітливістю та винахідливістю, особливо дронщики, артилеристи, мінометники. Витримкою та силою духу дивують наші піхотинці, яким, на жаль, доводиться тривалий час перебувати на позиціях. Але, з Божою поміччю, завдяки незламній силі духу, вони гідно витримують всі випробовування.
– Ви кажете, що у бригаді служать різні люди. Як находите підхід до кожного?
– Кожен військовий – це, в першу чергу, індивідуальність, а не одноманітна маса в однострої. Є люди віруючі, є далекі від релігії. Капелан служить кожному, хто потребує підтримки, незалежно від його релігійних поглядів. Свого часу в підрозділ прийшло багато новобранців, які були ув’язнені. У кожного з них непроста життєва історія. Я дуже часто з ними спілкувався. Серед них було багато таких, які у своєму житті жодного разу не сповідались і не причащались. Декілька з них навіть виявили добру волю прийняти хрещення і ми їх охрестили. Для них особливо було цінно, що саме на передовій вони змогли отримати духовну підтримку.
– З якими найскладнішими запитаннями звертаються до Вас військові? Про що найчастіше говорять бійці під час сповіді чи простої бесіди в бліндажі?
– Бувають різні ситуації. Якою б сильною не здавалась людина, мудрою, дужою, але у кожного є совість, яка потребує очищення. Місія капелана – допомогти знайти відповіді або просто дати можливість виговоритися, зняти тягар з душі, який не під силу витримати поодинці. Був випадок, коли ми приїхали до хлопців, які тільки вернулись з позиції – вони з таким болем розповідали про пережите, якби з душі каміння викидали, аж кричали, матюкались… А ми просто сиділи і слухали. Коли емоції трохи вщухли, один із бійців сказав: «Дякую, Вам, отці, що вислухали. Бо я, мабуть, у собі цього всього не витримав би». Потім ми разом помолились. Деколи не треба нічого їх навчати, моралізувати, а просто вислухати, обійняти, пригорнути до себе, заспокоїти, побажати здоров’я, Божого благословення і захисту. Часом щире мовчазне рукостискання для бійців значить більше, ніж ціла проповідь.
– Що найбільше болить наших бійців?
– Найбільший біль військових – аби найшвидше закінчилась війна. Кожен з них дуже втомлений – фізично і душевно, сумує за родиною, за домом. Але, попри це, більшість усвідомлюють, що мусять до кінця виконати свій обов’язок. Болить воїнів втрата побратимів, невідомість долі зниклих безвісти та полонених, бо тут ми стаємо однією сім’єю. Дуже ранить бійців знецінення війни тилом, несправедливість та нерозуміння того, чи варті їхні жертви результату.
– Чи бувають моменти, коли навіть капелану важко знайти відповіді?
– Так, часто важко підібрати правильні слова… Особливо, коли людина у пригніченому стані та не готова відкритись і поділитись своїм болем. Вчити чогось військового, який перебуває у таких важких умовах – не дуже доречно. Допомогти можна тому, хто хоче отримати допомогу. Важливо зрозуміти, чи людина готова у той час прийняти духовні настанови…
– Як настановляєте бійців перед виходом на бойові позиції?
– Завжди кажу їм, що надіятись треба не тільки на зброю, яка стріляє, а й на молитву, яка захищає. Навіть коротеньке звернення до Бога: «Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю» – це вже великий захист. Пригадую, одного разу перед виходом ми роздали хлопцям освячені іконки та молитовнички. Одні брали, інші не хотіли. Через деякий час мене зустрів один з цих бійців і каже: «Дякую, батюшка, що видали мені цей молитовник. Я читав його і він мені врятував життя – три міни прилетіли біля бліндажа, а мене не зачепило. Божа сила є».
– Як церква трактує Заповідь Божу «Не вбий» у контексті війни? Чи вважається гріхом позбавлення життя ворога?
– Поняття вбивства і знищення ворога – це різні речі і їх важливо розділяти. Захист своєї землі від агресора не вважається гріхом, а є виконанням обов’язку захисту ближніх, що трактується як акт любові. Ми знищуємо ворога не з ненависті до нього, а через любов до рідних і своєї країни, щоб зупинити поширення зла, яке він несе. Звісно, кожна людина сприймає це по-різному… Тому я не переконую, а тільки акцентую на любові до ближніх, а не на ненависті до ворога.
– Чи були у Вашій практиці випадки, коли навіть затяті атеїсти навертались до Бога після пережитого на фронті?
– У нас служив хлопець із Чернігівщини, який називав себе атеїстом та носив на шиї ланцюжок з пентаграмою. Час від часу у нього виникали конфлікти з іншими побратимами на фоні віри та релігії. Одного разу перед виходом на позиції, а це був час Великого посту, хлопці виявили бажання виповідатись і причастись, а він із насмішкою відмовився. Тоді я йому процитував слова зі Святого Письма: «Хто не візьме Христа і не піде за Мною, той недостойний Мене». Через деякий час почались артобстріли, я в той час був у бліндажі і молився. Він вбігає мокрий, у багнюці і каже: «Отче Михаил, дайте мне крестик». Зриває з шиї ту пентаграму, кидає на землю і каже, що коли їх дві години накривали вогнем, він, не знаючи жодної молитви, безперестанку повторював: «Господи помилуй! Господи помилуй!». Я почепив йому на шию хрестик і поблагословив. Через деякий час він звільнився зі служби, але знайшов мій номер телефону, подзвонив і сказав, що охрестився. Перед обличчям смерті всі люди стають рівними у своєму бажанні жити та мати вищу опору. В екстремальних умовах, в окопах, під час обстрілів страх змушує людей шукати надію на порятунок, що часто проявляється через молитву або звернення до Бога, незалежно від попередніх переконань.
– Чи доводилося Вам проводити богослужіння в екстремальних умовах? Як це впливає на сприйняття молитви?
– Один із найбільш екстремальних випадків був під час літургії, яку ми правили в Рай-Олександрівці. Там були присутні понад сто людей, майже тридцять хлопців сповідались та причащались. Це була зима, сніг, завірюха. Ми вже завершуємо літургію і бачимо у небі БпЛА, схожий на «Орлан». Досі не знаю, чи цей дрон був ворожий чи наш, але за тих п’ять хвилин, поки дослужував літургію, так переживав, як ніколи в житті. Тому останнім часом ми вже не їздимо у найгарячіші точки, щоб, не дай Боже, «не спалити» позиції та не наразити на небезпеку бійців, не збираємо їх у великій кількості. Час духовного-морального спілкування проводимо, коли хлопці виходять на ротацію у відносно безпечних місцях.
– Попри захищений статус за Женевськими конвенціями, на практиці священнослужителі стають мішенями для ворожих атак так само як і медики та навіть волонтери. Водночас, капелани – єдині беззбройні військовослужбовці на фронті. Як Вам захищатись , наприклад, у випадку атаки ворожого FPV?
– Згідно із законодавством, капелани не мають права носити та використовувати зброю навіть у зоні бойових зіткнень. Наша зброя – це хрест і молитва. Для забезпечення безпеки та допомоги в організації душпастирської роботи законом передбачені помічники капеланів, які носять при собі зброю і за потреби можуть її застосовувати.
– Знаємо, що навіть у вихорі війни є моменти радості. Одним з найприємніших моментів – народження кохання на фронті. Чи доводилось Вам вінчати молодят на передовій?
– На передовій ми повінчали, здається, сім пар військовослужбовців. Крайній раз вінчали в ремонтно-відновлювальному батальйоні два роки тому. Було, коли у 109-му батальйоні брали шлюб дві пари одночасно – так, по-нашому, західному обряду – з іконами, вишитими рушниками, вінками з польових квітів, дружбами та дружками, старостами (усміхається). Такі моменти дуже приємні.
– Окрім духовної підтримки, Ви також підтримуєте бійців і у фізичному розвитку.
– Я сам активно займаюсь спортом і популяризую активний спосіб життя серед наших воїнів. Неодноразово представляв бригаду на волейбольних, баскетбольних та футбольних турнірах, у змаганнях зі стрільби з лука, настільного тенісу, дартсу. Кожен ранок розпочинаю із молитви і зарядки. Після вечірньої молитви теж стараюся приділити час спорту. Навіть перебуваючи на Сході, намагаюсь дотримуватися цих правил.
– Окрім служіння Богу та українському народу, Ви ще й поет. Поділіться, як і коли з’явилась у Вашому житті творчість? Це був поклик серця чи спосіб впоратися з викликами служби?
– Перший свій вірш я написав у 1997 році, коли перебував на заробітках за кордоном. Він був аж на 37 стовпчиків – так сильно тоді сумував за домом та сім’єю (усміхається). У 2024 році побачила світ моя перша збірка поезій «На престолі мого слова». Книга містить вірші, написані під впливом капеланського служіння на фронті. У поезіях відображено теми віри в Бога, любові до України, болю війни, страху, дружби, братерства та кохання. Натхнення для написання віршів приходить по-різному. Інколи можна тижнями не написати жодного слова, а буває, твір народжується за пів години. У 2025 році я написав ще 27 віршів, 15 з яких – у Краматорську. В основному – про реалії сьогодення, побачене на фронті та героїзм наших воїнів.
– Чи є у вас твір, який Ви вважаєте своєю сповіддю?
– Так, є. Це вірш, який я написав напередодні Прощеної неділі – останнього дня перед Великим постом, коли християни традиційно просять вибачення у близьких, звільняючись від образ і духовного тягаря. Можу процитувати кілька рядків:
«Господь нас вчить завжди прощати,
Як Він своїм катам простив.
В любові все серця тримати,
Щоб розум наш у злі не заблудив.
Як простите один одному,
Той Господь вам усе простить.
Бо все з любові до нас, грішних,
Спасіння ради нашого терпить…».
Інтерв’ю записала Мар’яна СЕРЕДЮК
Залишити коментар