Станиславівські вчителі: як їх сприймало суспільство

У спогадах осіб, чиї шкільні роки минули у давньому Станиславові, вчитель часто постає особою грізною і мало не всесильною. Ймовірно, таким він і був для заляканих учнів, адже довший час, до 30-х років минулого століття, у навчальних закладах дозволялися фізичні покарання. І лише скупі газетні відомості відкривають нам інший бік медалі. З них ми дізнаємося, що сприйняття вчителя тодішнім суспільством суттєво відрізнялося від сучасного.

Соціальний статус

Серед галицького вчительства на зламі ХІХ і ХХ століть чітко прослідковувалися еліта і безправні верстви, до яких належали народні вчителі, педагоги, що працювали в селах і у приватних садибах. Народними вчителями ставали випускники вчительських семінарій, які фактично були середніми професійними училищами. Майбутні вчителі у цих навчальних закладах знайомилися з предметами початкової школи та методиками їх викладання, вивчали педагогіку, дидактику, психологію, опановували основи живопису та гри на деяких музичних інструментах. Найбільшим недоліком учительських семінарій був нижчий ранг у порівнянні з гімназіями і відсутність доступу до університетів для їхніх випускників. Найчастіше студентами вчительських семінарій ставали випускники початкових (народних) шкіл. Після закінчення семінарії вони поверталися до цих же шкіл, так і не набувши глибокого життєвого досвіду та ґрунтовних знань. Це призводило до низького соціального статусу професії народного вчителя і створювало значну дистанцію між народними вчителями і професорами гімназій.

У вересні 1890 року газета «Кур’єр львівський» писала про важке становище сільських учительок у Галичині: «А що ж говорити про сільських учительок, тих нещасних створіннь, позбавлених будь-якого товариського життя і змушених працювати по 30–40 годин на тиждень? А ще ж писанина – ведення щоденників діяльності, акти, протоколи та інші офіційні папери. Становище цих жінок жахливе. Наш хлоп є дуже шанобливим до тих, від кого він залежить. Перед лісовим дозорцем чи жандармом він низько вклоняється, але що його обходить якась пані, прислана з повітового міста для навчання його дітей? Він цінує її нижче за вічно п’яного дяка, всіляко гнобить та кривдить і відповідає грубістю на її протести».

Вчительська семінарія в Станиславові.

У 1896 році той же часопис опублікував статтю про домашніх учительок, тобто гувернанток: «Прислів’я «Кого Бог хоче покарати, того змушує вчити чужих дітей» не завжди можна застосувати до вчителів, адже багато з них займають поважне становище в суспільстві. Але сільські і приватні вчительки – це істоти, яким не вільно мати ні своєї волі, ні прагнень, та й хліба насущного у них не завжди вдосталь. Вони часто сплять в одному покої зі своїми вихованцями, а отже, мусять спостерігати за ними і вдень, і вночі, пильнувати, щоб спокійно заснули, вчасно пробудилися і з’їли сніданок. А потім щоб узялися до занять і поводилися добре. Ці вчительки не мають свого кутка і жодної хвильки на відпочинок. Нерідко до таких учительок ставляться як до служниць чи навіть невільниць. Їм не дають вихідних, щоб відвідати родину чи мати час для себе, до них ставляться зі зневагою, чим особливо грішать представники дрібного міщанства і так звані скоробагатьки».

Гувернантка. Картина, кінець ХІХ ст.

Елітою тодішньої освітньої спільноти були професори та керівники гімназій. В ХІХ столітті людей з вищою освітою було небагато – вона вважалась престижною, але мало кому доступною. Щоб влаштуватися на роботу й навіть зайняти державну посаду, достатньо було закінчити гімназію. Однак тодішня гімназійна освіта відповідала рівню нинішнього коледжу. Перш ніж потрапити до гімназії, діти мусили закінчити чотирирічну середню школу. Відомо, що Іван Керек’ярто, багаторічний керівник станиславівської Державної гімназії, вважався однією з найвпливовіших осіб у місті, а гімназійний професор Юзеф Срочинський кілька разів обирався депутатом до міської ради Станиславова. Микола Сабат, перший директор української гімназії, вважався не лише авторитетним знавцем класичної філології, а й відомим мандрівником, який побував у багатьох далеких країнах.

Непогані умови пропонували педагогам і приватні школи-пансіони, що допомагало залучити кваліфіковані кадри. Так, у станиславівській приватній жіночій школі Меланії Домбровської працювала віденка Матильда Шоффляйн, яка викладала німецьку і французьку мови. Свої обов’язки у цій школі пані Шоффляйн виконувала понад двадцять років, аж поки не повернулася до Відня.

Поведінка і зовнішній вигляд

Судячи зі спогадів сучасників і дописів у пресі ХІХ століття, тодішнє суспільство не ставило надто високих вимог до охайного зовнішнього вигляду педагога та до його тактовності щодо вихованців. Зате ставилися завищені вимоги до його моральності: найменша підозра у «неморальності» чи «нескромності» вчителя викликала скандал. Причому до «неморальності» зараховувалися навіть незвичний одяг чи поведінка. Так, у тогочасній європейській і галицькій пресі точилися дискусії, чи може вчителька їздити на ровері. Врешті-решт було вирішено, що може, але вона не повинна з’являтися на заняттях у «велосипедному» одязі, бо це може шокувати дітей, які не звикли бачити жінок у такому вигляді.

Жінка на ровері. Фото, поч .ХХ ст.

У ХІХ столітті всі види спорту поділялися на дві категорії – ті, які були дозволені для обох статей, і ті, якими могли займатися лише чоловіки. Тогочасні порадники для дам стверджували, що якщо жінка хоче займатися спортом, то робити це потрібно хоча б помірковано і спокійно. Адже такі розваги втомлюють, а від їх надлишку може запаморочитися в голові, погіршиться настрій, замість кокетливого рум’янцю на обличчі з’являються червоні плями, під очима набрякають мішки, волосся стає розпатланим, піт заливає чоло і вся фігура втрачає вроджену витонченість і свободу рухів. Словом, у результаті занять спортом жінка перестає бути дамою. Згодом більшість галицької публіки звикла бачити дам на роверах, хоч довго не могла змиритися з тим, що деякі з них для їзди на роверах вибирали одяг, схожий на чоловічий.

Державна гімназія.

Микола Парфанович, який навчався у станиславівській Державній гімназії у 1880-х роках, згадує про неохайний одяг одного зі своїх педагогів – професора Лопушинського: «Людина лагідної вдачі, слабкої вимови та без сімейної опіки, він робив враження самітної, пригніченої особи. Це також виходило і з його занедбаної зовнішності. Духовна одіж, у яку Лопушинський тоді вдягався, виявляла таку недбалість з огляду на чистоту, що вона впадала нам, учням, добре у вічі й давала приводи до критики його родинного життя, при якій дружина цього учителя змальовувалася в поганому світлі».

У 1913 році газета «Кур’єр станиславівський» опублікувала спогади Станіслава Токарського, який учився в станиславівській окружній школі в 1860-х роках. З його спогадів випливає, що тамтешні педагоги також не особливо переймалися охайністю свого одягу: «Вчитель Галіковський ходив широкими кроками від дверей до вікна з палицею в руці й страшно рухав рудими вусами, хмурив брови і стукав каблуками. Професор був убраний в довгий плащ із золотистими ґудзиками, з-під якого визирав фіолетовий оксамитовий комір з блискучою зіркою. Час від часу він вдаряв палицею себе по полі, і тоді чувся глухий удар, а в повітря злітала хмарка пилу. За ним по підлозі волочилася довга шабля з блискучою рукояткою, яка злегка дзенькала».

Умови праці

На початку ХХ століття навіть станиславівська Державна гімназія не могла похвалитися особливо комфортними умовами, адже класи, колишні монастирські келії, були темними, тісними і вогкими. Тодішні навчальні заклади також були дуже переповненими.

Школа королеви Ядвиги (справа). Поштівка з колекції О. Гречаника.

У 1877 році в приміщенні нинішньої школи № 7 на вул. Грушевського, 16 запрацювала жіноча школа імені королеви Ядвиґи. В 1880-х роках станиславівська жіноча школа була найбільшою в Австро-Угорській імперії – в ній навчалися 1486 дівчат. Про умови, в яких перебували учениці та їхні наставниці, дізнаємося з місцевої преси, яка порівнювала ці умови з бойовими. «Неможливо повірити, щоб в одному класі було по 85 учениць віком від 12 до 14 років. Нам дуже шкода пані директорку і вчительок, які мусять працювати в такій задусі, а ще більше шкода учениць, які не на науку ходять, а на тортури. В таких умовах праця вчительки не може бути ефективною і корисною для дітей. Офіцеру, який має у своєму підпорядкуванні 85 чоловік, допомагають заступник, капрал і фельдфебель, а вчителька мусить сама кілька годин займатися освітою дівчат, мислити разом з ними і за них. Офіцер після служби вільний, іде до кав’ярні Баса пограти в карти або до ресторану Квятковського на пиво, а вчителька після п’яти годин праці в нестерпних умовах повертається додому й повинна перевіряти шкільні роботи, яких на одне лише півріччя припадає 2550. Через постійну задуху в класах відкриваються всі вікна і двері, що спричиняє протяги й постійні застуди».

Газета закликала всі органи влади, які мають відношення до шкільної науки, якось зарадити плачевній ситуації, пов’язаній зі значним переповненням цього навчального закладу.

У 1912 році газета «Кур’єр станиславівський» описала жахливий стан школи у Княгинин-Колонії під Станиславовом: «Приміщення школи розкидані по різних будинках, внаслідок чого педагогічний контроль за вихованцями дуже ускладнений. Крім того, деякі приміщення виглядають так жахливо, що радше нагадують тюремні каземати – тісні, темні, заражені грибком, без вентиляції і можливості провітрювання. В цьому році до школи в Княгинин-Колонії записалося 860 дітей, а отже, на один клас припадає в середньому по 62 дитини. Разом з тим у школі немає жодного покою, де могли би вміститися більше ніж 30 дітей. І як же має виглядати навчання у класі з підлогою 26 м2, куди набилося 86 учениць? Тіснява, задуха… Вчителька цілий урок стоїть під стінкою, бо більше їй нікуди дітися, а діти пишуть стоячи, опираючи зошити об стіни. Причина такого жахливого стану речей – погане господарювання місцевої ґмінної ради та шкільної ради, а також бездіяльність та безпорадність батьків, у яких не вистачає сміливості боротися за права власних дітей».

Тож, як бачимо, тодішні педагоги нерідко бували заручниками ситуації, яку не могли змінити.

Олена БУЧИК

Залишити коментар

Ваша електронна пошта не буде опублікована.