Михайло Вітушинський – митець і культурний діяч, ім’я якого добре знане далеко за межами Івано-Франківська. Хоч уже багато років він живе у Польщі, саме столиця Прикарпаття лишається для нього особливим місцем.
Народжений у далекому Сибіру, куди його матір було заслано за допомогу ОУН–УПА, Михайло Вітушинський згодом мешкав у різних куточках України та за кордоном. Та саме Івано-Франківськ став для нього містом, де визрівали ідеї, що змінили обличчя українського сучасного мистецтва.
Наприкінці 80-х він став одним з ідейних натхненників і співорганізаторів легендарної бієнале «Імпреза» – події, яка відкрила сучасне українське мистецтво світові й водночас стала для українців містком до нових художніх бачень, тоді ще жорстко обмежених радянською системою.
Цього вересня «Імпреза-89» відзначила 36-ту річницю. З цієї нагоди Михайло Вітушинський завітав до Івано-Франківська, щоб згадати, як усе починалося. В інтерв’ю «Західному кур’єру» він поділився спогадами про народження легендарної бієнале та роздумами про її спадщину: чому виставка, що так гучно заявила про себе, не отримала продовження? І що могло б змінитися, якби сьогодні, у розпал війни, Україна знову голосно заявила про себе мистецькою подією такого масштабу?
– Михайле Романовичу, організовуючи міжнародну бієнале понад тридцять років тому, чи очікували ви, що «Імпреза-89» стане символом мистецького прориву не тільки для Івано-Франківська, а для України в цілому?
– Зізнаюся, особливих очікувань на той момент не було. Були сумніви, чи вдасться організувати щось подібне у той час взагалі. Але ідея виявилася сильнішою за всі обставини.
Я розумів, що радянське мистецтво йде в нікуди. Про що можна говорити, якщо вивчення історії мистецтва зводилося до того, що студентам показували картини, а ті мали «вгадати» назву і автора? Тому ідею показати нашим художникам, як розвивається мистецтво у світі, я виношував давно. Моя дружина — полька, тому я бував на різноманітних міжнародних виставках у Європі, Прибалтиці, і на власні очі бачив, як з кожним роком росте рівень тамтешніх авторів, в той час, як наш стоїть на місці. Я усвідомлював, що радянське мистецтво не розвивається, бо бачив інший приклад. Письменник, перед тим, як почне писати, повинен «начитатися», музикант «наслухатися», а художник, щоб створити щось значиме, має «надивитися». Цього митцям, які творили в умовах радянської системи, катастрофічно не вистачало. Ніби стіна стояла між нами і культурою Європи.
На одній з виставок у Польщі один впливовий чоловік запропонував мені допомогу в організації міжнародної виставки в Івано-Франківську. Я, попри те, що дуже цього прагнув, спочатку відмовився, бо це здавалося фантастикою. Але пройшло трохи часу, і я сам себе запитав, чому ні? Я ж горю цією ідеєю. Якось ніби самі собою зав’язалися потрібні знайомства… Наче зірки на небі складалися так, як треба було майбутній «Імпрезі».
Була ідея, і були люди, готові її втілювати. А це фундамент будь-якої знакової події.
– «Імпреза» була більше мистецьким явищем чи соціально-політичною подією?
– Тут не можна відокремити одне від іншого. Це була мистецько-соціально-політична подія. Художнє середовище Івано-Франківська, Львова, Одеси, Києва після «Імпрези» просто вибухнуло. Митці побачили щось нове, інакше. Вони стали сміливішими, багато хто поборов власні страхи.
Подібні процеси відбулися і в середовищі суспільно-політичному. Між нашим містом і Європою, ніби зникла ця стіна, про яку я говорив вище.
Також на відкритті «Імпрези-89» публічно розгорнули синьо-жовтий прапор, що на той час було дуже сміливим вчинком. І навіть присутні на відкритті партійці не могли цьому завадити.
Символом виставки ми обрали когута, як знак пробудження. Навіть пустили живого півня гуляти серед експонатів виставки! На той час це було щось екстраординарне. Такого до «Імпрези» в Україні не було.
– Як реагувала влада на такий «вибух свободи» наприкінці 80-х? Ви стикалися з цензурою і тиском?
– Авжеж. Але ми йшли на хитрощі, щоб її оминути. Тодішньому начальнику управління культури Івано-Франківського облвиконкому довелося сказати, що ми хочемо приурочити міжнародну виставку п’ятдесятиліттю приєднання Західної України до СРСР. Коли він побачив програму бієнале, де не було згадки про цю «визначну дату», то схопився за голову. Мовляв, тепер позбудеться посади…
Але я розумів, що тиск буде. Більше того, все своє життя, і до «Імпрези», і після, я жив під пильним оком спочатку радянських спецслужб, потім українських. Перших я цікавив через походження. Других, напевно, просто за інерцією…
Моя мама — в дівоцтві Марія Яськів, народжена в селі Блюдники неподалік Галича, була заслана в Сибір за сприяння в діяльності УПА. А її братів, моїх вуйків, страчено. Я народився у Сибіру. В Франківськ переїхав в шістдесятому році. І тут, і у Вижниці, де ми також жили, за мною стежили, провокували, перевіряли. Підсилали агентів до дружини, а з міста нас випускали лише з письмового дозволу спецслужб. На нас доносили навіть знайомі, друзі. Я нікого з них не засуджую, бо знаю, чим здатні шантажувати представники цієї системи.
Не раз розбивали мою майстерню, погрожували моїм замовникам, щоб лишити нашу сім’ю без копійки. Моя дружина здавала речі в комісійний магазин, щоб купити нам їжу. Я заробляв, створивши кліше з зображеннями знаків зодіаку. Малював їх на стометрівці і продавав, так доводилося виживати.
– Всі ці переслідування були тільки через те, що ви з родини повстанців?
– Звісно, цього не було б, якби я тихенько сидів, працював на заводі чи в автомайстерні, пив горілку і так далі. Я б їх не обходив. Але я їздив по виставках в Польщі, в Прибалтиці. Там люди жили інакше, ніж в СРСР, і влада боялася всіх, хто може це радянським людям з перших уст розповісти. Крім того, я збирав матеріали про УПА на Прикарпатті, зокрема про своїх пращурів.
Для кагебешників я не був вагомою фігурою. Скоріше, пішаком. Але вони шукали потенційних ворогів, щоб імітувати бурхливу діяльність, заробляти зірки на погонах. І я, через свій бунтівний характер, для цього їм ідеально підходив.
– Ви не шкодуєте, що віддали стільки сил проєкту, який так і не отримав другого дихання?
– Я тішуся з того, що проєкт зробив те, що зробив. Він побудив. Це стосується не лише художнього мистецтва. В Україні почали говорити про «Станіславський феномен». Появилася маса нових письменників, які думали інакше, інакше писали. «Імпреза» спровокувала людей до творчої діяльності. До того, щоб відкритими очима дивитися на світ. Це дуже важливо і це зробило своє.
– А чому «Імпреза» не отримала продовження?
– Можна назвати багато причин, але головна — в людях. Точніше, у відсутності людей, які горіли б ідеєю «Імпрези», так як свого часу ми. Одна з моїх улюблених фраз: в будь-якій справі головне — це люди, які її роблять.
Скажу тільки, що можливості продовжувати цей шлях були. Фінансові в тому числі. Але, на жаль, ними не скористалися… Ба більше, багато цінних праць, які після «Імпрези» були подаровані в обласний художній музей, просто зникли. Ніхто не знає, де вони.
– Чи можливе відродження «Імпрези» у сучасних умовах? І якою вона мала б бути сьогодні?
– Все можливо. Особливо зараз, під час війни, міжнародне бієнале могло би ще раз привернути увагу світу до України. Стати набагато більше, ніж культурним явищем. Я навіть знаю в Івано-Франківську людей, які могли б це зробити…
Культурна дипломатія — також дуже сильний важіль міжнародної політики. Кращого засобу, ніж формування опінії про свою державу через мистецтво, ще ніхто не вигадав.
Почати можна навіть з того, щоб організувати в Івано-Франківську виставку художників-вихідців з цього міста. Їх є немало, і вони популярні в Європі. Запросити цих людей, або попросити хоча їхні картини для експозиції. Це могло б стати відправною точкою майбутньої «Імпрези».
Ідея є, тепер потрібні ті, хто зможе її втілити.
– Ви багато років живете у Польщі — країні, яка зараз є одним з наших найближчих союзників. Чи відчуваєте там справжню солідарність з Україною, чи більше політичний інтерес?
– В кожному суспільстві є люди, які розуміють і аналізують, що відбувається довкола них. А є ті, хто на це не здатен, тому сприймає за чисту монету, те, що їм вкладають у вуха популісти. Перша половина розуміє, що без незалежної України не буде незалежної Польщі. Це слова польського інтелектуала Ґедройця. Але, на жаль, зараз в Польщі дедалі більше поширюються протилежні настрої. Все частіше від поляків можна почути, що війна на Сході України – це не їхня війна, а Росія – це друг Польщі, а ніяка не загроза. Активізуються антиукраїнські молодіжні рухи, зокрема «кіболі». А найгірше, що президентом Польщі стала антиукраїнська за духом людина…
– Як ви бачите стосунки між нашими країнами через кілька років?
– Економічно і політично наші країни сильно пов’язані. Але якими будуть стосунки, залежить, в першу чергу, від людей. Як вони будуть ставитися один до одного.
– Як часто буваєте в Івано-Франківську, і що, крім «Імпрези» вас зараз з нашим містом пов’язує?
– По-перше, несамовитий сентимент до міста. Друзі…
Буваю в Івано-Франківську я, відверто, не так часто, як хотілося б. Раніше приїжджав сюди раз на пів року. Останні роки не виходило. Але колєги звідси приїжджали до мене.
В Івано-Франківську поховані мої батьки. Мама мала можливість жити закордоном чи залишитися в Вижниці, де у нас був чудовий будинок. Але вона хотіла жити саме в Івано-Франківську, звідки росло її коріння. Тому і для мене Івано-Франківськ — особливе місце, куди сподіваюся повернутися ще не раз.
Інтерв’ю записала Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар