Серце одного з наймолодших Героїв Небесної Сотні Романа Гурика перестало битися 20 лютого 2014 року в столиці на вулиці Інститутській. Життя 19-річного франківця, який вирішив долучитись до Євромайдану, обірвала куля снайпера. У ніч із 29 на 30 листопада 2013 року на майдані Незалежності спецпідрозділ «Беркут» жорстоко розігнав мітингувальників. Силовики побили десятки людей, серед яких були й студенти. Беззахисні мітингувальники змушені були ховатись від озброєних бійців у стінах Михайлівського собору.

Саме ця подія стала поштовхом, аби Роман Гурик зібрав рюкзак і разом із однодумцями поїхав із Івано-Франківська до Києва, щоб відстоювати європейський шлях України. Після цього він ще чотири рази їздив до Києва. Розмовляючи з сином востаннє телефоном 19 лютого 2014 року, мати Романа Ірина Гурик просила його повернутися з Києва додому. Однак наступного дня телефон Романа вже мовчав…

Відтоді минуло дев’ять років. Кучерявий хлопчина з Франківська став символом хоробрості та волелюбності української молоді. Напередодні дев’ятої річниці вшанування подвигу учасників Революції гідності «Західний кур’єр» поспілкувався з матір’ю одного з наймолодших Героїв Небесної Сотні Іриною Гурик про те, наскільки важливо продовжувати справу рідної людини, яка віддала життя за Україну.

– Пані Ірино, розкажіть, ким мріяв стати Роман?

– Роман був надзвичайно веселим юнаком, харизматичним, мав багато друзів. Він був лідером, вмів згуртувати навколо однієї ідеї багатьох однодумців. Навчався на факультеті психології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Також планував здобути освіту у Польщі. У нього було дуже багато мрій і планів. Ще його завжди вабило море, хотів стати моряком. Та не судилось…

– До середини лютого 2014 року Революція гідності вже переросла у відкрите силове протистояння влади з мітингувальниками. Брати участь у Євромайдані було дійсно небезпечно. Ви намагались якось відговорити Романа від цих поїздок до Києва?

– Намагалась, але в душі розуміла, що я його не стримаю. Свого часу я так само робила… Коли почалась Помаранчева революція у 2004 році, я поїхала з чоловіком до Києва. І теж не послухала батьків, які мене відмовляли, казали: у тебе ж мала дитина… Вперше Роман поїхав до Києва з хлопцями з Франківська на початку грудня 2013 року. Через три дні повернувся, був трохи розчарований побаченим. Другий раз він їздив до Києва з чоловіком Ігорем. Третій раз поїхав сам у січні. Дуже сильно простудився, приїхав хворий. Четверта його поїздка до столиці стала останньою. Останній раз ми спілкувались телефоном увечері 19 лютого. Вже наступного дня мобільний Романа не відповідав. Увечері 20 лютого ми дізнались страшну звістку…

– Минуло дев’ять років. Чи лікує час рани?

– Ні, час не лікує! Лише притуплює біль. Час тільки вчить жити з цим болем – відчуттям відкритої рани, яка постійно кровоточить. Вона ніби потроху заживає, але боліти не перестає. Інколи накриває така хвиля, що дихати тяжко. Єдине, за ці дев’ять років без сина я вже навчилась жити з цим болем. Жити з відчуттям вирваного шматка власного серця.

– На жаль, за ці роки кривавої війни своїх кровинок втратили тисячі українських матерів. Що б ви могли сказати цим жінкам? Як пережити біль втрати найріднішої людини, як не зневіритись?

– Я шукала, яким чином втриматись, щоб не впасти у прірву відчаю. Бо вибратись із неї дуже тяжко. Продовжувати жити мене мотивували мої дві донечки – Йордана та Христина. Батьки, чоловік, друзі… Ми буквально «витягували» одне одного з депресії. Шукала спасіння у роботі, щоб весь час бути зайнятою. Почала активно займатись благодійністю.

Зараз у мене знову розривається серце з кожною похоронкою, яка приходить із фронту. Жінки, які втрачають своїх рідних на війні, знають – час не лікує. А гине цвіт. Це так страшно, що українським  дітям треба брати зброю в руки і платити життям за свободу. Після смерті Романа у численних інтерв’ю я завжди говорила, що найбільше боюсь, щоб через декілька років ця історія не повторилась. У мене є ще двоє дітей. Дев’ять років пройшло.  Історія не тільки повторюється, вона набагато масштабніша та жахливіша. Тому ми мусимо знищити супостата. Заплачена вже колосальна ціна. Щоб пролита кров наших дітей не була даремною.

– 19-річний Роман Гурик став для української молоді прикладом хоробрості та волелюбності. Напевне, якщо б він був серед живих, то зараз захищав би Україну на фронті?

– Не напевне, а сто відсотків, що так би й було. І не тільки зараз. Якщо б Роман був живий, то першим автобусом поїхав би з Євромайдану на Схід ще у 2014 році. Розумієте, у нього було загострене відчуття справедливості, особливо що стосувалось України. Він завжди казав, що Україну треба починати будувати з себе. Але моя думка, як матері: юнаків 18–19 років із фронту я би зразу відправляла додому. Так, вони запальні, вони відважні і безстрашні. Але вони ще діти, вони ще життя не бачили. А війна – це не іграшка, і не романтика… З іншого боку розумію, що Роман дозволу не питав би, все одно зробив би так, як підказує серце.

– Ще у 2015 році ви заснували благодійний фонд «Майдан гідності». Як змінився напрямок волонтерської діяльності фонду з початком повномасштабної війни?

– Благодійністю наша сім’я займається ще з 2007 року. Нашим основним напрямком доброчинності була допомога діткам та сиротинцям. Це те, що мені допомагає пережити втрату сина, наповнює світлом. Благодійність – це не тільки віддавати, це взаємообмін позитивом. Особливо «заряджають» дітки. Як вони з нетерпінням чекають нашого візиту, їхні щасливі очі, коли вони розпаковують подарунки, теплі обійми… Після таких зустрічей розумієш, що опускати руки не маєш права.

З 24 лютого 2022 року, поряд із допомогою діткам, ми всіляко допомагаємо військовим та внутрішньо переміщеним особам. Те, що робилось у перші дні повномасштабної війни, навіть страшно згадувати. Хлопців треба було одягнути, взути, забезпечити елементарними засобами гігієни, продуктами. Наплив переселенців із дітьми до Франківська, яких треба було десь поселити, вдягнути, нагодувати… Хочу подякувати всім людям, більшість із яких я навіть не знаю, що допомагали і далі допомагають нашому фонду. Насправді у масштабах нинішнього волонтерського руху ми – маленький фонд. Однак маємо своє спрямування, люди нам довіряють, часто самі телефонують і пропонують допомогу. Вважаю, що зараз кожен свідомий громадянин повинен працювати на перемогу. У будь-яких проявах – допомогти переселенцям, діткам-сиротам, співгромадянам на деокупованих територіях, військовим ЗСУ та ТрО.

– Якою хотів би побачити Роман Україну після нашої перемоги?

– Розвиненою європейською державою – у всіх вимірах. Майдан став тільки початком боротьби за наше європейське майбутнє. І поки Україна не стане державою, про яку мріяли ті, хто загинув за ці дев’ять років, які далі стоять на рубежі і гинуть, – історія буде повторюватись. Наша Революція гідності ще триває. Думаю, з часом це дійде до всіх. Жаль, що втрачається дуже багато часу і життів наших хоробрих синів.

Спілкувалась Мар’яна РИНДИЧ