36-річний військовослужбовець із Косова Назар Александрук до початку повномасштабної війни жив звичайним цивільним життям. Здобувши освіту економіста, своє життя з кабінетною роботою не пов’язав. Відкрив власну справу і займався меблевим бізнесом, будував плани на майбутнє. Однак повномасштабний наступ росіян поділив його життя та мрії на «до» та «після».

Будучи батьком двох синів-підлітків, чоловік усвідомив, що головний його обов’язок – захистити свою сім’ю, свою домівку та Батьківщину. І вже 25 лютого 2022 року, не чекаючи повістки, косівчанин був у місцевому центрі комплектації. Понад півтора року Назар Александрук несе службу у складі 108 окремого гірсько-штурмового батальйону 10 гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» на найгарячіших ділянках фронту. На рахунку «рисей» – десятки полонених росіян, десятки вдалих штурмів і зайнятих позицій противника.

Що спонукало підприємця доєднатись до лав захисників, що додає сил та духу триматись у строю, наскільки важливою для фронту є єдність та постійна підтримка тилу та що потрібно робити всім, аби якнайшвидше подолати ворога, Назар Александрук поділився із «Західним кур’єром».

– Назаре, скажіть, що спонукало вас піти добровольцем на війну?

– Не вважаю себе добровольцем. Добровольці – це ті, хто служили у добровольчих батальйонах до 24 лютого 2022 року, поки не був оголошений воєнний стан, не мали заробітної плати. Правильніше сказати, що я є законослухняним громадянином, який самостійно, без примусу пішов виконувати свій громадянський обов’язок. Вважаю, що так повинні робити всі свідомі чоловіки у час воєнного стану, коли твоїй країні загрожує небезпека втратити свободу та незалежність.

– Рішення приймали обдумано чи це був емоційний вибір? Адже, будучи підприємцем, могли тримати «фінансовий фронт».

– Не думаю, що за день можна серйозно обдумати таке рішення. Десь посередині – обдумано-спонтанний. Я батько двох синів, не хочу, щоб їм у спадок залишилась війна.

– Чи мали ви якийсь військовий досвід – служили у строковій армії чи проходили військову кафедру?

– Ні. В армії не служив і військової кафедри не закінчував. Єдиний досвід – це уроки ДПЮ (зараз це предмет «Захист Вітчизни»). Принаймні я вже знав, як розібрати та зібрати автомат. Бо тоді багато хлопців прийшло таких, які до цього калаш в руках не тримали. У перші місяці повномасштабного наступу повноцінно навчатись стрільби на полігонах не було змоги, тому бойовий досвід вже набувався безпосередньо на передовій.

– Ви економіст за освітою. Чи могли б раніше подумати, що доведеться стати військовослужбовцем?

– Ще років п’ять тому я їздив із волонтерами у зону АТО/ООС. Був на базі «Правого сектора» в Авдіївці. І ще тоді відчув потяг до військової справи. Однак згодом я захворів і ця думка відпустила мене. Та 24 лютого зрозумів, що мій час настав.

– Яка зараз у вас спеціальність? Що входить у ваші обов’язки?

– Я – бандероводій (сміється). На передовій доводиться виконувати різні завдання, однак моїм основним є довозити на позиції особовий склад батальйону, боєприпаси, безпілотники тощо.

– 108 ОГШБ – «завжди на висоті» і з перших днів повномасштабної війни постійно перебуває на найгарячіших ділянках фронту. Де було найтяжче?

– У перші дні повномасштабної війни наш батальйон відправився на визволення Київщини та Житомирщини. Вперше я побачив і «по-дорослому» оцінив, що таке війна, під Бородянкою 20 березня 2022 року. Ми були у населеному пункті Загальці, який дуже близько до кільця біля Бородянки, що було стратегічно важливим для росіян, які вже виходили з Київщини. Воно з’єднує Макарів, Бучу та Ірпінь, і вони через це кільце виводили всю свою техніку. Тому вони активно нас вибивали, щоб відтіснити від цієї дорожньої розв’язки. Це був перший момент, коли я побачив справжнє обличчя війни. У травні 2022 року 10 ОГШБ, разом з усіма батальйонами, повністю була передислокована на Донеччину і до сьогоднішнього дня ми тримаємо позиції тут. Довгий час ми були у Бахмутському районі, у Спірному, поблизу Лисичанського нафтопереробного заводу. Зараз тримаємо позиції на одній із найтяжчих ділянок фронту на Харківщині.

– Як би ви описали ситуацію на фронті зараз?

– Цей рік був дуже важкий. І у нас, військових, і в цілої країни були очікування набагато більших і кращих результатів від тих, які відбулись. По-перше, ворог мобілізувався. По-друге, вони окопались, укріпились. По-третє, ми надзвичайно виснажились. Треба визнавати те, що ми не слабші, але нас менше. Ми виграємо за рахунок військової тактики, піднесеного духу та сильної мотивації військових, бо ми захищаємо свою Батьківщину. Можливо, вони й не входять у десятку кращих армій світу, але вони масштабніші, у них більше вбивчого пострадянського металобрухту. Хоча він не такий влучний, як та зброя, яку надають нам західні партнери, але його достатньо. Я завжди повторюю, що не варто недооцінювати ворога. Цивільним нав’язали думку, що вони кривоногі буряти і ваньки-алкоголіки зі старими іржавими автоматами. Окрім чималого радянського спадку, росіяни за час цієї війни ще й наростили власне виробництво зброї та військової техніки, виробляють сучасні аналоги іранських «шахедів», ланцетів. Артилерія у них присутня цілодобово і в дуже великій кількості. У Росії ще є багато чим створювати небезпеку для нас. Не люблю робити прогнози, але мені здається, що ця війна надовго. Та я б дуже хотів помилятись.

– Чи важко було звикати до реалій війни – побутових незручностей, армійських правил поведінки, щоденної смертельної небезпеки?

– Перші два місяці було дуже складно. Коли ти живеш у цивільному житті, то маєш якісь плани на завтрашній день, на тиждень, на місяць. Спочатку я взагалі не розумів, що відбувається. Прийшов у батальйон – п’ятсот нових людей, поки роззнайомишся… Страшно було бачити поранених побратимів, миритись із втратами. Виснажували часті переїзди – тільки організували якийсь побут, вже треба пакуватись. Зараз якось вже звиклось. І у цьому величезна заслуга побратимів, з якими мені доводиться працювати. З батальйоном направду повезло – хороша команда, молоді офіцери, люди з досвідом АТО, які розуміють суть військової справи і мають власне бачення. Це великий плюс. За час повномасштабної війни 108 батальйон проявив себе як одне із найуспішніших формувань ЗСУ. І я це кажу без пафосу. У тій цифрі, яку кожен день оприлюднює Генштаб, є чималий внесок нашого батальйону.

– Скажіть, чим зараз для вас є робота військовослужбовця – це робота чи щось більше?

– Це сто відсотків не робота. Так, відчувається, що це служба, але у будь-якому випадку це вже твоя нова родина. Ми всі чекаємо завершення війни. Але спілкування та дружба з побратимами однозначно залишиться на все життя. Багато людей, із якими я познайомився тут, вже стали рідними.

– Як війна змінила вас? Чого вона вас навчила?

– Війна навчила мене цінувати кожну мить життя, шукати позитив у найдрібніших деталях. Це так звана «броня» для психіки – не зациклюватись на тяжкій реальності воєнних буднів. А як змінила? Навіть не знаю… Важко самому себе оцінювати. Можливо, збоку видніше (усміхається). Напевне, я став сильнішим психологічно, намагаюсь не накопичувати злобу та негатив, залишатись людиною з відкритим серцем.

– Витримка та стійкість українських воїнів направду дивує весь світ. Що не дає впасти духом на другому році кровопролитної війни?

– Прагнення зробити все можливе для того, щоб мої діти не знали, що таке війна. Так, вони опосередковано знають, що це – є тривоги, є прильоти… Головне, щоб їм не довелось проходити те, що зараз проходимо ми, щоб вони ніколи не були безпосередніми учасниками війни.

– Зараз весь карпатський край, зокрема і ваша рідна Косівщина, готуються до нового новорічно-різдвяного сезону та прийняття туристів і відпочивальників. Як ви ставитесь до цього? Чи не гнітить певне дистанціювання тилу від фронту, яке ми зараз спостерігаємо?

– Кожен військовослужбовець гордий із того, що в тилу не відчувається війна і немає загрози столиці та іншим віддаленим від зони бойових дій містам. Заради цього ми й стоїмо тут. Але у всьому має бути межа. Неприпустимими є гучні святкування та гуляння. Всі ми розуміємо, що війна затягнулась, що всі втомлені та пригнічені. Так, життя триває. Люди мусять одружуватись, робити хрестини, відзначати ювілеї. Але, повторюсь, у всьому має бути межа. І не обов’язково цим хизуватись у соціальних мережах. Бачити такі пости військовим неприємно і боляче. Це той момент, коли ми можемо почерпнути досвід у європейців, які набагато скромніше проводять дні народження та весілля.

– Часто чую від бійців, що їм на фронті легше, ніж у тилу. І це дуже боляче. Хочеться, аби хлопці хотіли повертатись додому, а не навпаки…

– Для військового, який знає, яке зараз пекло відбувається там, за тисячу кілометрів, довго залишатись у тилу важко. Багато хлопців, зокрема і з нашого батальйону, знову повертаються на фронт після тяжких контузій, поранень, навіть втрати кінцівок. Насправді на передовій не так вже й багато бійців спортивної тілобудови, молодого віку та з військовим досвідом. Натомість у тилу чимало таких чоловіків, які, маючи хорошу фізичну форму, стали «непридатними» для служби, коли прийшов час показати, на що вони здатні.

– На вашу думку, чи готове суспільство прийняти у соціум велику кількість військових, які повернуться з війни?

– Помиляються ті, хто думає, що після перемоги нас чекає велике свято. Нас чекає велика робота. Найперше щодо реабілітації тих, хто хворий фізично, хто буде психічно нестабільним. Хлопці на фронті розуміють, що вони роблять. Там вони всі герої, без перебільшення. Однак чи вдасться їм втримати цей статус героїзму після завершення війни? Нація змушена буде підкласти своє плече тим людям, які пішли їх захищати. Іншого виходу немає. Навіть якщо війна закінчиться завтра, нас чекають тяжкі моменти, коли треба буде закотити рукави і ставати до загальнодержавного будівництва. Щоб відновити економіку, створити належні умови життя, праці, освіти для тих, хто віддав своє здоров’я на війні, для тих, у кого війна забрала життя рідних. Найперше держава і суспільство повинні зосередитись на всебічній допомозі вдовам та сиротам, які втратили своїх годувальників. Захисникам важливо знати, що у випадку, якщо тебе не стане, твоя сім’я не залишиться сам на сам зі своїми проблемами.

– Про волонтерів. Які у вас відчуття, коли вони приїжджають – не тільки з автівками чи дронами, а інколи просто з гостинцями чи посилками з дому?

– Це відчуття, як у дитинстві чекав Миколая і зранку зазирав під подушку… Волонтери – це «золоті рибки», які виконують бажання військових. Якщо є у чомусь потреба, звертаєшся і у 99 відсотках це буде знайдено і в найкоротший час доставлено. Звичайно, якщо ти не просиш F-16 чи хаймерс (сміється). Це наші «чарівники», котрі закривають багато потреб, що, на жаль, не зменшуються. Звичайно, зараз багато потреб закриває держава. Наприклад, з харчуванням проблем взагалі немає. Однак, якщо тобі з дому передають домашню ковбаску чи голубчики з печі, то це круто. Найбільшим запитом фронту залишаються безпілотники, на який держава поки не встигає оперативно реагувати. І ця ніша падає на плечі волонтерів. Так, ми розуміємо і цінуємо, яким тяжким є волонтерський труд. Люди виснажились, призвичаїлись до війни, думають, що загроза минула, сприймають війну, як АТО-2 і не усвідомлюють її масштабів. Тому волонтерам постійно потрібно вигадувати щось нове, робити якісь розіграші, конкурси, щоб заохотити людей донатити. А це виснажує. Скажу так, якщо не довіряєш ніякому волонтеру, то збери сам кошти чи допомогу на своїй вулиці чи у будинку і передай сусідові, родичеві чи однокласнику, який служить. І не шукайте відговорок, що я не доначу, бо не довіряю Притулі чи комусь іншому, бо він грається у політику… Не віриш – роби сам! А ні, то готуйся до зустрічі бурятів, а вони не будуть питати… Тому щиросердечна вдячність всім, хто не втомився й надалі знаходить можливість допомагати війську.

– Ви сказали, що люди в тилу не усвідомлюють масштабів загрози нинішньої війни. Що, на вашу думку, потрібно нам усім робити, щоб якомога швидше перемогти ворога?

– У нас єдиний варіант – стати єдиними. Всі розуміють, хто є наші вороги. І не тільки з 24 лютого чи 2014 року. Росіяни – це наш кровний ворог, який морив нас таборами, голодомором, знищував українську інтелігенцію, мову, культуру. Якщо вже повномасштабна війна не може нас об’єднати, коли досі чоловіки шукають способи, як ухилитись від служби, коли досі продовжують говорити російською мовою, перестають донатити, то воювати доведеться ще довго…

– Опишіть, яким ви бачите майбутнє країни.

– Бачу тяжким. Війна забирає цвіт нації, гинуть щирі патріоти. Люди продовжують тікати з України, особливо молодь. Знищена інфраструктура, поля заміновані. І завжди розраховувати на підтримку західних партнерів неможливо. Треба буде закотити рукави і працювати. Не святкувати, а працювати. Якщо після перемоги ми об’єднаємось навколо відбудови країни так само, як у перші дні повномасштабного наступу, то нас чекає економічний, демографічний і національний підйом. Вірю, що з Божою поміччю, ми обов’язково переможемо і здобудемо волю від ворожих впливів та перемогу на всіх фронтах.

Інтерв’ю записала Мар’яна РИНДИЧ