За голову цього «морського котика» з Івано-Франківщини окупанти пропонували тридцять тисяч доларів винагороди. Досвідчений диверсант-розвідник Сил спецоперацій ЗСУ Степан Стефанишин став «привидом» для окупантів ще у 2015 році. 28 успішних «вилазок» у тил ворога прикріпили за бійцем позивний Фартовий. Однак героєм він себе не вважає. Свої військові нагороди називає «набором заліза», зате з трепетом береже сувеніри, подаровані полеглими побратимами.

Після кількох контузій та поранення службу в АТО довелось перервати. Вранці 24 лютого у повній бойовій готовності 54-річний боєць був у місцевому «воєнкоматі». У складі прикарпатської «десятки» вже як кулеметник пройшов найгарячіші напрямки – від звільнення Київщини та Житомирщини до запеклого стримування окупантів на Сході України. 11 серпня в бою у Яковлівці на Донеччині отримав тяжке мінно-вибухове поранення. Вижив і вцілів тільки чудом. Кілька складних операцій, тривале лікування. Осколок ворожої вибухівки і досі знаходиться під серцем воїна.

Про власний досвід шпигування у тилу противника, про справжні наміри росіян щодо українців, про те, як можуть розвиватися події надалі та через що болить душа у досвідченого військового – у ексклюзивному інтерв’ю «Західного кур’єра».

• Степане, розкажіть, як з’явився ваш позивний Фартовий?

12 лютого 2015 року я пішов у АТО добровольцем. Потрапив у 73-й морський центр спеціальних операцій імені кошового отамана Антіна Головатого ССО ЗСУ (місто Очаків). Проходив службу під Маріуполем. Разом з побратимами проводили розвідувальні заходи, здійснювали диверсії на окупованих територіях  (когось вкрасти, когось перевести), проводили мінування та розмінування морського узбережжя, захоплення російських суден тощо. У складі диверсійно-розвідувальної групи здійснив 28 бойових виходів у тил ворога. Уже після перших чотирьох успішних «вилазок» за мною і прикріпився позивний «Фартовий».

• Як саме відбуваються шпигунські «вилазки» розвідників-диверсантів?

Тоді ще не було дронів, розвідку робили тільки спеціально підготовлені військові. Потрібно самому пробиратись у тил ворога, вивідати інформацію, повернутись і докласти. Коли наші обстрілюють ворожі позиції, група з семи-восьми розвідників тихенько пробираються у тил ворога. На їхній стороні можна пробути від двох діб і до тижня, пики не виконаєш поставлене завдання. Потім так само тихенько прокрадаємось  до «нуля», виходимо по раціях на зв’язок з нашими і знову під стрільбу заходимо до своїх. Завдання розвідки полягає в тому, щоб піти туди, зробити справу і повернутись, не зробивши жодного пострілу. Якщо «спалився», то провалив не лише завдання, а наразив на небезпеку всю групу розвідників. Ви просто не уявляєте, наскільки зараз спростили завдання розвідки дрони та квадрокоптери, скільки життів вберегли ці «залізні пташки».

• Не думаю, що тільки завдяки фортуні вам вдалось здійснити стільки успішних розвідувальних операцій? Якими якостями повинен володіти військовий розвідник?

Ще у 2015 році за голову Фартового росіяни пропонували 30 тисяч доларів. Якби я потрапив до них у полон, то навіть не уявляю, щоб зі мною зробили ці варвари. Головне для розвідника – це спокій, терпіння, максимальна концентрація всіх органів чуттів, зосередженість на завданні, ніякої метушні. Ну і вміння швидко приймати правильні рішення. А ситуації бували різні. Наприклад, під час одного з наших виходів нас «спалив» місцевий грибник. Потрібно було швидко прийняти рішення, що з ним робити: відпустити – є ризик, що здасть, вбити – ні в кого рука не підніметься, взяти з собою – завада… Провели цілу «спецоперацію» з тим грибником, стратили трохи часу, але він таки нас не здав (сміється). І таких казусів було багато. Головне, що з усіх моїх виходів вся група поверталась у повному складі.

• Чи стало для вас очікуваним повномасштабний наступ Росії на Україну?

Так, я знав на сто відсотків, що це станеться. Весь світ гримів, а наша влада блефувала, що все добре. Чому було не провести часткову мобілізацію в країні, не підготувати резерви? Російські війська три місяці стояли біля наших кордонів. Чому на нашій стороні не були теж виставлені війська? Чи відвернуло б це війну – навряд чи. Однак багатьох жертв можна було б уникнути. Чекали, що «друга армія світу» візьме Київ за три дні… Ніхто не очікував такого потужного опору українського народу, такої витримки. Ні окупанти, ні Європа, ні наші ж можновладці.

• На яких напрямках довелось воювати уже під час повномасштабної війни?

Мій бойовий рюкзак був зібраний ще наприкінці грудня. Зранку 24 лютого я вже був у «військоматі». Мене закріпили у 109 батальйон 10 ОГШБр на спеціальність кулеметника. Звичайно, пропонували знову йти у розвідку, та я сказав, що вже своє відшпигував – здоров’я вже не те, і роки немолоді. У складі «десятки» пройшли всі гарячі напрямки – гнали окупантів з Житомирщини, Київщини, Чорнобильської зони. Коли вже там ситуація заспокоїлась, перебазувались на інші гарячі позиції на сход України, де і досі відважно тримають позиції мої побратими. За цей рік наш батальйон став дуже потужним, а воїни справжніми профі на болі бою. Ще один доказ цьому, як вони незламно тримають оборону під Бахмутом. На жаль, з тих гарячих добровольців, з якими ми прийшли у перші дні серед живих залишилось дуже мало.

• Який бій для вас був найважчим?

«Десятка» як штурмова бригада – завжди на передових позиціях. Витримати таке надлюдське навантаження під силу не кожному. Бої без передишки, постійні вибухи, стрільба, вогонь, кров, поранення, смерть… У штурмовиків всі бої важкі. Та найважчими, звичайно, були ті, де ми зазнавали великих втрат. Під час одного наступу на Київщині наша колона потрапила під артобстріл і вся наша техніка згоріла за 5 хвилин. Загинуло дуже багато солдат. А ті, хто залишився, потрапили у кільце і заледве вирвались. Тоді я вперше закурив. Це дійсно було тяжко. Але ні в кого не було навіть помислу, щоб відступати чи здаватись.

• Що пам’ятаєте про ту битву, де ви отримали поранення?

Пам’ятаю все. Це було 11 серпня в селі Яковлівка Краматорського району на Донеччині. Скоріш за все, російський дрон дав наводку і чотири вибухівки «перехрестили» мене в окопі. Перша думка була: «Ну все, Фартовий, твоя фортуна відвернулась від тебе». Проламана грудна клітка, ключиця, «перемелені» ребра, пошкоджені легені… Однією ногою я вже був на тому світі. Дякую побратимам, які витягли мене під обстрілами з поля бою і швидко відвезли в лікарню Мечнікова в Дніпро, де мене прооперували. Коли я прийшов до тями, хірурги говорили, що я родився у сорочці. Згодом мене направили на лікування в Івано-Франківську обласну лікарню. Тут було ще дві операції, довелось видалити кілька посічених ребер, частину легень. На разі у моєму тілі є ще кілька уламків, які діставати ризиковано. Один ворожий осколок причаївся біля самого серця.

• А як ви зараз себе почуваєте?

Як недобиток (сміється). Не так болять бойові поранення, як душа через байдужість земляків.

• Що ви маєте на увазі?

В першу чергу я маю на увазі тих чоловіків, які ховаються від повісток. Вражає, як всі завзято поширюють в мережі відео, де чоловіків силоміць ловлять, крутять їм руки, щоб вручити повістку.  Суцільний негатив, який тільки відбиває бажання у інших йти захищати державу. І не треба прикриватись відговорами, що всі воювати не можуть. Можуть і мусять. Немає військового досвіду – вчіться. А що це за дурний вислів: «Мене відсилають «на м’ясо». Яке «м’ясо», народ? «М’ясо» – це орки, а не ми. Не може бути такий підхід до захисту держави після дев’яти років кровопролиття. Невже приклад Бучі та Ірпеня нікого так і не навчив? Замість ховатись від повісток, тренуйте тіло, вчіться користуватись зброєю, готуйтесь морально йти захищати державу. Мусимо завершити війну там, щоб не довелось робити це тут. І чим швидше люди це усвідомлять, тим скоріше настане наша перемога. Ніякі «леопарди» не виграють війну без потужного війська. За рік безперервної війни наші захисники дуже втомлені. Конче потрібна ротація. Вбратись у вишиванку і кричати: «Слава героям!» – цього вже нині замало. Свій патріотизм потрібно показувати на полі бою.

• Як досвідчений розвідник-диверсант, що можете сказати про справжні плани росіян щодо українців?

Знищити українців як націю – це не тільки їхній плани, це їхня столітня мрія. Зараз у нас немає вороття – ніякі переговори, домовленості, перемир’я з росіянами неможливі в принципі. Тільки звільнення своїх територій, тільки перемога. Мусимо раз і назавжди здолати цю гідру, зруйнувати цю імперію зла. Щоб через десять чи двадцять років нашим дітям не довелось знову брати зброю в руки. А українські діти ніколи не забудуть цю війну, не простять їм ці звірства. Ненависть до всього російського уже тече у їхніх жилах. Думаєте, рашисти цього не розуміють?!

• Саме тому вони так жорстоко поводяться з цивільним населенням на окупованих територіях?

Грабувати, катувати, ґвалтувати на чужій землі – це для них нормально.  Така їхня ординська ментальність. Ось це і є справжнє обличчя «руського міра». Те саме вони робили і в Чечні, і в Грузії. І це ще раз доказує, що ніякі ми не брати і ніколи ними не були. Ті звірства, які вони вчиняють щодо цивільних, для військових просто неприпустимі. У мене немає навіть слова, щоб цензурно висловитись… І це на територіях, на яких більшість саме російськомовні мешканці, яких вони буцімто визволили від нацистів. І вони робитимуть це скрізь, куди ступить їхній брудний чобіт. Скажу чесно, коли ми брали російських солдат у полон, дивився їм в очі і так кортіло перерізати глотку. Але стримуєшся, бо це – полонені, а знущатись над полоненими це теж безчинство.

• На вашу думку, за яких умов ЗСУ реально звільнити окуповані території?

Всі наші окуповані території будуть звільнені. Це однозначно. Коли саме прогнозувати не берусь. Не варто вводити себе в оману швидкою перемогою. Це буде не буде так скоро, як би нам всім хотілось. Однак, у чому я впевнений, що найтяжче уже позаду. Ніякі повторні спроби наступу на Україну не принесуть бажаного результату російським загарбникам. На деяких фронтах наші хлопці вже зачекались (сміється).

• Що означає перемога для військового з восьмирічним бойовим досвідом? Яким буде цей день для вас?

Що таке перемога? (задумується) Насправді, не так легко відповісти. Це і радість, і водночас велика біль. Бо занадто великою ціною вона нам дається. І, на жаль, не кожен ще це усвідомив до кінця. Для мене це буде також відчуття свободи, коли я вивільнюся з цього «кокона», що давить мене вже дев’ять років. Коли можна буде глибоко вдихнути на повні груди. І почати будувати нову, найсильнішу європейську державу.

Інтерв’ю записала Мар’яна Риндич