«Буде жити!» Саме заради таких слів вони постійно перебувають у бойовій готовності, проводять смертельно небезпечні евакуації, тяжкі реанімаційні дії, перебуваючи на цілодобових чергуваннях, – роблять максимум для порятунку життів наших воїнів. Сміливі та віддані своєму покликанню, військові медики не знають спокою, допоки кожен потерпілий не отримає допомоги.

У цивільному житті Іван Грига – лікар ортопед-травматолог-хірург СП «Міська поліклініка № 3» КНП «ЦПМКДД». Вже майже рік лейтенант медичної служби на посаді старшого ординатора операційно-перев’язочного відділення медичної роти 95 окремої десантно-штурмової бригади рятує життя українських захисників. Також Грек (позивний Івана Григи) є лікарем евакуаційного відділення 95 бригади і безпосередньо бере участь в евакуації поранених до стабілізаційного пункту.

Про робочі будні військового лікаря, роботу евакуаційної групи в епіцентрі бойових дій та про те, як вдається у екстремальних умовах гідно виконувати клятву Гіппократа, військовий лікар Іван Грига поділився із «Західним кур’єром».

– Іване Івановичу, розкажіть про себе. Як і коли ви потрапили на фронт?

• З 2009 року і дотепер я працюю лікарем ортопедом-травматологом-хірургом у Міській поліклініці № 3. 7 листопада 2022 року я був мобілізований до Збройних сил України. Пройшов півторамісячні курси підвищення кваліфікації для військових лікарів на факультеті підвищення кваліфікації та перепідготовки на базі Української військово-медичної академії у місті Хмільник. У грудні мене направили в медичну роту 95 ОДШБр старшим ординатором операційно-перев’язочного відділення. 25 грудня 2022 року у складі цієї легендарної бригади я потрапив на Донеччину і з того часу несу тут службу. На базі нашої медроти розгорнуто 40 ліжкомісць, де ми лікуємо поранених, соматичних хворих, легкі контузії, акубаротравми, які не потребують тривалого лікування – не більше 10 днів. Тут працює великий колектив спеціалістів – травматологи, хірурги, анестезіологи, терапевти, які лікують різні патології. Окрім цього, я також безпосередньо беру участь в евакуації поранених.

– Розкажіть, як саме відбувається евакуація в умовах активних бойових дій?

• Евакуаційною групою заїжджаємо на базу дислокації, яка знаходиться недалеко від зони, де ведуться бойові дії, і чергуємо. Є два екіпажі, які змінюють один одного протягом дня. Якщо є великий наплив поранених, ми викликаємо додаткові екіпажі, які допомагають нам в евакуації. Вночі ми теж чергуємо, після отримання повідомлення виїжджаємо і забираємо поранених.

Евакуаційний екіпаж складається з лікаря, медсестри чи фельдшера і водія.  Тут реагувати на ситуацію потрібно миттєво, «на автоматі». Немає часу на роздуми і прийняття якихось рішень. Головне – врятувати життя. Потрібно зробити максимально все, щоб бійця доставити на подальший етап евакуації живим та стабілізованим.

Також на базі нашої медроти ми постійно проводимо навчання з тактичної медицини для бойових медиків, які працюють безпосередньо на передовій: надають домедичну допомогу пораненим, здійснюють їхнє сортування і організовують евакуацію з поля бою. Це не тільки правила накладання джгутів, а й навчання з постановки внутрішньокісткових катетерів, як правильно робити декомпресію грудної клітки при пневмотораксах тощо. Адже кровотечі та пневмоторакси є найпоширенішими ускладненнями поранень, які призводять до летальних наслідків за умови відсутності надання правильної та вчасної первинної медичної допомоги. Такі заходи потрібно робити миттєво, тут кожна секунда важлива.

– На якому саме напрямку ви працюєте?

• В одній із найгарячіших точок – біля Серебрянського лісництва у напрямку Кремінної, де останнім часом ведуться особливо важкі бої. Час від часу роботи є дуже багато. Інколи за добу немає можливості навіть присісти чи поїсти. Є й спокійніші дні, коли вивозимо лише одного–двох поранених за зміну.

– Коли було найтяжче?

• Найважчим періодом був, мабуть, лютий – березень цього року. Було дуже тяжко. І червень цього літа теж був важкуватим… Під час штурмових дій завжди більші втрати і кількість поранених.

– Які дії доводиться робити найчастіше на шляху евакуацій і в яких умовах?

• Коли нам привозять поранених із поля бою, я роблю огляд. Найперше дивлюсь, чи є встановлений турнікет. Попускаємо його, дивимось за контролем кровотечі. Розумієте, турнікет – це є дуже добра річ, але часто буває, що його поставили там, де не потрібно. Якщо пропустити цей момент, якщо мине багато часу з моменту його накладання, то боєць може втратити кінцівку. Також якщо турнікет накладений неправильно, людина може загинути від втрати крові. Тут все на грані. Все потрібно контролювати. Тампонуємо рани, накладаємо бандаж, наводнюємо пораненого, вливаємо кровозамінники, різні медикаменти, щоб попередити ускладнення на подальших етапах евакуації – антибіотики, протирвотні, дексаметазон, магнезії, знеболюючі… Все робиться на ходу, у спецавтомобілі протягом транспортування бійця до стабпункту. Часто маршрут прострілюється, літають ворожі дрони. Працювати потрібно злагоджено – водій повинен справитись із дорогою, а ми – з пораненим.
• 

– Які поранення найчастіше отримують бійці під час активних штурмових дій?

• Найчастіше вогнепальні осколкові поранення рук, ніг, живота, грудної клітки. Плюс немало є бійців із різними ступенями струсів головного мозку після вибухів, акубаротравмами. Але варто відмітити, що наші воїни дуже завзяті, витривалі і цілеспрямовані. Бувають випадки, що навіть отримавши такі травми, після першої медичної допомоги вони відмовляються від подальшої госпіталізації і повертаються на поле бою. Кожен розуміє, для чого він тут, і намагається зробити все для перемоги над ворогом.

– Чим відрізняється робота лікаря в тилу і на фронті? Яких якостей вам довелось навчитись на передовій?

• Робота цивільного лікаря і військового відрізняється кардинально. У цивільному житті – це білий халат, чистий кабінет, немає такого поспіху, коли треба вже і негайно. А тут – глина, пісок, болото, бруд, кров. У військових лікарів завдання одне – врятувати. На всі дії – долі секунди, нема часу розбиратися. Часто робиш роботу на інстинктивному рівні, максимально швидко, щоб врятувати життя. Тут доводиться працювати на колінах, у машині освітлення як такого немає, працювати треба з ліхтариком, тобою трусить у різні сторони, коли ставиш крапельницю чи робиш укол. Але ти намагаєшся зробити все, що можеш. Бували випадки, коли забирали від бойових медиків хлопців, у яких вже майже не було тиску і вони вже однією ногою були на тому світі. Переклавши до себе в машину, провівши необхідні реанімаційні заходи, заходи інфузійної терапії, перев’язки тощо, ми повертали поранених до свідомості, у них появлявся тиск…

– Які відчуття у вас, коли вдається виграти дуель зі смертю і врятувати життя?  Чи пригадуєте свого першого врятованого воїна?

• Під час першого мого виїзду на евакуацію у нас було п’ять поранених із різними ступенями тяжкості травм. Пригадую, це було десь на третій день після приїзду на Донбас. Зі мною тоді була досвідчена медсестра, яка провела не одну евакуацію. У хлопців були вогнепальні поранення рук, ніг, у двох – середньої тяжкості струси головного мозку. Ми справились дуже оперативно і результативно. І тільки після того, як поранених вже відправили на подальший етап евакуації, я усвідомив, що тут зовсім не так, як у поліклініці. Це був трохи шок. Але з кожним виїздом ти звикаєш до таких умов роботи.

Був випадок, коли ми приїхали на евакуацію і забирали пораненого, в якого якраз був день народження. Він спитав мій позивний. Почувши моє псевдо, сказав: «Це мені подарунок, що я потрапив саме до Грека в екіпаж. Знаю, що мене сто відсотків врятують». Чути такі слова від бійців – це найбільша нагорода для військового лікаря.

– Окрім оперативного надання медичної допомоги, потрібно ще й бути психологом. Як ви підтримуєте воїнів, які мають тяжкі поранення?

• Насправді адаптуватись до цього неможливо. Скільки б часу не пройшло, завжди тяжко бачити, коли воїни втрачають кінцівки чи зазнають інших тяжких поранень. Потрібно бути дуже стриманим. Часто від больового шоку людина може не бути адекватною. Намагаємось перевести все у лагідну розмову, нагадуємо, що його чекають вдома, що він вже у безпеці… Даємо знеболювальне. При втраті кінцівок є величезна крововтрата, яка загрожує летальним наслідком. У таких випадках потрібно оперативно зупинити кровотечу і максимально забезпечити пораненого кровозамінниками.

– Яка зараз ситуація з медичним забезпеченням? Чи вистачає аптечок, турнікетів та необхідних медикаментів?

• Під час активних бойових дій турнікетів завжди буде не вистачати, бо це дуже розхідний матеріал. Але нам потрібні якісні турнікети. Завдяки волонтерам у нас завжди є медикаменти, перев’язувальні матеріали, різні апарати монітору пацієнта, відсмоктувачі, турнікети вузлові, бандажі тощо. Звичайно, є забезпечення і від Міноборони, однак левова частка надходить саме від волонтерів. За що їм велика шана і повага! Зокрема, нашим франківським волонтерам, нашій громаді, моєму рідному колективу поліклініки № 3, Центральної міської лікарні, які завжди відгукуються на наші запити і оперативно передають все, що необхідно для роботи. З-під землі дістануть. До прикладу, мені потрібен був абдомінальний аортальний турнікет, який застосовується для зупинки кровотеч, які не зупиняються стандартними джгутами під час поранень у живіт чи таз, коли потрібно перетиснути аорту. Цей турнікет коштує близько 40 тисяч гривень, і наш волонтер Ярослав Бойко знайшов його буквально за пів дня. Такі речі є дороговартісними, але вони направду рятують життя на фронті.
• 

– Як вдається триматись у таких тяжких умовах? Що вас мотивує не падати духом?

• Мене мотивує моя сім’я. Хочу, щоб вони жили у мирі й щасті. Щоб мої діти не знали, що таке війна. А також відчуття громадянського обов’язку захистити свою державу від ворожої навали. Мотивує бойовий настрій і відвага наших захисників, які проявляють героїчну мужність і стійкість. У нашій бригаді кожен знає, для чого і з якою ціллю він тут знаходиться. І навіть бійці-новачки, які приходять до нас після навчальних центрів, йдучи на позиції з досвідченими і мотивованими воїнами, надихаються їхнім духом та успішно виконують бойові завдання. Наглядним прикладом цього є те, що більшість воїнів, які отримали поранення, підлікувавшись, знову повертаються на фронт, щоб доробити роботу… Ти надихаєшся їхньою високою мотивацією. Пишаюся, що я з такими людьми бороню країну.

– Нещодавно вам вручили відзнаку «Хрест пошани», а також почесну грамоту святого Пантелеймона. Що для вас значать ці нагороди?

• Завжди приємно, коли твою працю оцінюють. За відзнаки я дуже вдячний. Але ми тут не заради медалей та нагород. А задля того, щоб якнайшвидше вигнати окупантів із нашої землі і жити мирним життям.
• 

– Що для вас означатиме перемога?

• Перемога (задумується)… Двояке відчуття. Найперше – це радість, що ти повернешся додому і зупиниться кровопролиття в твоїй країні. З другого боку – це багато втрачених життів, багато людей із інвалідністю, осиротілих діток. Тому робимо все, аби здобути нашу перемогу, аби зберегти життя кожного бійця. Щоб кожна мати, дружина і дитина дочекалась повернення свого захисника з війни живим і здоровим.
• 

– Величезне спасибі вам за вашу благородну працю і стійку громадянську позицію. Що б ви хотіли передати нашим читачам?

• Насправді мене та інших військових гнітять та дратують ролики в інтернеті, в яких так звані «адвокати» та блогери вчать уникати мобілізації, пояснюють правильно чи неправильно повістку вручили. Захищати Батьківщину – це обов’язок кожного громадянина, прописаний у Конституції України. А сіяти паніку у суспільстві та підбурювати людей під час війни – це злочин, як із правової, так і з моральної точки зору. Потрібно нарешті усвідомити, що війна в країні, а не тільки на Донбасі. І якщо ми не стримаємо окупантів тут, доведеться робити це в себе вдома.

Інтерв’ю записала Мар’яна РИНДИЧ