Інтерв’ю з митрополитом Івано-Франківським і Галицьким Православної церкви України
Війна змінила не лише життя українського суспільства, а й роль у ньому Церкви. Вона стала ще більш значущою. Про це свідчить те, що шукаючи відповіді на складні питання, які постають під час війни, люди часто хочуть почути саме думку Церкви. Приміром, чому вбивство на війні – дозволено, а в мирному житті – тяжкий гріх? Як Церква ставиться до мобілізації, навіть коли вона проводиться під примусом? Чи доречно будувати нові храми, коли армія має незакриті потреби? Зрештою, чи здатна Церква стати тим фундаментом, що об’єднає українців, або ризикує перетворитися на джерело нового розбрату?
На ці та інші питання про дилеми віри під час війни в інтерв’ю “Західному кур’єру” погодився відповісти один з найвпливовіших духовних лідерів Прикарпаття – владика Іоасаф (в миру Василиків Іван Кузьмич), митрополит Івано-Франківський і Галицький Православної церкви України, священноархімандрит Хрестовоздвиженського Манявського чоловічого монастиря. Архієрей поділився думками про стосунки між конфесіями на Прикарпатті та в Україні, розповів про підтримку ЗСУ та закиди щодо її недостатності, а також про власне бачення завершення війни.
– Владико, як змінилася роль Церкви в Україні після повномасштабного вторгнення?
– Перед Церквою, як і перед суспільством в цілому, постали нові виклики. Адже Церква – це народ, це люди, які до неї приходять. І задовольняти їх духовні потреби – головне завдання храмів. Церква йде пліч-о-пліч із людьми і проповідує Христа, Євангеліє і Царство Боже, незважаючи ні на що. Саме в Церкві люди шукають відповіді, як їм вчинити, особливо в складних ситуаціях. Коли три роки тому почалася війна, на мене відразу посипалися питання від парафіян, як бути християнам, якщо Бог заповідав прощати ближнього, а Христос — прощати ворогів своїх? Це була велика відповідальність, в момент, коли в країні відбувалося щось незрозуміле і темне, дати людям роз’яснення, як бути. Моя відповідь на проповіді, словами з Євангелія, була така: «Ворогів твоєї Вітчизни, які прийшли на твою землю, руйнують твої святині, будинки, вбивають жінок, дітей – знищуй. Ворогів Церкви настановляй і до Бога навертай. А своїх особистих ворогів прощай».
Як і до війни, священники поряд з українцями в радісні хвилини, як хрестини, вінчання, так і в моменти горя. Жоден тиждень в нашій області, на жаль, не обходиться без похорону тих, хто віддав за країну життя. Церква найперша підтримує родини в жалобі у своїх громадах. А землякам на фронті допомагає закривати і гуманітарні, і військові потреби. В нас немає жодної парафії, яка б не долучалася до допомоги ЗСУ.
Військовослужбовці приходять до храмів. Воїни без рук, без ніг… Їм потрібна особлива духовна підтримка і навчитися надавати її для Церкви також було викликом. Навіть для мене вперше прийняти аудієнцію приблизно з двох десятків ветеранів, було дуже нелегким завданням. Але я справився. Справилась і Церква.
– Українська Церква, так само, як і представники християнства у Росії, дають благословення воїнам йти на війну. Чи не суперечить це принципам миролюбності, засадам Церкви в цілому?
– По-перше, між благословеннями йти вбивати на чужу землю і захищати свою є дуже велика різниця. Російська Церква благословляє своїх людей на вбивство, призиває до насильства. Навіть своєї ж пастви, як це було на Сході, Київщині. РПЦ МП відійшла у своїх закликах від заповідей Божих, від євангельських засад і основ християнства. Тому, безперечно, там немає Бога. Лише гординя, зло і диявол.
Наші солдати захищають свою Батьківщину. Вони не нападали ні на кого, вони захищають свою Вітчизну, спокій своїх родин. Коли на ізраїльське царство нападали язичницькі племена, Господь підтримував і навіть підбадьорював народ та військо, яке йшло на захист своєї землі. І вони перемогли ворога набагато сильнішого. Так і Україна, вже який рік бореться з нападником, сили якого значно перевищують наші. Тому, якщо ми досі не здалися, очевидно, що з нами також є Бог.
– Мирне життя і війна — це два різні світи. А чи відрізняються релігійні закони в цих світах? Наприклад, в мирному житті вбивство — непростимий гріх. А вбивство на війні?
– З цього приводу є вчення Василія Великого, який жив у ІVстолітті н.е. Щоб уникнути гріха, він закликав воїнів не вбивати мирне населення, не грабувати людей. А після повернення з війни у мирне життя, воїн повинен був три роки виконувати епітимію, тобто щодня молити певні молитви.
Іоанн Хреститель також закликав воїнів, які приходили до нього за порадою «задовольнятись своєю платою». Тобто не займатись грабунком і мародерством.
– Як Церква ставиться до мобілізації?
– Кожен чоловік несе відповідальність за майбутнє своєї землі, своїх дітей та внуків. Тому кожен, хто може, повинен брати зброю, щоб захистити це майбутнє. Так було у всі часи. Мужчини з косами і вилами виходили проти озброєних ворогів, бо розуміли, що так має бути, хотілося їм того, чи ні.
Так і зараз. Перед обличчям смерті страху не має лише дурень. А той, хто має що втрачати, боїться. І це нормально. Але, йдучи на поле бою, воїн має діяти мудро, обережно, розважливо. Тоді цей страх перетворюється у відповідальність за себе і за тих хто поруч з ним.
– А якщо говорити про мобілізацію духовенства…
– Священники, які пішли служити Богові, згідно з канонами, чи то греко-католицькі, чи православні, чи римо-католицькі, не мають права брати в руки зброю. Якщо вони це зроблять, то більше не матимуть права бути священнослужителями. У всі віки, під час всіх воєн, священники не воювали. Вони працювали з людьми, підтримували дух.
Але, якщо навіть уявити, що завтра всіх священників в Україні мобілізують до війська? Відповідно, позакриваються церкви. Що скаже народ? Однозначно буде паніка, яка лише зіграє на руку нашим ворогам. Тому священників потрібно підтримувати навіть у найменших парафіях.
Я вже казав, що релігійна громада нашої архієпархії у кожній ОТГ долучається до допомоги армії. Особливо для захисників зі своїх сіл, і не тільки безперечно. Самі священники їздять на фронт, везуть рації, РЕБи, автівки і так далі. Сповідають і причащають воїнів на передовій. Крім того, багато наших духівників зараз служать на фронті капеланами.
Церква — частина народу. І священники також живуть тим самим життям, що і їхні парафіяни. В їхніх сім’ях безліч тих, хто пішов на війну — синів, батьків, братів.
Один з моїх племінників також вже загинув на фронті, інший зник безвісти. Ще один — проходить лікування після потрійного поранення. Тому вважати, що священники за рясами ховаються від війни — величезна помилка.
– Ви сказали, що Церква багато допомагає ЗСУ. Але як ви відповісте на закид, що ця допомога недостатня у порівнянні з масштабами церковних ресурсів? Храми й монастирі оновлюються і будуються навіть під час війни, тоді як військові збирають на дрони по гривні.
– Такі закиди можуть висловлювати тільки ті, кого я називаю «непрактикуючими християнами». Це люди, які нібито вміють хреститися, молитися, кілька раз на рік навіть відвідують храм. Але Бога в їхньому серці нема. Вони його туди так і не впустили. Ці люди не знають, чим живе Церква і що взагалі означає це поняття.
Справа в тому, що не Церква будує храми, а люди. Люди, які відчувають у храмі потребу і готові виділити на це ресурси. Нехай і з невеличкої пенсії. Бо, з власного досвіду знаю – більшість храмів будуються з невеликих пожертв та значної допомоги конкретних благодійників, які, як правило, не хочуть, щоб їхні імена були озвучені.
Щодо недостатності допомоги. Якщо хтось думає, що свічки приносять величезні доходи, то це люди наївні і простодушні. У нашій архієпархії є священики, які працюють і їх немало. Які живуть не за рахунок Церкви, а інших доходів, які заробляють своїми руками. Одні роблять ремонти, одні пробують відкривати бізнес – крамниці, натяжні стелі. Це ілюзія, що священник «махаючи кадилом», заробляє цілі статки. Хоча, між іншим, кадіння — це ціле мистецтво. Щоб навчитися правильно тримати кадило у руках, потрібно, як мінімум, два тижні…
Про те, достатня з боку Церкви допомога армії чи ні, нехай судять у самому війську. А я, особисто, ще від жодного військового не чув, що він звертався в парафію ПЦУ своєї громади з якоюсь потребою, і йому відмовили. Не завжди така допомога має публічний акцент. Але наші священники з 2022 року на фронті регулярно. За минулий рік наша єпархія відправила на передову близько сотні автомобілів. Наші священнослужителі особисто переганяли їх спочатку через кордон з Європи, потім везли у бойові підрозділи.
Кількість гуманітарної допомоги, яку за понад три роки війни наша Церква відправила і у прифронтові регіони, і на Київщину, і в ЗСУ, взагалі неможливо порахувати. Десятки фур.
– Які сьогодні стосунки між церковними конфесіями на Прикарпатті?
– В цілому — добрі. Єдиний конфлікт з греко-католиками маємо у Перегінську, де релігійна громада УГКЦ захопила православну каплицю. Всі адміністративні суди і Верховний суд підтвердили право власності на приміщення релігійної громади УПЦ храму Великомученика Юрія. Але греко-католики фактично привласнили храм. А священнослужитель тамтешньої Святодухівської церкви заявив, що «в Перегінську треба позбутися всіх православних». Йому підіграє голова громади, яка також є прихожанкою УГКЦ. Дійшло до того, що люди в селищі бояться говорити про свою приналежність до парафії УПЦ…
Зараз до справи має долучитися виконавча служба. Будемо сподіватися, що все буде відбуватися без порушення закону.
Це сумна ситуація, бо, як у армії все робиться виключно з дозволу генерала, так і у Церкві, з дозволу архієрея. Виходить, митрополит Володимир благословив своїх парафіян на цей злочинний крок. Маю надію, що владика побачить реальну ситуацію і прийме правильне рішення.
Особисто я готовий до миру і порозуміння, бо завжди стою на тому, що ми повинні єднатися. Розділення — це те, чого хоче наш ворог. Розділяй і управляй. А спровокувати протистояння на релігійному ґрунті — легше за все.
– А, якщо поміж церковними конфесіями постане питання Києво-Печерської Лаври чи Почаївської Лаври – як вони мають бути розділені? Чи не буде це зайвим приводом для розбрату? Особливо гостро це питання може постати після війни.
– В Києво-Печерській Лаврі ПЦУ вже має свого архімандрита. Ми проводимо служіння в тамтешніх храмах. Поки на правах оренди, щоправда. Це нонсенс, бо Московський патріархат, який займає приміщення Нижньої Лаври, не платить нічого. Але це, однозначно, тимчасова ситуація.
Щодо Почаївської Лаври, там тривають складні судові процеси, через договір довготривалої оренди, підписаний за Януковича. І, якщо говорити в цілому про монастирі, то переведення їх у іншу конфесію набагато складніший процес, ніж у випадку з парафією. У монастирі живуть люди — монахи, які не мають за спиною нічого. Ні дому, ні сім’ї. Не можна просто вигнати їх на вулицю.
– Але конфліктів ПЦУ з УГКЦ щодо Почаївської Лаври не може бути?
– За всю свою історію Почаївська Лавра була греко-католицькою лише 100 років. Коли в 1701 році, перед настоятелем і монахами монастиря поставили питання руба — або прийняття греко-католицизму, або закриття монастиря. Знову таки, монахів просто вигнали б на вулицю, як це сталося у Манявському монастирі.
Тому добровільно-примусово греко-католики на певний час зробили Почаїв своїм. Але історично — це однозначно православний монастир. Я це кажу з усією впевненістю, бо дуже люблю історію і особисто вивчав це питання в архівах.
В «торгах» що чиє можна зайти дуже далеко. Унівська Лавра, Крехівський монастир і монастир святого Онуфрія у Львові, приміром, також були засновані, як православні монастирі, але зараз належать УГКЦ. Ми ж не вимагаємо повернення.
– Чому було прийнято рішення про перенесення мощей православних святих з Київської Лаври до Архікатедрального собору святого Юра у Львові? Чому в храм УГКЦ? Допис з інформацією про це у мережі «Фейсбук» опублікував митрополит Львівський і Сокальський ПЦУ Димитрій Рудюк. Щоправда, за деякий час після цього видалив…
– Цю інформацію мені переповідали. Я скептично сприйняв її. Не знаю з яких міркувань виходив владика, публікуючи подібне… Особисто запитаю його про це при зустрічі.
Щось на кшталт цього могло б мати місце, якщо б на порядку денному стояло питання захоплення ворогом столиці. Але для чого переносити мощі з Лаври саме у храм Святого Юра?
Я був в цьому Соборі десятки разів. І можу з впевненістю сказати, що площі для гідного розміщення останків святих на постійній основі там немає. Більше того, не так давно там стояло «квартирне питання» з людьми, які володіють нерухомістю на території собору. Перенесення мощей ще більше ускладнило б цю ситуацію.
Точно можу сказати одне: проти такого рішення повстала б уся Україна. Тому, це однозначно фейк, бо на рівні верховних чинів духівництва воно ніде й ніяк не обговорювалося. Та й не могло б по суті своїй.
– Сьогодні доволі часто можна почути, що люди називають себе атеїстами. В більшості це молодь. Церква бачить зараз, як один із напрямків своєї діяльності, роботу з цією категорією населення?
– Я моніторю це питання. Для мене особисто воно дуже болюче. Але я бачу першопричину. На мою думку, вона в тому, що Церкву зараз практично вигнали зі школи. Церкву з навчальним закладом єднає лише те, що священнослужителі благословляють дітей на навчання…
Принизливо для віри, що батьки мають підписувати дозвіл на навчання дітей християнській етиці. Та й хто її викладає? Часто, люди які не є практикуючими парафіянами. Вчителі, яким за рахунок ХЕ «закривають» кілька додаткових годин. З таким підходом неможливо прив’язати дитині цікавість до духовного.
Коли я буваю в місцях позбавлення волі, мені кажуть, що Біблії в них є у кожній камері. На жаль, коли людина вже доросла і сформована, починати читати Біблію буває надто пізно.
До того ж, атеїзм — це теж своєрідна релігія. Ті, що називають себе «атеїстами» насправді просто перебувають у пошуку Бога. Щось на цьому шляху їх затримало, перешкодило…
Диявол насправді не має рогів та копит, з якими ми звикли його бачити на картинах. Він, навпаки, дуже непомітний і вселяється в людину без жодних різких рухів. Людина може навіть не бачити, що в її житті щось змінилось…
На цю тему в моїй пам’яті виринає один спогад. Коли журналіст під час інтерв’ю сказав патріарху Філарету, що він не вірить в Бога. Той відповів йому: «Можеш не вірити, але рано чи пізно прийде час давати відповідь за все».
– На всеукраїнському рівні Церква підтримує проєвропейський вектор розвитку нашої держави. Але Європа вимагає від нас багатьох речей, які порушують певні консервативні і, зокрема, церковні постулати. Найвиразніше це видно в питаннях сім’ї, шлюбу, сексуальної орієнтації. В Європі вже давно є нормою одностатеві шлюби. Виходить, легалізація ЛГБТ спільнот і для нас — це лише питання часу. Чи обговорюють сьогодні церковники це питання?
– Нетрадиційні орієнтації існували у всі часи. Навіть в законі Мойсея є постулат про те, що «мужоложці не ввійдуть у Царство Боже». Чи стане нормою благословення одностатевих шлюбів в Україні ближчим часом? Думаю, все буде не так швидко, як хотілось би певним силам у Європі. Але, зрештою, все залежить від молоді. І від ставлення до цього питання батьків.
Майбутнє нашої країни залежить від кожного громадянина. Якщо хтось нічого не робить, бо вважає, що від нього нічого не залежить, він катастрофічно помиляється. Все залежить навіть від того, що ми думаємо.
– Як, на вашу думку, закінчити війну?
– Коли перед початком війни у 2022 році мене питали, чи може Росія на нас напасти, я відповідав, що, скоріш за все, так. Але я і уявити не міг, що вони зможуть зайти так далеко… Будуть настільки жорстокими… Що вони здатні зробити руїну з Маріуполя, який, по суті, був російськомовним містом…
Без України немає Російської імперії. Путін, як представник спецорганів Росії, і ті, хто біля нього, це чудово розуміють. Тому й не можуть допустити вільної самостійної України. Чи можливий із таким сусідом мир? Я не державник, тому не готовий відповісти…
Маю велику надію, що до весни наступного року буде припинено бойові дії. Молюся за це і сподіваюся, що тьма довкола України нарешті розвіється.
Інтерв’ю записала Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар