Війна внесла певні корективи у звичне життя Івано-Франківської громади. Вже другий рік левова частина місцевого бюджету спрямовується на допомогу фронту і забезпечення військових. Але життя в громаді триває, комуналка мусить працювати, транспортна галузь розвивається, бізнес переформатовується під вимоги часу. Вирішуються і щоденні побутові проблеми мешканців громади. Про те, чим живе Івано-Франківська громада у часи війни, як поєднують допомогу військовим та вимушеним переселенцям, а також про комунальні питання, котрі для життя міста є вкрай важливими, говоримо із міським головою Івано-Франківська Русланом Марцінківим.

– Цьогоріч, зважаючи на виклики і потреби, Івано-Франківська громада зосередила значну увагу на забезпеченні наших захисників на фронті усім необхідним. У зв’язку із цим видатки із місцевого бюджету для військових зросли. Чи достатньо такої підтримки захисників, що кажуть самі військові, коли ви навідуєтеся до них?

– Місцеві органи влади і волонтери, напевне, найбільше допомагають тим, що ми можемо. Звісно, ми не можемо купувати зброю, танки. Це не входить у наші повноваження, але усім необхідним від цвяхів і до, умовно кажучи, автомобілів та форми місцеве самоврядування та волонтери допомагають стовідсотково. За цей рік ми вже виділили на різні програми допомоги військовим 329 мільйонів гривень із місцевого бюджету. Ми побачили, що більш ефективно у допомозі захисникам, тому й виникла програма допомоги військовим на спорядження у розмірі 20 тисяч гривень. Вони жалілися, що ми перераховуємо кошти на військові частини, але та допомога не завжди доходила безпосередньо до самих бійців. Така ж ситуація із закупівлею певних засобів для бригади чи батальйону. Такі речі не завжди потрапляли до конкретних бійців. Тому ми ухвалили рішення, що будемо виділяти цільові кошти кожному військовослужбовцю по 20 тисяч гривень. Якщо хлопець поранений, він отримує ще мінімум 20 тисяч, на комунальні послуги по 3 тисячі гривень, якщо не має статусу учасника бойових дій. Також виплачуємо допомоги дітям військовослужбовців до дня народження. Дбаємо про родини героїв, котрі загинули чи пропали безвісти. Ми надаємо одноразову допомогу в розмірі 100 тисяч гривень і виділяємо щомісячну допомогу па родину, а також 60 тисяч гривень на виготовлення пам’ятника для полеглих захисників. Це достатньо великі програми для підтримки військових та їхніх родин.

Крім того, ми фактично щодня щось передаємо захисникам на передову. Це і дрони, і тепловізори, і автомобілі. Для цього залучаємо не тільки бюджетні кошти, але й через благодійний фонд «Мій Івано-Франківськ», тому що не всі речі можна купити. Автомобілі ми веземо з-за кордону і передаємо різним військовим частинам. А таких машин ми передали вже понад 60. Цвяхи, бензин, дизпаливо, запчастини, плівка, ДСП – на фронті потрібне все. Крім того, мінімум 20 відсотків від податків із доходів фізичних осіб ми фінансуємо військові частини прямою субвенцією.

– Через півтора року після повномасштабного вторгнення мусимо говорити і про те, що відчутне звикання до війни. Особливо тоді, коли протягом тривалого часу немає повітряних тривог. Ви відчуваєте суспільну розслабленість?

– На жаль, люди звикають до війни. Хоча варто працювати, бо ще далеко нічого не закінчилося. Мені здається, що велику помилку сьогодні роблять у державних органах влади і медіа, коли занадто заспокоюють людей. Треба казати, що насправді ця війна буде тяжкою і затяжною. Нам усім потрібно повністю перебудовуватися в умовах цього військового конфлікту. Бо складалося враження, що за декілька днів війна завершиться, за три дні ми дійдемо до кордонів. Не розумію, для чого було казати, що до кінця літа ми будемо в Криму. Тому мені здається, що це заспокоїло людей. І є багато таких помилок, які впливають на те, що відбувається. Нам потрібно навчитися жити в умовах затяжної війни. Ніхто мене не назве панікером, тому що я, на відміну від багатьох, до 24 лютого казав, що ця війна буде. Хоча мені казали, що цього не варто говорити. Так само і зараз можу сказати, що ми можемо ще не один місяць і не один рік воювати. Так, мені легше сказати, що перемога буде завтра, бо саме це люди хочуть почути. Але для того, щоб була перемога, нам усім треба включатися і працювати. Ми мусимо будувати український тил із урахуванням того, що Україна буде вести довготривалі військові дії.

– Життя в умовах війни змушує поступово змиритися і продовжувати тут, у відносно спокійному тилу працювати заради перемоги. Якою сьогодні є економічна ситуація в громаді? Як працюють наші підприємства і чи достатньо робочої сили, адже постійно бачимо, що є велика потреба у працівниках на підприємствах міста?

– Івано-Франківська адаптувався. Слава Богу, завдяки нашим воїнам на передовій, крім тривог та іноді прильотів по інфраструктурі, ми живемо у відносно спокійних умовах. Ми зараз замовили велике опитування бізнесу. Хочемо знати, як він переформатувався. Можемо побачити, що збільшилась кількість виробників, котрі працюють для оборонної промисловості, зросла легка промисловість, котра також працює на оборону. Зрештою, перебудувався бізнес, який працював у сфері машинобудування, послуг. Позитивний вплив на економіку має і релокований бізнес, який створює конкуренцію місцевому. Може, комусь, це і не дуже подобається, але такі умови змушують наш місцевий бізнес трошки рухатися, розвиватися і вчитися. Незважаючи на ніщо, маємо ріст кількості підприємців, які реєструються в нашій громаді, ріст кількості робочих місць. Але зараз маємо іншу проблему – є постійна потреба у працівниках, особливо бракує фахівців робітничих професій. Чоловіки мобілізовані, а багато жінок із дітьми виїхали, тому ми це відчуваємо. Втім, незважаючи на такі нюанси, маємо позитивну динаміку зі сплати податків. Якщо для багатьох міст втрата податку на доходи фізичних осіб буде великим ударом по бюджету, то для нас така втрата не стане значним ударом. Зможемо і надалі розвиватися, допомагати військовим і робити якісь потрібні речі в українському тилу.

– Чи зріс зараз попит на товари місцевих виробників?

– До певної міри зріс. Появилося багато місцевих виробників, які можуть дуже швидко переорієнтуватися, скажімо, в галузі харчової промисловості. Ми живемо у конкурентному середовищі і розуміємо, що кожне місто бореться за збільшення кількості робочих місць. Я тішуся, що в нас зараз відкривається Черкаський завод вікон, який вирішив організувати виробництво на 300 робочих місць. Свого часу до нас переїхав Запорізький завод кольорових металів, де зараз працює майже 600 людей. Саме такі підприємства для нас зараз дуже цікаві, а не великі, котрим треба по 2–3 тисячі людей, яких ми, на жаль, не можемо забезпечити.

– 79 підприємств у час війни переїхали до Івано-Франківська і продовжують тут працювати. Ви проводите «підприємницькі п’ятниці», під час яких навідуєтеся до представників місцевого бізнесу, а також релокованих підприємців. Із якими проблемами найчастіше стикаються виробники?

– Їх турбують питання обігових коштів, тобто кредитні ресурси, навчання. Ми стараємося за рахунок коштів європейських грантів залучати кошти, щоб вони отримували певний поштовх, пропонуємо мікрогранти. 79 релокованих підприємств – це ті, котрі мають офіційний статус зареєстрованих у громаді. Але є ще такі, що відкривають свій бізнес тут як філії чи вважають себе вже як мешканці громади, а тому не належать до категорії релокованих. Деякі підприємства є виробниками товарів особливого призначення, тому не дуже потребують реклами. Але я відвідую їх. Важливим є той момент, що вони дають роботу людям. І таким підприємцям вже не треба давати соціальну допомогу. А навпаки, ці підприємці створюють робочі місця для місцевих мешканців. Для прикладу, на заводі кольорових металів 70 відсотків працівників є жителями нашої громади чи області, а тільки 30 відсотків – це внутрішньо переміщені особи.

Сьогодні знайти роботу для франківців не є аж такою великою проблемою. Ми намагаємося допомагати. Дуже часто релоковані підприємства потребують супроводу для реєстрації усіх дозвільних документів, тому ми сприяємо і допомагаємо.

– Івано-Франківськ – один із перших виступив за заборону діяльності на території громади УПЦ МП. Цього року цей процес у місті завершений. Тепер маємо гарнізонних храм, котрий працює на благо наших захисників. Свого часу проти міської влади навіть була судова справа щодо приміщень, котрі були у користуванні УПЦ МП. Чи вдалося вже вирішити усі ті питання на юридичному рівні?

– Як і щодо приміщень на вулиці Чорновола, так і на Довженка, ми судові процеси виграли. Проблема в тому, що на законодавчому рівні ми не маємо заборони діяльності московського патріархату. Нам важко боротися у законний спосіб без такого закону. Ми старалися рішеннями судів обійтися. Я не можу сьогодні заборонити людям збиратися у Крихівцях у приватному будинку. Якби ця церква була заборонена в Україні, тоді можна було б звертатися у правоохоронні органи. Мені здається, що настав час на законодавчому рівні це зробити. Треба проявити рішучість і зробити цей крок, бо потім через нерішучість проливається кров. Якби парламент зробив те, що мав зробити про заборону УПЦ МП, про справжню люстрацію, про боротьбу з колаборантами, то ми би не мали цієї великої війни.

– Громада із початком повномасштабного вторгнення прийняла у себе тисячі вимушено переселених людей. Яка ситуація зараз із соціалізацією та інтеграцією ВПО у життя громади?

– За моїми оцінками, зараз у громаді є орієнтовно до 23 тисяч ВПО. Люди інтегруються. Так, вони трохи інші, аніж корінні галичани. Дякую франківцям за те, що ми чітко дотримуємося правила, що єдина мова в Україні – українська. Ми проводимо курси мови для переміщених осіб. У нас хороша співпраця із «Я Херсон», «Я Маріуполь», «Я Луганщина» та іншими громадськими організаціями. Але мені дійсно хочеться, щоб ті люди інтегрувалися, щоб вони відкривали бізнес, вливалися у наше життя, створювали культурні колективи. На базі Ліцею № 11 в нас тривають курси вивчення мови. Це вже не так активно, як було на початках, коли вчителі масово залучалися до цього процесу.

– Як щодо підготовки охочих ставати до лав захисників? Чи продовжуються заняття зі стрільби та надання медичної допомоги?

– Дуже багато інструкторів, які були задіяні до курсів стрілецької підготовки, зараз у лавах ЗСУ, тому в нас із цим питанням трошки виникла проблема. Хоча ми зараз максимально концентруємо увагу на відновленні тирів у навчальних закладах. Нещодавно відновили хороший тир на території Ліцею № 4. Також готуємо ще одну програму – будемо проводити навчання із першої медичної допомоги, стрільби та елементів самозахисту. Через Спілку учасників бойових дій ми залучаємо людей із бойовим досвідом, котрі можуть розповісти дітям багато цікавого.

– А наскільки безпечним сьогодні є Івано-Франківськ? Чи все гаразд зі сховищами?

– Не може бути все гаразд зі сховищами, тому що роками цьому питанню не приділялася увага. Ми рухаємося у трьох напрямках. Найперше варто говорити про наші освітні заклади. Ми багато зробили в цьому напрямку, продовжуємо збільшувати кількість місць у шкільних укриттях, опорядковуємо ті сховища. Другий напрямок – дозвільними документами ми зобов’язуємо будівництво споруд подвійного призначення. Мова йде про автомобільні паркінги, котрі одночасно виконують функцію сховищ. Маємо вже перше побудоване таке сховище, яке може витримати ядерний удар, у житловому комплексі «Липки». Воно було зроблене ще за рік до початку повномасштабного вторгнення. Так, можна сьогодні знайти 40 чи 50 мільйонів гривень і побудувати сховище. Але краще навести порядок у діючих сховищах. А третій напрямок – це робота з підприємствами некомунальної форми власності. Тому що левова частина сховищ перебувала у підприємствах чи установах. Наприклад, на ВО «Карпати» дуже добре облаштоване сховище не лише для працівників, але й для мешканців того мікрорайону.

– Попри дорікання і критику багатьох людей, місто все ж продовжує проводити ремонтні роботи, облаштовувати двори, вулиці, начальні заклади. Чи додається вам роботи, зважаючи на критичні зауваження громадських активістів?

– Критика – це добре. Люди зараз озлоблені, війна триває, рідні воюють, це все відбивається на ставленні таких людей до всього оточення. Але ми розглядаємо питання благоустрою, доступності. Зараз ми в місті робимо певні кроки для того, щоби люди з інвалідністю могли легше добратися до свого будинку.

У всі кризові моменти, де є виділення коштів саме на роботи з благоустрою, ми даємо робочі місця. Коли треба зробити частину дороги, поставити бруківку чи облаштувати укриття, то треба найняти людей. Також треба закупити матеріали – відповідно економіка працює. Для мене це ще й варіант підтримки діючого бізнесу і створення робочих місць. І звичайно, ми є тилом, живемо далеко від фронту, тому такі роботи мусимо проводити для підтримки життєдіяльності громади. Знаєте, навіть на сході хлопці мене запитують: а коли зробите мій двір, бо в сусідів вже зробили. Так, допомога захисникам – це добре, але наші військові переживають, як їхні родичі тут живуть. Якось бійці сказали мені, що для них важливий благоустрій території Навчально-реабілітаційного центру. Ми маємо жити, рухатися вперед і показувати, що є пріоритети, які ми можемо вирішувати.

– Комунальні питання – це важлива сфера життєдіяльності міської громади. Ваші щотижневі відвідини мікрорайонів міста дають позитивний результат у вирішенні проблем громади?

– Дають. Дуже багато робиться внаслідок таких візитів. Не все робиться, бо є різні причини. Наприклад, капітальні ремонти ми не можемо виконувати, але поточні обов’язково беремо в роботу. Даю доручення для виконання комунальним службам. Наприклад, останній раз ми були на Позитроні. Я подивився, що десь 80 відсотків доручень від попереднього разу вже виконані. Десь доріжку проклали, десь заасфальтували частину вулиці. Є проблеми із місцями для паркування біля будинків, люди просять облаштувати прибудинкову зону. Наприклад, на вулиці 24 Серпня зробили скверик на прохання місцевих мешканців. Так, це не велика відпочинкова зона, але люди вже мають можливість відпочити, поспілкуватися. У нас ведеться протокол таких доручень. Живе спілкування з мешканцями громади дає свій позитив. Люди можуть підійти, поскаржитися. Одна справа, коли приходять у кабінет чи телефонують на прямий ефір. А зовсім інша справа – живе спілкування на місці, тоді видно об’єми необхідних робіт. Пригадуєте, як на вулиці Федьковича дійшло до бійки за територію між будинками. Довелося мені з рулеткою міряти тротуар. Місто – це живий організм. І вирішити на сто відсотків усі проблеми неможливо, але у такому спілкуванні знаходити порозуміння важливо.

– Які, на вашу думку, найбільш актуальні проблеми у громаді, котрі, попри війну, все ж необхідно першочергово вирішувати?

– Найперше нам треба виграти війну. Цього хочуть усі. По-друге, для нас дуже важливо, щоби все працювало так, як це було до війни – і система водопостачання, і опалення. Для нас сьогодні, напевно, система опалення і є найбільшою проблемою. Ми намагаємося трансформувати її у безпечне русло, щоби було максимально індивідуальне опалення і малі котельні. З міркувань безпеки ми не можемо дозволити собі, щоби, не дай Боже, ворог вдарив по одній котельні і залишив без тепла половину міста. Забезпечення життєдіяльності міста, вода, опалення, електрика, вивіз сміття – це елементарні речі, які мусять бути як у прифронтовому місті, так і в тилу. Це і є певним викликом у час війни.

Так само зараз продовжуємо будівництво моста на Пасічну, робимо розв’язку. Хоча є проблема, бо казначейство кошти не пропускає. Хтось кричить: «Добудовуйте міст», а інші кажуть, що краще ці гроші спрямувати на армію. Ми шукаємо золоту середину в цьому питанні, але розуміємо, що міст треба добудувати. Якщо не буде проблем із фінансуванням і не буде значного погіршення ситуації із війною, то можемо до кінця наступного року міст збудувати. Але все залежить від ситуації. Крім того, в нас додалася проблема із пішохідним мостом, який впав. Основне – виконати роботи так, щоби потім не довелося через рік те все переробляти.

– У ці дні в місті організовується обговорення питань «Бюджету участі». Є навіть пункт щодо доцільності проведення такого виду фінансування громадських проєктів. Що не так із «Бюджетом участі»? Чому виникла потреба змін?

– Ми просто вирішили запитати громаду, чи варто в час війни проводити «Бюджет участі». Вже бачимо, що майже 70 відсотків говорять, що варто його продовжувати. Тим більше, що проєкт стосується освітніх закладів. Там вирішуються питання енергозбереження, укриттів, є питання благоустрою, озеленення. Тому мені здається, що надалі варто це робити. А люди таким чином причетні до прийняття рішення щодо виділення коштів. Хочеш щось зробити – подаєш проєкт, переконуєш людей, вони голосують. У нас є план робіт, але якби не «Бюджет участі», то, наприклад, деякі вулиці ще у найближчій перспективі продовжували б чекати ремонту. Цей механізм треба залишати і збільшувати фінансування. Конкурс програм і проєктів за співфінансування також будемо продовжувати. Нам потрібно підтримувати саме активних. Якщо люди об’єдналися і готові щось робити і вкладати свої 30 відсотків коштів, то гріх не підтримати.

– Транспортна інфраструктура громади також розвивається. Бачимо постійне оновлення автопарку, також ви говорили про амбітний план розширення депо. Це вже будуть перспективні плани, які будуть втілюватися після перемоги?

– Ми працюємо в цьому питанні. Бачите, в час війни нам вдалося запустити нову тролейбусну лінію, є нові маршрути, навіть автобуси нові закупили. Ми мали в планах за три роки перевести весь громадський транспорт у місті на комунальний. Війна внесла свої корективи, ми не могли навіть брати кредити. Але поступово рухаємося в цьому напрямку. Цього року запустили тролейбусний маршрут № 8, 29-й автобусний маршрут став комунальним. Паралельно ми розбудовуємо депо і маємо бачення, як зробити друге у Хриплинській промзоні. Працюємо в цьому плані багато щодо залучення коштів – важливі грантові проєкти, дешеві кредити. Завдяки співпраці з ЄБРР ми свого часу купили 29 тролейбусів та запустили тролейбусну лінію. Зараз маємо погодження Європейського банку інвестицій на закупівлю дуобусів. Думаю, що до осені наступного року вони вже таки будуть в Івано-Франківську.

– Соціальний захист мешканців громади – це величезний тягар на фінансову спроможність місцевого бюджету. І все ж у громаді діє чимало програм щодо підтримки різних категорій людей. Фактично щотижня на виконкомі затверджуєте виплати, а це доволі немалі суми. Чи вистачає коштів на усі потреби?

– Так, це лягає тягарем на місцевий бюджет, але в цей час ми повинні підтримувати наших людей. Ми повинні допомогти військовим і їхнім родинам, родинам загиблих, поранених, із інвалідністю, людям «золотого віку». Зараз традиційно восени ми готуємо для пенсіонерів та людей із інвалідністю близько сорока тисяч продуктових наборів. Дуже багато надаємо допомог на лікування. Фактично половина людей на прийомі громадян звертаються із проханнями про таку допомогу. Зараз дуже важливо допомагати, щоби люди відчували, що вони потрібні. Наприклад, підтримка молоді робиться заради того, щоби показати дітям, що вони можуть себе реалізувати саме тут. Маємо понад 40 різних програм підтримки людей вразливих категорій.

– Наскільки ризикованим було запроваджувати виплати при народженні дітей?

– У нас удвічі менше народжується дітей порівняно із тим, як це було ще шість років тому. У поляків такі виплати діють на державному рівні. Ми даємо по 20 тисяч за кожну дитину, а якщо хтось із батьків військовий, то родина отримує 50 тисяч при народженні малюка. Такими виплатами ми підтримуємо і свій комунальний заклад – Міський перинатальний центр, і родини. Зрештою, навіть ті гроші, які ми виділяємо для захисників, це не просто для них, а для підтримки їхніх родин. Кожен на фронті розуміє, що він може загинути в будь-який момент, а родину важливо підтримати.

– Сільське господарство – одна із новинок для територіальної громади. Зараз збираєте урожай зернових та бобових культур, у планах – вирощування тепличних овочів. Також великого попиту набрала програма підтримки фермерства. З якими викликами доводиться стикатися? Наскільки конкурентоспроможною на ринку може бути продукція, вирощена саме на землях Івано-Франківської громади?

– Ми отримали не найкращу землю для використання, але маємо нічим не гірший урожай, аніж у приватних фермерів. Цього вдалося досягти і за рахунок підбору насіння, і роботи агрономів. Наше завдання – обробляти мінімум 500 гектарів землі. Ми будемо розширювати площі обробітку земель за рахунок того, що з наступного року починаємо обробляти людські паї. Власникам паїв будемо виплачувати гроші. Подивіться, скільки городів, які люди в 90-х роках понабирали, стоять і не обробляються. Нам важливо, щоби земля давала урожай.

Паралельно ми даємо кошти тим людям, котрі займаються тваринництвом, поливом рослин. Якщо людина весь день доглядає худобу, то вона має отримувати з цього зиск. Якщо ти посадив лохину, полуницю, організував полив, то маєш право на отримання допомоги. Сьогодні вже понад 400 родин отримали таку фінансову підтримку. Бачу, що кількість заяв постійно збільшується.

Зібрану гречку ми плануємо віддати для навчальних закладів громади, а соя і соняшник підуть на продаж. Ми поставили завдання на сто відсотків утримувати підприємство «Франківськ АГРО» за рахунок коштів від реалізованої продукції. У грудні плануємо запустити парники.

Сільське господарство – це дуже непростий хліб, але до нього треба підходити правильно. Івано-Франківськ ніколи не був сільськогосподарським центром. Але зараз ми маємо землі, то чому би їх не обробляти. Це вічні робочі місця і хліб.

– Цьогоріч в Івано-Франківську взялися за створення стратегії розвитку громади до 2030 року. Що вона передбачає і які основні кроки будуть вирішувати заради покращення життя мешканців громади у найближчій перспективі?

– У нас була стратегія розвитку самого Івано-Франківська, коли ще не було громади. Далі маємо колосальний вплив війни. А виклики, пов’язані із війною, ми повинні показати, тобто нам треба зрозуміти, як громада буде жити до 2030 року навіть в умовах довгострокового військового конфлікту. До нас приїхало багато людей. Ми повинні зрозуміти, як нам їх інтегрувати у життя громади. Також змінюється економіка. Скажімо, до 24 лютого 2022 року ми не могли сказати, що Івано-Франківськ – місто оборонної промисловості. Сьогодні один із викликів показує, що це можливе, бо маємо таке географічне розміщення, яке дозволяє розвивати в Івано-Франківську навіть цю складову. Ми повинні вирішити питання із реабілітацією військових, як психологічною, так і фізичною. Тільки вдумайтеся: маємо близько 11 тисяч військовослужбовців, котрі вже повертаються і повернуться додому. Нам треба буде подбати про них. Навіть не лише про них, але й про їхніх рідних. І це все ми повинні вилити у ту новітню стратегію розвитку громади до 2030 року.

Розмовляв Володимир БОДАК