Станиславівські «секонд-хенди»

Поява секонд-хендів у більшості з нас асоціюється з «буремними дев’яностими». Проте торговці вживаним одягом існували в нашому місті ще з давніх часів. Про їхню діяльність уже тоді висловлювалися різні думки – хтось вважав їх корисними, а хтось звинувачував у поширенні інфекцій та зв’язках з кримінальним світом. Покупками у таких торговців ніхто особливо не хвалився, але їхніми клієнтами бували й представники поважних сімейств – пише “Західний кур’єр”.

Тандетники і ґалґаняри
Торговці вживаними речами згадувалися ще у цехових привілеях, виданих Юзефом Потоцьким у першій половині XVIII століття. В 1729 році був створений спільний цех шинкарів та ремісників деяких професій. Приписам цього цеху підлягали також торговці старими речами, яких називали тандетниками. Ці приписи окреслювали організацію виробництва і збут продукції, навчання помічників і челядників, ремісничі екзамени та інші види діяльності.

Єврей-тандетник. Кінець ХІХ століття.

У 1853 році у Станиславові налічувалося 76 крамарів і торговців вживаними речами, 73 з яких були євреями, троє – християнами. В 1870 році їх у місті було вже 99. З них 98 торговців були євреями і один – християнином. У цей період тандетники чи ґалґаняри були звичним атрибутом міських вулиць. Вони ходили дворами і випрошували або скуповували за копійки вживаний одяг. Щоб привернути до себе увагу, тандетники голосно вигукували: «Гей, панове-браття, збираю шмаття! Палкою чіпаю, у кошик складаю!». Потім торговці возили свій товар на візках або носили у великих торбах чи кошиках і гучно закликали перехожих його придбати. Зазвичай клієнтами тандетників були дрібні ремісники, слуги, робітники, околичні селяни, але траплялися й клієнти «з порядних сімейств», які переживали фінансові труднощі.

У 1909 році газета «Кур’єр станиславівський» писала про важке становище місцевих ремісників, які потерпали через велику конкуренцію з боку крамничок уживаного одягу. Вживаний одяг особливо охоче купували селяни. Преса з жалем констатувала, що мешканці околичних сіл усе частіше відмовлялися від традиційних народних строїв і купували у перекупників «міський» одяг.

Власники крамниць одягу нерідко поєднували торгівлю новими та вживаними речами, які ще були у доброму стані. З таких «мішаних» крамниць особливо популярним був заклад Вільгельма Лебера, який певний час розміщався у кам’яниці Гаусвальда (тепер вул. Незалежності, 11). Як свідчить реклама, цей «дім готового одягу» пропонував дитячий, жіночий, чоловічний одяг, а також мундири для гімназистів. Цю крамницю згадує у своїх мемуарах відомий прикарпатський педагог і краєзнавець Олександр Феданко: «Пішов Влодзьо з батьком до міста до великого конфекційного магазину, де власником був єврей Лебер, який добре знав обставини батька. Вибрав на Влодзя красивий студентський мундир, за який батько заплатив помірковану ціну».

Торговці цих крамничок інколи вирізнялися досить оригінальним підходом до реклами своїх закладів. Щоб привабити покупців, вони вивішували одяг на шворках біля входу до крамниці. При цьому вони обирали такі предмети одягу, які впадали у вічі, нерідко жіночу білизну. Ця «реклама» у багатьох викликала обурення. Як зазначала преса, вона аж ніяк не прикрашала вулиці міста і не була призначена для дитячих очей.

В кам’яниці Гаусвальда певний час знаходилася популярна крамниця Лебера.

Під час Першої світової війни, в червні 1917 року, австрійське Міністерство торгівлі видало розпорядження про тимчасове обмеження торгівлі вживаним одягом. Всі відповідні склади і крамниці були зачинені. Ця заборона була пов’язана з акцією уряду, який прагнув забезпечити найбідніші верстви населення новим і дешевим одягом та протистояти поширенню заразних хвороб.

Торговці вживаними речами успішно продовжували свій бізнес у міжвоєнний період. У 1927 році їхня торгівля була офіційно визнана «вільною професією» і такою, що не потребує концесії, тобто отримання офіційного дозволу від органів місцевого самоврядування. В 1936 році галицькі кравці опублікували у пресі звернення, в якому скаржилися на торговців вживаним одягом через те, що вони начебто відбирали в них клієнтуру.

Бізнес «на межі»
Станом на 1907 рік у Галичині налічувалося 640 офіційно зареєстрованих крамниць і складів уживаного одягу. Вже тоді цей бізнес був дуже розгалуженим і добре налагодженим. Більшість цих підприємств належала євреям. Деякі фірми буди досить великими і мали в своєму штаті прачок і кравців, які прали, ремонтували та перешивали одяг, щоб надати йому товарного вигляду. В Галичині було кілька міст, які вважалися центрами торгівлі вживаним одягом. Перш за все це був Львів, де налічувалося аж 30 таких підприємств, а також Тисмениця, яка спеціалізувалася на торгівлі вживаними кожухами. Вживаний одяг до Галичини завозився також з інших місцевостей – Будапешта, Відня, Ґраца, Берна, Чернівців. Його привозили гуртові торговці, які згодом збували товар дрібнішим продавцям. Особливе місце серед торгівлі вживаним одягом займав продаж військової форми. З польських земель, що знаходились під пануванням Росії, до Галичини завозилися російські військові плащі, які охоче скуповували селяни. Добре розходилися також відбраковані військові гімнастерки.

Візок тандетника. Початок ХХ століття.
Торговець старими речами. Кінець ХІХ століття.

Деякі торговці були тісно пов’язані з кримінальним світом і добували свій товар незаконним способом. Вони ходили по хатах і випрошували у господарів старі речі, а поки ті їх шукали, непомітно хапали все, що погано лежало. Багато з них збували крадене, а деякі навіть опускалися до роздягання померлих. У 1873 році велике обурення у галичан викликала історія львівського торговця вживаними речами, який розкопував могили і крав у покійників взуття. Деякі торговці вживаними речами порпалися у смітниках у надії знайти там щось «варте уваги». Тому не дивно, що автори посібника «Наука про здоров’я шкільної молоді» за 1841 рік попереджали: «Не купуйте одяг, білизну, а особливо взуття після померлих на заразні хвороби. Не варто купувати у тандетників речі, які перед носінням не можна старанно випрати, бо принесете додому сухоти, сверблячку, гарячку чи інші недуги або навіть смерть…»

Певний час лікарі обходили увагою торгівлю вживаним одягом, але вже від кінця ХІХ століття в галицькій пресі все частіше з’являються замітки, що діяльність таких торговців сприяла поширенню плямистого та черевного тифу, туберкульозу, віспи, скарлатини і дифтерії. Медики закликали встановити санітарний контроль над торгівлею вживаним одягом, проводити його дезінфекцію і агітувати селян активніше носити національні строї, а не купувати товар у тандетників. У січні 1909 року влада нарешті прислухалася до рекомендацій лікарів. Галицький сейм видав розпорядження про врегулювання торгівлі вживаними речами та санітарний нагляд над ним.

Інколи вживаний одяг можна було придбати через газетні оголошення, особливо це стосувалося бальних та шлюбних суконь. Так, у «Кур’єрі станиславівському» в 1899 році пропонували купити «бальний туалет, дуже гарний, білий з зеленим. Майже новий, за 20 злотих ринських». Такий товар можна було знайти й на аукціонах, де продавалося майно боржників чи збанкрутілих торговців.

Мешканці міста, які не бажали мати справу з торговцями, жертвували непотрібний одяг на благодійні цілі. Перед великими релігійними святами представники благодійних організацій організовували тимчасові пункти збору вживаного одягу для своїх підо­пічних. Переважно такі пункти розміщалися на центральних вулицях міста – Казимирівській (тепер вул. Мазепи), Липовій (вул. Шевченка) і Ґолуховського (вул. Чорновола). Особливо активними у цій справі були брати-альбертинці. В 1901 році вони відкрили монастир на вулиці Камінського (тепер Франка, 4) і за рахунок пожертв давали притулок старим і убогим. В 1904 році альбертинці збудували притулок для немічних та убогих за сучасною адресою вул. Довга, 60.

Книжкові секонд-хенди
Неабияким попитом користувалися і вживані книжки, особливо підручники. Колись на розі сучасних вулиць Галицької й Бельведерської знаходилась двоповерхова будівля. На другому поверсі розмістився готель «Під чорним орлом», а на першому – аптека Аміровича. Поряд з аптекою працювала «Книгарня й антикварня Н. Айзенштейна». Тепер на цьому місті п’ятиповерхівка, де за радянських часів працював «чернівецький» гастроном. Саме книгарня Айзенштейна була найбільшим у місті книжковим «секонд-хендом», де був особливо великий вибір уживаних шкільних підручників.

У 1904 році один з депутатів міської ради вніс запит з проханням розслідувати діяльність Айзенштейна через підозру, що він скуповує й перепродує крадені підручники. І хоч господар книгарні всіляко заперечував ці звинувачення, «справа про вкрадені книжки» дуже негативно вплинула на репутацію закладу.
Нові та вживані підручники можна було придбати й у книгарні «Вайденфельд і брат», що знаходилась на вул. Казимирівській (нині вул. Мазепи, 10). Її співвласник, пан Айзіґ Вайденфельд, був депутатом міської ради кількох скликань. Брати Вайденфельди видавали, художню літературу, календарі, збірники виборчих законів та постанов, а у 1911 році викупили в попереднього власника «Газету станиславівську». Книгарня Вайденфельдів продавала також чудові книжечки з картинками, якими залюбки бавилися маленькі жителі міста.

Книгарня і антикварня Айзенштейна (справа). Поштівка з колекції В. Шулепіна.

Олена БУЧИК

Залишити коментар

Ваша електронна пошта не буде опублікована.