Доступність є важливою складовою будь-якого сучасного суспільства і вона відіграє вирішальну роль у забезпеченні того, щоб усі люди, незалежно від їхніх здібностей, мали рівні можливості брати участь у всіх аспектах життя. Зараз, у зв’язку з війною, питання доступності стає ще більш актуальним.

Одним із найбільших викликів, із якими стикається Україна з точки зору безбар’єрності, є доступність інфраструктури для людей із інвалідністю. Будівлі, тротуари та громадський транспорт часто недоступні, що ускладнює пересування та доступ до громадських місць. Про те, як ці питання вдається вирішувати на Прикарпатті, ми розмовляли із представником урядового уповноваженого з прав осіб із інвалідністю в Івано-Франківській області Миколою Макаром.

– Пане Миколо, маємо зараз таку ситуацію, що внаслідок війни кількість осіб із інвалідністю стрімко зростає. Але усім цим людям необхідно продовжувати жити та долати певні суспільні перепони і бар’єри. Наскільки сьогодні непросто людям із інвалідністю і з якими труднощами їм доводиться боротися у щоденному житті?

– Сьогодні, на жаль, як такої статистики щодо людей із інвалідністю, особливо військових, немає. Беручи загальну статистику по Україні, а це майже 2 мільйони 800 тисяч людей із інвалідністю, можна додати ще як мінімум 100 тисяч власне військових. Але ця кількість буде значно більшою після нашої перемоги. Під час засідання Ради безбар’єрності прозвучала цифра півтора мільйона самих військових. Зараз можу сказати, що на час воєнних дій в Україні навіть немала кількість людей із інвалідністю також виїхала за кордон.

Людям із інвалідністю буде важко адаптуватися до соціального життя, особливо воїнам із пораненнями та інвалідністю. Тут важливою складовою їхнього повернення до нормального життя буде соціально-психологічна реабілітація. Бо якщо говорити про саму реабілітацію, то ця реформа зараз налагоджується. Я займався такими питаннями, об’їздив лікарні області і вивчав доступність законтрактованих із НСЗУ лікарень. Скажу вам, що не всі відділення і лікарні сьогодні в області є доступними для людей, котрі пересуваються за допомогою крісел колісних. Не треба забувати, що в нас будуть ще люди із порушенням зору, слуху, а є ще діти з інвалідністю або ж категорія людей із іншими когнітивними захворюваннями.

– Останнім часом у нас багато говорять про доступність для людей із інвалідністю. Але знаю, що здебільшого таким особам доводиться долати суспільні стереотипи, виходити за межі комфорту, щоби соціалізуватися, а не замикатися в собі та переживати свій біль у замкненому просторі. Наскільки важливі саме такі кроки для того, аби відчувати себе потрібним?

– Так, це велика проблема, ви добре це підмітили. Хоча у нас і є ухвалена законодавча база, і будівельні норми, які є примусовими до виконання. Але маємо чимало випадків, коли люди із інвалідністю живуть навіть на десятому поверсі. Якщо є ліфт, то ще дуже добре. Якщо брати власне доступність, то я говорю про те, що найперше треба таким людям забезпечити вихід із дому. Люди у кріслах колісних не завжди мають можливість виїхати з дому на свіже повітря. Якщо людина отримує якусь травму ще в дитинстві, то при допомозі батьків вона поступово звикає до таких умов життя і соціалізується.

Випадки у житті бувають різні. Для прикладу, я жив, учився, ходив, пішов до війська і там отримав травму, з якою доводиться далі жити. Кожен коваль свого щастя і нещастя теж. Не треба замикатися в собі, а шукати свою нішу в суспільстві, пробувати займатися своєю справою. Це можливо, так, як це є за кордоном. Щоправда, там інші умови та можливості для таких людей. Зараз дуже добре, що ініціатива про безбар’єрність йде від першої леді країни. Колись людей із інвалідністю відправляли до соцзахисту. А зараз питання доступності людей із інвалідністю поширилося на всі департаменти.

Тепер на Раді безбар’єрності говорилося про те, що задіяні всі без винятку структури, котрі мають докласти зусилля, аби зробити ту безбар’єрність. Особливо це стосується сфери надання послуг. Ми можемо констатувати, що дійсно держава повернулася лицем до таких людей. На території області маємо 56 Центрів надання адміністративних послуг. Я вже встиг побувати у 33 із них. Це майже вся область. І скажу вам, що ці ЦНАПи пристосовані для людей із інвалідністю. Там можна отримати доступні послуги, працюють не тільки пандуси, але й підйомні механізми. Навіть є санвузли, котрі обладнані для потреб людей із інвалідністю. Є прописані такі умови, тому ЦНАПи не можуть працювати без доступності для маломобільних груп населення.

– А чи можливе таке, щоби і весь бізнес орієнтувався на такі потреби і починав працювати доступно для усіх верств населення, в тому числі і для маломобільних осіб?

– З бізнесом трохи важче. В основному це приватні структури, а тому це більшою мірою залежить від розуміння, від соціальної відповідальності бізнесмена. Такі речі трошки пригальмовують ріст безбар’єрності і доступності. Водночас у нас є законодавча база, яка регламентує доступ для всіх. А чому бізнес у нас недоступний? Хоча мушу визнати, що великий відповідальний бізнес мусить тримати марку, яка є у світі. Навіть є статистика, що у того бізнесмена, який має вільний доступ для всіх, набагато більші прибутки. Бо все ж таки люди з інвалідністю теж є повноцінними членами суспільства. У нас чомусь складається якесь таке поняття. Соціальна модель інвалідності є тому, що в нас є перешкоди і бар’єри. А якщо їх забрати, тоді така людина буде такою ж, як і всі інші. Те, що в когось є інвалідність, то це не означає, що він є якимось ізгоєм суспільства. Це важливо для тих, хто веде соціально відповідальний бізнес. Можливо, малу активність проводять громадські організації. Або ж навіть самі люди з інвалідністю не до кінця знають свої права і тому не добиваються їх реалізації. На жаль, у нас паперова держава, а поки не буде заяви від людини, котра буде намагатися отримати доступ до якогось закладу, бізнесмен не рушиться і нічого не буде робити в цьому напрямку.

– Якщо із закладами торгівлі ще якось питання частково вирішуються, то із громадським транспортом на території області, зрозуміло, що питання дуже плачевне. Тут тільки можна говорити про комунальні автобуси в Івано-Франківську, котрі обладнані спеціальними механізмами для заїзду візочків.

– Я згідний із вами. Люди з інвалідністю у цьому питанні дійсно потерпають, особливо ті, що мешкають у районних центрах чи невеликих містечках. Підприємець, котрий надає послуги із перевезення пасажирів, скажімо, на маршруті Івано-Франківськ – Коломия, має мати один із транспортних засобів обладнаний пристосуванням для людей із інвалідністю. Якщо в Івано-Франківську КП «Електроавтотранс» перекрило майже все місто, то є питання до зупинок громадського транспорту. А це вже відання комунальних служб, котрі мали б зробити зупинки доступними для людей із інвалідністю. Автобус мав би під’їжджати чітко до зупинки, водій має допомогти людині заїхати пандусом всередину чи виїхати. Ми проводимо такі тренінги із працівниками «Електроавтотрансу». Як таких скарг від людей ми не отримуємо, але трапляються випадки, коли чи то автобус не так під’їде до зупинки, чи то водій не вийде до людини у кріслі колісному. Ми такі робочі моменти намагаємося вирішувати. Знаю, що зараз місто буде ще закуповувати такі низькопідлогові автобуси. На жаль, такі питання у владі деколи пропускають повз увагу, але дуже не хотілося б, щоби так було. Я теж працював у конкурсному комітеті і ми розглядали можливість випуску на маршрути спеціально обладнаних автобусів. Більше уваги до цього питання приділяють на міжобласних рейсах, котрі курсують на відстань понад 50 кілометрів. Якщо брати до уваги міжнародних перевізників, то в нас в Україні, напевно, немає жодного такого автобуса, який би був пристосований для перевезення людей, котрі користуються кріслами колісними. Так, це проблема.

– Чи помічали ви останнім часом зміни у ставленні до людей із інвалідністю в суспільстві?

– Ми не вимагаємо Бог зна якого ставлення до себе. Ми ж такі самі люди, як і всі інші. Але ставлення держави і виконання органами місцевого самоврядування чинного законодавства потребують кращого. Приклади бувають доволі різні. У когось через порушення тазових органів, нетримання сечі, а держава прописує, що такі люди мають бути забезпечені засобами особистої гігієни – прокладками, памперсами, сечоприймачами. Не завжди обласний бюджет має кошти на такі потреби, бо ж розуміємо, куди спрямовують кошти в час війни. В області є понад сто людей, котрі користуються кріслами колісними. Більшість із нас є такими, що потребують засобів особистої гігієни. Нам надають матеріальну допомогу, а ми вже закуповуємо все необхідне. Ми намагаємося закривати мінімальні потреби кожного із нас. Але, повірте, що це мінімум. В основному такі питання люди стараються закривати своїми силами. А це би мало бути трошки не так. Людина з інвалідністю мала би прийти у поліклініку, написати заяву і отримати відповідно до фінансування, якого, на жаль, нема, отримати ці засоби. Але я знаю, що є різні установи, котрим допомагають благодійні фонди. Таким чином є можливість перекрити ці потреби людей із інвалідністю.

– Як сьогодні працює законодавство щодо соціалізації людей із інвалідністю?

– Питання соціалізації дуже широке. Туди входить і працевлаштування, і навчання, і медична чи психологічна реабілітація. Якщо колись сесія районної ради вирішувала питання, чи взяти мене на роботу, то зараз це значно простіше. Є центри зайнятості чи органи соцзахисту, котрі допоможуть із питаннями праці. Якщо говорити про реабілітацію, то зараз майже у кожному районі є відділення, де можна отримати такі послуги. Держава робить такі кроки назустріч людям із інвалідністю. Але наскільки самі ці люди є активними, розуміють свої права, хочуть бути корисними суспільству?

У нас є такі люди, котрі пройшли відповідні курси і при лікарнях надають допомогу за програмою «Перший контакт» для таких людей, котрі щойно отримали травми. Людина на візку на власному прикладі розказує, навчає, як навчитися жити із використанням крісла колісного. Свого часу, коли я отримав травму, то такого не було. Не було інтернету, а тому не було можливості отримати інформацію.

– Якщо говорити про освіту, то питання інклюзії вже стало звичним. І знаємо, що зараз дедалі більше людей із інвалідністю мають можливість на рівні з усіма здобувати освіту.

– Дай Бог. Раніше в нас ще за часів Радянського Союзу були такі стереотипи, що інвалідів не було. Принаймні так офіційно тоді заявляли, а людей із інвалідністю вивозили десь за 101-й кілометр. Зараз держава взяла курс на людиноцентризм. Дійсно зараз є створені інклюзивно-ресурсні центри, які займаються з дітками із інвалідністю. Але, наприклад, У Богородчанах ІРЦ працює на другому поверсі. Тому дитинка на візочку вже туди не потрапить. Інклюзія у школах має включати в себе не тільки пандус чи доступний туалет. Для тої дитини має бути соціальний працівник, який її супроводжує впродовж усього дня. Так, є певні результати в цьому напрямку. Скажімо, під час проходження НМТ в Богородчанах було троє дітей на кріслах колісних. Але, на жаль, їх завозили сходами на другий поверх.

Маємо надію, що невдовзі для людей із інвалідністю в нас буде якомога більше доступних закладів. У Галичі планується відкриття відділення для лікування пролежнів. Якщо у ЦНАПах є можливість доступу для таких осіб, то тепер пробуємо робити доступ і до культурних закладів, зокрема мова йде про потребу встановлення ліфта у Музеї імені Степана Бандери. У багатьох реабілітаційних відділеннях та музеях області я нарахував більше десяти ліфтів. Тому зараз штурмую обласну владу, аби була можливість зробити такі заклади доступними для всіх. Розумію, що зараз кошти на такі ліфти витрачати не на часі. Голова ОДА соціально відповідальна і дуже переживає за такі моменти. Тому маю з її сторони дуже сильну підмогу у вирішенні питань людей із інвалідністю.

Нещодавно ми релокували із Краматорська Центр реабілітації для осіб із інвалідністю до Івано-Франківська. Тут центр надає послуги, люди можуть отримати все, що їм необхідне. Тому сміливо можна сказати, що змінюється життя людей із інвалідністю. Дуже багато є людей, котрі виїхали за кордон і мають досвід, як там можна отримати ті чи інші послуги. Якраз добре було би ті всі практики запроваджувати і в нас. Україна ще у 2009 році ухвалила Конвенцію про права осіб із інвалідністю. А це міжнародний документ, який стоїть на рівні із Конституцією. Там чітко прописані всі норми, як людина з інвалідністю має почувати себе на рівні з іншими у суспільстві.

– Знаю, що в нашій області працює Комітет доступності. Як через нього вдається достукатися і вибити усі ті потреби, котрі вкрай необхідні для людей із інвалідністю?

– Є обласний комітет, в Івано-Франківську є міський, також є такі у районах. Але скажу вам, що це більше дорадчий орган. А щось впроваджувати можна лише розпорядженнями чи дорученнями заступників голови ОДА, котрі і керують цим Комітетом доступності. Я намагаюся доносити ті питання, котрі потрібні. Наприклад, у міському Комітеті доступності чітко  напрацьовують  проблемні питання. Скажімо, зараз вони анонсували пониження сотні пішохідних переходів. Недавно була акція за участі міського голови. Це добре, що Руслан Марцінків не боїться сідати в крісло і не зважає при цьому на якісь забобони чи упередження. Будемо бачити, який буде результат цієї акції. Попередні такі поїздки мера дали свій результат. Там, де проходив мер, виділили гроші і переробили пішохідну тротуарну мережу. Не скажу, що це популізм чи реклама. Але якщо є результат, то це добре.

– Тепер в Івано-Франківську ще й має бути нова посада радника міського голови з питань доступності. Як думаєте, це допоможе полегшити роботу із маломобільними людьми?

– Знаєте, і мені буде легше. Буде підмога на рівні міста. Мені самому важко пробивати такі питання, котрі стосуються людей із інвалідністю. Я не мав би займатися вирішенням проблем про нестачу памперсів чи будь-яких інших індивідуальних питань. Але я ще й присутній на всіх засіданнях, нарадах і там нагадую про людей із інвалідністю. Завжди маю можливість нагадати про потреби тих людей.

– Є різні види інвалідності. Маємо позитивний приклад підприємств, котрі працюють в Івано-Франківську. Зрештою, це і є той шанс для людей із інвалідністю бути корисним, відчувати свою необхідність у суспільстві.

– УТОГ і УТОС – солідні організації із багатолітнім стажем. Вони мають свої підприємства із податковою пільгою. Нещодавно я був на підприємстві, де працюють люди із порушенням зору. Щодо УТОСу, то ці люди шиють амуніцію та форму для військових.

– А чи є такі проблеми, котрі тут на місці вирішити важко, а треба добиватися допомоги у столиці?

– Є різні випадки. Нам для початку треба знати кількість людей із інвалідністю та всі їхні нагальні потреби. Знаю, що зараз будуть реформовувати МСЕКи. Замість них має появитися міжнародний класифікатор функціональності. Це вже буде робота комісії на європейському рівні. Думаю, що за кілька років і в цьому напрямку наведемо порядок.

Розмовляв Володимир БОДАК