У цивільному житті Грига Іван Іванович – лікар ортопед-травматолог-хірург Івано-Франківської міської поліклініки №3. Із грудня 2022 року він у складі 95 окремої Поліської десантно-штурмової бригади рятує життя українських захисників на фронті. За час служби військовий лікар на позивний Грек пройшов шлях від молодшого лейтенанта до капітана медичної служби, від старшого ординатора операційно-перев’язочного відділення до начальника об’єднаного лікувального відділення медичної роти. Майже рік безпосередньо брав участь в евакуації поранених із передової.
Під час одного з виїздів їх автомобіль був обстріляний росіянами, лікар отримав поранення, внаслідок чого його права рука частково не функціонує. Та, незважаючи на це, Іван Грига повернувся на передову, навчився оперувати лівою рукою і продовжує рятувати поранених захисників у стабілізаційному пункті. Скільки життів врятував – не рахує, але за час служби не втратив жодного «важкого» воїна – ні на шляху евакуації, ні в стабпункті.
Про власну мотивацію та запоруку успішної роботи їх команди, історії порятунку українських воїнів та допомогу російським військовополоненим, участь у Курській операції та як «війна дронів» вплинула на роботу військових медиків – Іван Грига поділився із «Західним кур’єром».
– Іване Івановичу, ви на передовій із грудня 2022 року. Поділіться, на яких напрямках фронту і на яких посадах вам довелось працювати протягом цього часу у складі 95 ОДШБр?
– У 95 ОДШБр я прийшов у званні молодшого лейтенанта, займав посаду старшого ординатора операційно-перев’язочного відділення медичної роти, також працював військовим лікарем в екіпажі евакуаційної групи. Через рік мені було присвоєно звання лейтенанта. У січні 2025 року я став начальником операційно-перев’язочного відділення, а в лютому мені було присвоєно звання капітана медичної служби. Віднедавна працюю начальником лікувального відділення, яке створене в результаті об’єднання трьох відділень медичної роти 95-ї бригади – операційно-перев’язочного, приймально-сортувального (евакуаційного) та госпітального. Брав участь у бойових діях на Лиманському, Куп’янському, Торецькому напрямках, у Курській області РФ та на Сумщині.
– На яких напрямках було найтяжче?
– Так, як 95-та бригада є штурмовою, то ми завжди там, де «гаряче». Роботи на всіх напрямках було достатньо. Раніше наше евакуаційне відділення працювало суто екіпажним методом. Були сформовані кілька евакуаційних груп, які складались із військового лікаря, фельдшера та водія. В одному з таких екіпажів працював і я. Власного стабілізаційного пункту у нас не було, поранених везли у найближчий стабік суміжних підрозділів. Невідкладну медичну допомогу ми надавали безпосередньо в евакуаційних автомобілях. Влітку 2024 року ми створили власний пілотний проєкт стабіку. Це дало змогу надавати більш розширену кваліфіковану медичну допомогу пораненим. Перший наш стабпункт був облаштований у селищі Ставки Лиманської громади. Коли почалась Курська операція, ми розгорнули великий стабілізаційний пункт у Суджі, де приймали поранених бійців не тільки 95-ї бригади, а й суміжних підрозділів. Потім змістилися в Юнаківку, де пропрацювали більше пів року. Навіть коли ПХГ (передові хірургічні групи) та стабіки інших підрозділів ЗСУ через інтенсивність атак дронів з оптоволокном відтіснились назад від лінії бойового зіткнення, ми залишались там. Весь потік поранених проходив через наш стабпункт.
– Восени 2023 року ви отримали поранення. Поділіться, як і де це трапилось та яким був ваш шлях лікування та відновлення?
– Це було 7 жовтня 2023 року на Лиманському напрямку. Ми їхали на евакуацію важкопораненого воїна. Якраз на тій ділянці дороги, яка вважалась відносно безпечною, – вибух, мене ніби щось вжалило. Все відбувалось як в уповільненій зйомці – дим, пилюка, скло летить… Металеві уламки від артснаряду прошили мені праву руку та середню третину плеча. Фельдшерка нашої екакгрупи наклала на кінцівку турнікет, затампонувала рани, обезболила і мене повезли у медпункт батальйону, прокапали, а потім – у стабпункт у Лиман. Там поранену руку трохи почистили від уламків. Велика кількість осколків ще й досі залишаються в руці. Інколи, щоб підняти пораненим бійцям дух, показую їм «фокус» – прикладаю магніт до руки і уламки починають пружинити (усміхається). Потім добу я провів у 59 ВМГ (військовому мобільному госпіталі) у Слов’янську, кілька днів у лікарні в Дніпрі й перевівся в Івано-Франківську ЦМКЛ, де мені зробили операцію. Але рука все одно не слухалась. Уламки пошкодили нервові корінці, у мене були відсутні функції згинання запʼястя та ліктя, я не міг зігнути пальці в кулак, навіть перехрестити вказівний і середній палець. Над відновленням моєї руки працювали реабілітологи та ерготерапевти ЦМКЛ. Також я проходив реабілітацію у литовському військовому реабілітаційному центрі в Друскінінкаї. Однак, якогось суттєвого зрушення не відбулось. Я наважився на операцію із зшиття нервів, яку мені провела лікарка-травматологиня, що спеціалізується на пошкодженнях периферичних нервів, Оксана Мироненко. На жаль, навіть після цього функціонування пошкоджених нервів не відновилось. Нейроміографія показувала, що периферичні нерви не відповідають. Періодично проходжу реабілітацію, займаюсь із масажистами і маю надію, що з часом поранена рука таки запрацює.
– Незважаючи на це, після виписки з лікарні ви знову повернулись у зону бойових дій. Як ви працювали з ще невідновленою рукою?
– Через чотири місяці після поранення, у лютому 2024 року, я повернувся на військову службу. Так, як у мене рука ще повністю була невідновлена, то до евакуації та роботи в госпіталі мене не залучали. Я працював у медичній роті – це щось на зразок поліклініки. Там лікуються військові і цивільні, які страждають від обстрілів. Водночас, перевчався все робити лівою рукою – писати, шити, тримати затискачі, оперувати. Якось же треба було виходити із ситуації. Перший мій виїзд після поранення як військового хірурга був якраз у наш пілотний стабпункт у Ставках. Поступово почав вникати у роботу та працювати з пораненими. На щастя, тоді була невелика їх кількість. Спочатку був певний дискомфорт, незручність, адже раніше я оперував суто правою рукою, лівою тільки затискач тримав. А зараз вже лівою роблю більше, як дехто двома (сміється).
– Ви є одним із небагатьох військових лікарів України, які закінчили курс ASSET – програму підготовки для хірургів, яка навчає розширеним навичкам порятунку пацієнтів з важкими травмами. Можете поділитись, які нові знання отримали і наскільки важливим є таке навчання для військових медиків у нинішніх реаліях?
– Так, на початку цього року я разом із побратимом, фельдшером Сергієм Котом пройшли курс ASSET у Варшаві, де отримали чимало нових практичних хірургічних навичок для надання допомоги при різних видах травм. Навчання проводили американські спеціалісти. Це був кадавер курс – ми практикувались на трупах, розбирали тіла буквально по частинах – робили трепанацію черепа, ампутацію кінцівок, проводили фасциотомію (розтин м’язової оболонки (фасції) з метою зниження внутрішньотканинного тиску, який здійснюється при турнікетному синдромі), реанімаційні торакотомії (розкривання грудної клітки – процедуру, яка проводиться під час зупинки серця), зашивання серця, дренування перикарду, працювали з органами черевної порожнини, травмами очей, удосконалювали навики доступу до великокаліберних судин (аорти, легеневої артерії, нижньої порожнистої вени), тренувались робити шунтування. Одним словом, ми відпрацювали всі процедури, які є у невідкладній хірургії. Таке навчання в наших реаліях дуже корисне. Побільше би таких курсів, після яких можна буде впроваджувати щось нове в процес лікування поранених.
– Які з новітніх методів порятунку життя, здобутих на цих курсах, вже вдалось застосувати на практиці?
– Якраз після повернення із Варшави ми заступили на чергування у стабіку. Привезли пораненого воїна із рваною раною руки. Промивши рану, я побачив розірвану артерію. Прийняли рішення вперше зробити шунтування і замінили пошкоджену ділянку судини тимчасовим протезом. Шунт запрацював, кров потекла і рука відразу ожила. У госпіталі медики шунт зняли, а розірвану судину зшили. Таким чином вдалось виграти час і рятувати кінцівку.
– Розкажіть про роботу вашого стабпункту – на якій відстані від лінії бойового зіткнення ви працюєте, скільки людей у вашій команді та що є запорукою її успішної роботи?
– Зазвичай ми облаштовуємо стабпункт у гаражі, який підшукуємо на відстані не більше десяти кілометрів від ЛБЗ. Чим швидше пораненого доставлять у стабпунк, чим швидше він отримає кваліфіковану медичну допомогу – зніметься турнікет, будуть проведені реанімаційні заходи, зупинка кровотечі, вливання крові, дренування по Бюлау та інші стабілізаційні заходи, тим більше шансів у нього залишитись живим і уникнути ампутацій.
У стабпункті почергово працюють дві команди. У кожній – по десять спеціалістів: анестезіолог, хірург, травматолог, фельдшери, медсестри, санітари. Запорука успішної роботи – це злагодженість команди, довіра одне до одного, відсутність страху та паніки. Навіть у найскладніші моменти, коли привозять велику кількість «важких», у нас немає метушні, кожен знає свої обов’язки і що має робити. Військовий хірург повинен працювати швидко, але без поспіху, за будь-яких обставин зберігати холодний розум та вміти швидко приймати рішення. Дуже хорошим спеціалістом у нашій команді є фельдшер Сергій Кот, який може дати фору не одному лікарю. Я з ним працюю ще з евакуаційних екіпажів, коли ми вивозили поранених із лісу Кремінної. Багато чого довелось пройти разом. Довіряю йому на сто відсотків і впевнений, що він і без моїх настанов все зробить правильно і відповідально.
Поки одна команда працює у стабіку, друга – у медроті. Це така амбулаторно-поліклінічна робота. Там приймаємо легкопоранених, пацієнтів після стабіку, які не потребують тривалої госпіталізації, лікуємо соматичні захворювання, остеохондроз, пневмонію, гіпертонію тощо.
– То ви у медроті відпочиваєте від роботи на стабпункті?
– Я б так не сказав. Там теж роботи вистачає, інколи напрацюєшся більше, ніж на стабпункті – видаляємо дрібні уламки, чистимо гнояки, пухлини (ліпоми, фіброми), робимо блокади. Був випадок, коли вночі у медроту привезли чоловіка із двома ножовими пораненнями у грудну клітку. У приймальне відділення він зайшов самостійно. На шляху в операційну почав задихатись і втрачати свідомість. У нього було проникаюче поранення легені, почався напружений пневмоторакс. Це смертельно небезпечний стан, який призводить до колапсу легені та серцевої недостатності. Ми швидко знеболили його та відразу провели дренування плевральної порожнини за методом Бюлау. Через дві хвилини легеня розправилась і пацієнт знову став на ноги. Якщо б його на кілька хвилин пізніше привезли, то наслідок був би летальним.
– Чи доводилось вам надавати медичну допомогу російським військовим?
– Так, неодноразово. Траплявся досить різношерстий контингент – від айтішників, осіб із двома вищими освітами до зеків. Навіть був такий цікавий випадок: у стабпункт привезли полоненого російського солдата, який втратив багато крові. Щоб його стабілізувати, ми почали вливати йому донорську кров. Та й жартуємо: «Все, у тебе вже кров – бандерівська. Скоро заговориш українською мовою і підеш нищити росіян». «Только не издевайтесь», – відреагував він (сміється).
– А яке у вас ставлення до російських військових – як до пацієнтів чи як до ворога?
– Перш за все, як до пацієнтів. Кожен з них є частиною обмінного фонду – згодом його обміняють на захисника України, який перебуває у російській неволі. Ми ставимось до російських полонених інакше, ніж вони до наших воїнів, бо в українців інші цінності. Ми цінуємо людське життя, навіть коли йдеться про ворога. Звісно, такої пристрасті і самовіддачі, як під час порятунку наших захисників немає. Але він теж людина і я, як лікар, маю надати йому медичну допомогу.
– 95 Поліська бригада ДШВ була однією з перших підрозділів Сил оборони України, які розпочали участь у Курській операції. Як вас зустріло місцеве населення на території РФ – чи не було проявів агресії до воїнів ЗСУ? Чи звертались до вас цивільні по медичну допомогу?
– Наш стабілізаційний пункт у Суджі пропрацював майже три місяці. Агресії з боку місцевих мешканців не спостерігав. Адже ми ставились до них по-людськи, допомагали із медикаментами, наші медики їздили на огляд до літніх людей, лежачих хворих, які не змогли виїхати. Особисто мені не доводилось надавати медичну допомогу цивільним росіянам. Був випадок, коли після удару військами РФ по Суджі у наш стабпункт привезли 11-річного хлопчика та його маму. Тоді на стабіку працювала інша група наших медиків. У хлопчика була відірвана права рука, відкрита черепно-мозкова травма, у голові стирчав металевий уламок… У матері була травма нижньої кінцівки. Хлопчик був при свідомості, але ні він, ні його мати спілкуватись з нашими медиками не хотіли. Їм надали необхідну медичну допомогу і повезли на подальший етап евакуації.
– Крайні роки триває «війна дронів». Як перехід війни у технологічну фазу позначився на роботі військових медиків? Який характер мають поранення від скидів та FPV?
– Війна дронів призвела до суттєвого збільшення поранень та загибелі військових. Раніше більше поранень військовослужбовці отримували від артилерійських та мінометних обстрілів, зараз 80% – внаслідок скидів з дронів та ураження FPV. Понад половина поранень від дронів припадає саме на тилові напрямки та логістику. Ворог масово використовує FPV на оптоволокні, перед якими безсилі стаціонарні та портативні системи РЕБ. Відреагувати на загрозу допомагають дитектори дронів «Чуйка», але наразі їх є дуже мало. Поранення від скидів та FPV переважно мають уламковий характер, супроводжуються мінно-вибуховими травмами, ампутаціями кінцівок, опіками, контузіями різного ступеня важкості. Більшість поранених привозять із свіжими травмами, коли треба боротись за життя. Робота із давнішими травмами інша, адже поранений вже стабілізований і у нього більше шансів вижити. Був випадок, коли бійця із пораненою рукою привезли через п’ять днів після поранення. Із рани ми вимили ціле відро опаришів. На щастя, цей воїн не тільки вижив, а й поранену кінцівку вдалось зберегти. Чесно, вимивати опаришів – це одна з найнеприємніших процедур, але мусимо її робити. Великої біди завдають заборонені «пелюстки», які ворог продовжує активно скидати. Було, що за тиждень п’ятеро бійців наступили на протипіхотні міни. Але, хто б що не говорив, берци «Талани», які видають у ЗСУ, дуже добре витримують удар і в багатьох випадках рятують воїнів від ампутацій.
– За час служби у війську ви нагороджені кількома високими державними відзнаками. Зокрема, медалями Міністерства оборони України «Хрест пошани», «За поранення», нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Срібний хрест», відзнакою Івано-Франківської міської ради «За честь і звитягу», Почесною грамотою Святого Пантелеймона. Також нещодавно Президент України нагородив вас медаллю «За врятоване життя». Ця нагорода конкретно за якийсь випадок чи за вашу роботу загалом? Що для вас значать ці нагороди?
– Нагорода «За врятоване життя» – відзнака за всю мою роботу. Якби за кожного врятованого бійця давали медаль, то мені довелось би наймати ад’ютанта, який би їх носив (сміється). Що для мене значать ці нагороди? Приємно, коли твою працю оцінюють. За відзнаки я вдячний, але ми тут не заради медалей. Найбільшою нагородою для мене є можливість рятувати життя нашим захисникам та робити свій внесок у наближення перемоги України.
– Чи ведете рахунок, скільки життів вам вдалось врятувати на фронті?
– Ні, такої статистики я не веду. Тільки за крайній рік через наш стабпункт пройшли тисячі поранених воїнів. І, найважливіше, від нас вони всі їдуть живі. Досі у нашої команди не було жодного випадку втрати пораненого під час надання допомоги у стабпункті. Два тяжкопоранені загинули дорогою до стабіка. Звісно, ми намагались зробити все можливе, щоб повернути їх до життя, але, на жаль, безуспішно. Так само, коли я працював на евакуації, наш екіпаж не втратив жодного пораненого воїна. Дякувати Богу, за час служби у мене ще не було двохсотого. Надіюсь, що так буде й надалі. Та, це не лише моя заслуга, а здобуток злагодженої роботи команди, ми спрацьовані до автоматизму, тому й такий результат.
– Який потік поранених був найбільший за добу?
– У моєї команди – сорок поранених за добу, у другої групи – до шістдесяти. Це було у Юнаківці, коли наш стабік залишився там один і весь потік поранених йшов через наші руки. Зазвичай, за ніч поступає до тридцяти поранених, з них – приблизно десять «важких». Був випадок, коли нам одночасно привезли вісімнадцять поранених. Після такої зміни почуваєшся, як варена муха. А є зміни, коли можемо цілу ніч відпочивати. Побільше б таких…
– Який випадок із порятунку життя за час вашої служби вразив вас найбільше?
– Не буває двох однакових поранених – кожен випадок індивідуальний. Найбільше запам’яталось, коли у день Святого Миколая привезли пораненого бійця, який вже був внесений у списки зниклих безвісти – про це навіть його рідних повідомили. Він попросив у мене телефон і подзвонив до дружини. Її радості не було меж. Це був найкращий подарунок від Святого Миколая як для нього, його рідних, так і для нас (усміхається).
– Іване Івановичу, згідно рішення ЕКОПФО вам призначено другу групу інвалідності, тож ви маєте законне право звільнитись зі служби. Що для вас є мотивацією продовжувати службу?
– Ще не час «спочивати на лаврах». Мій досвід та вміння наразі більше потрібні там, аніж тут. Завдяки тому, що на фронті є кваліфіковані медики, наші воїни врятовані, ціліші і здоровіші, швидше повертаються до виконання бойових завдань. Тому робимо все, аби здобути нашу перемогу та зберегти життя кожного бійця. Щоб кожна українська мати, дружина і дитина дочекались повернення свого захисника з війни живим і здоровим.
Інтерв’ю записала Мар’яна СЕРЕДЮК
Залишити коментар