«За ці пів року мама й так достатньо стомилась»: недоліки та переваги освіти у режимі дистанційного навчання

Усі учасники освітнього процесу – вчителі, учні та батьки з нетерпінням чекають початку нового навчального року. Чекають вони його і з острахом, бо з 31 серпня Івано-Франківськ потрапив у «червону зону», і відповідно перспектива дистанційного навчання стала куди ближчою. Дехто з батьків вже розмірковує, як організувати процес навчання так, аби перехід в «онлайн» був для їхніх дітей менш стресовим.

Щоб розібратися які поради давати, ми розглянули досвід другого семестру 2019-2020 навчального року і розібралися, як розв’язувати проблеми, з якими стикалися вчителі, учні та батьки. Ми порозмовляли з абітурієнткою, вчителем, викладачкою та психологинею – і проаналізували недоліки, які заважали організувати дистанційне навчання легко та швидко.

Історія Марти – студентки 1-ого курсу факультету журналістики

У середині березня оголосили загальнонаціональний карантин, і, чесно кажучи, я спершу зраділа, адже сприймала його як мінівихідні. Але канікули затягнулись, а навчання зупинилось. Коли я спілкувалась зі своїми однокласниками, то вони часто скаржились, що дистанційне навчання розслабило їх настільки, що вони хвилювались, як наберуть принаймні пороговий бал на ЗНО.  Особисто мені вчитись теж стало куди складніше: помилок у тестах я робила куди більше. Мене лякала перспектива платної форми навчання, бо я хотіла їхати навчатись в інше місто, а в батьків не було стільки грошей, щоб платити й за житло, й за навчання, а ще ж потрібні гроші на харчування, книжки, одяг, та й кишенькові на прогулянки не були б зайвими.

Наша школа не була готова до організації дистанційного процесу. Я знаю, що у деяких навчальних закладах, вчителі одразу включились у роботу, пристосувавшись до нових умов, скажімо, використовуючи Zoom для відеоконференцій, а дехто з наших вчителів навіть не розумів із чого їм почати. Тому перший місяць дистанційного навчання минув без повноцінного зв’язку із вчителем. Не було ніяких пояснень або цікавих завдань: нам просто кидали, який параграф прочитати і яке завдання з книжки виконати. Я детально розбирала домашнє із репетиторами, але ж не в кожного була ж така змога. Також пригадую, що завдяки телеурокам я правильно відповіла на декілька тестових запитань на основній сесії ЗНО.

«Коли вчителі просто скидають завдання і нічого не пояснюють – то тільки збільшують рівень навантаження і стресу для учнів. Під час дистанційного навчання дуже важливий зв’язок між вчителем і учнем. Має бути принаймні супровід: якщо не пояснювати повністю матеріал, то хоча б обговорити його в групі, конкретизувати, що саме вимагається від учня, пройтись по головних пунктах та пояснити, який може бути шлях виконання цього завдання», – стверджує психологиня центру психологічної діагностики і реабілітації «Neuroflex» Олена Сєргєєва.

Вчитель історії в Українській гімназії №1 Володимир Половський розповідає, що найбільша проблема дистанційного навчання полягала в тому, що багато хто не розумів його змісту.

«Я нещодавно слухав статистику по європейських країнах, цікавився, які там виникали труднощі. Як з’ясувалось, проблеми є усюди: починаючи від Великобританії й закінчуючи Грецією –  вони абсолютно ідентичні й в Україні Наприклад, відсутність Інтернету у сільській місцевості або ж недостатня кількість ґаджетів у одній сім’ї, де кілька дітей. Про проблеми треба говорити, але спершу потрібно було розібратись, що то таке «дистанційне навчання» – і вже від того танцювати.

Одна із моїх помилок – відсутність розуміння того, що 45 хвилин безперервно слухати вчителя неможливо. Це нонсенс: я навіть під час звичайного уроку ніколи не говорю стільки. Зараз, крізь призму часу, я вже знаю, що слід виправити та чого уникати. Для мене завжди був важливим зворотний зв’язок: я наголошую, щоб учні вмикали камери, бо говорити «в пустоту» проблематично.

Також одна із проблем – недостатній інструментарій. Часто колеги скаржаться, мовляв, ми робимо те і те, але нас не чують, не вникають, не виконують. Дуже важливо володіти багатьма інструментами, які дозволять урізноманітнити роботу. І знову ж таки проблемою може стати володіння вчителя занадто багатьма інструментами, коли хочеш запхати усе на купу».

Мені було складно зосередитись, бо кількість каналів спілкування, на які нам приходили завдання була дуже різною. Наприклад, домашні завдання надсилали у Viber, а виконані завдання потрібно було надіслати на електронну пошту, навчальні матеріали розміщували на Google Drive, а уроки проводили в Zoom, повідомлення від вчителів приходили у різних месенджерах, оцінки повідомляли в чатах у різних соціальних мережах. Я не могла успішно навчатись, враховуючи ту велику кількість сервісів, які використовували вчителі, залежно від власної зручності.

Псхологиня Олена Сєргєєва пояснює, що люди – істоти соціальні, тому найважче у дистанційному навчанні – вилучення із соціуму. Вона додає, що основний момент навчання – не шкільна програма, а соціальні навички. Адже, коли діти починають ходити до школи, то для них соціум стає таким середовищем, де формуються усі основні навики, які будуть потрібні в дорослому житті. Саме тому за умови навчання онлайн вкрай важливо підтримувати соціальну комунікацію між однолітками. Наприклад, у чатах, де діти обговорюватимуть домашні завдання, виконуватимуть роботу в малих групах.

«Значна частина того, як ми здобуваємо досвід і формуємо свої навички залежать від нашого соціального оточення та соціальних взаємодій. Ми краще засвоюємо матеріал, якщо ми знаходимось у групі, коли можемо взаємодіяти з іншими учасниками: вчителем або своїми однолітками. Звісно, коли ми говоримо про дистанційне навчання, то навіть під час відеоконференції, багато інформації обрізається. Вчителі та учні зазначають, що під час онлайнформату навчання, вони дуже втомлюються. Учні втомлюються, бо не можуть спиратись на невербальну інформацію від вчителя, останні ж, бо отримують дуже урізаний зворотний зв’язок.

Також є діти, яким складно засвоювати інформацію через онлайнконференції. Якщо говорити про розв’язання цієї проблеми, то потрібно активно використовувати фідбеки: перепитувати, чи зрозумілий матеріал, ставити додаткові питання, які стимулюватимуть дискусію. Тому важлива така пропорція: менше часу на викладання теорії, а більше на дискусії та обговорення матеріалу й основних завдань.

Наступна складність – здатність фокусувати увагу. Вона, справді, дуже розсіюється, бо ми не відчуваємо такого зв’язку з групою, як під час очного навчання. Моя порада: якщо є можливість, то скоротити тривалість уроку або ж робити часті перерви, а для першачків актуально проводити руханку. Чим молодші дітки, тим меншими мають бути проміжки між навчання і цими руховими вправами: по 15-20 хвилин. Насправді навіть для старших класів – дуже важлива рухова активність».

Проте згодом певні зрушення були. Наші вчителі почали скидати нам усі можливі онлайнсервіси для навчання. Усі завдання надсилались на одну платформу, що було дуже зручно. Ми користувались Classroom, де отримували навчальний матеріал, виконували домашнє завдання, складали тести, писали контрольні, дивились презентації або відео – і отримували за це оцінки.

«Я користувався платформами для дистанційної роботи з учнями ще задовго до пандемії коронавірусу та введення карантину. Наприклад, сервісом Classroom я почав користуватись ще десь чотири роки тому. У 2007 році я зареєструвався у тоді ще не забороненому VK: у мене була група з учнями, де ми спілкувались, публікували домашнє, демонстрували свої результати.

Цьогоріч для відеозв’язку я використовував Instagram для відеочатів, Zoom для відеоконференцій, Classtime для тестування, Padlet – як віртуальну дошку для спільної роботи, Mentimeter для зворотного зв’язку і швидкої роботи. Дуже добре себе зарекомендував Telegram. У цьому месенджері в мене є два канали, саме канали, а не діалоги, бо коли десятки учнів напишуть: «Га, шо, а що задали?», то в діалозі одразу хаос. На каналі ж вчитель заповнює та модерує інформацію, а від учнів вимагається тільки зворотний зв’язок – я бачу, скільки людей переглянули, відповіли на опитування.

Ну, ви зрозуміли, що коли я казав про велику кількість інструментів, то мав на увазі себе (сміється). У певний момент це ставало проблемою, бо деякі учні та батьки панікували, мовляв, складно розібратись у такій великій кількості платформ – відповідно це створювало незручності», – ділиться Володимир Половський.

Доцентка кафедри журналістики та мовної комунікації Вероніка Чекалюк розказує, що їхній університет використовує навчально-інформаційний портал Elearn, який працює як віртуальний клас, де можна побачити, які роботи студент виконав, а які ні, і відповідно які бали він отримав.

«Викладачі наповнюють свій обліковий запис матеріалами, необхідними для засвоєння інформації. Наприклад, друкованими лекціями, схемами, табличками… В електронному форматі ми можемо писати модулі, контрольні й навіть іспити. Програма, справді, дуже добре налаштована і справно працює.

Для публічних лекцій я зі студентами використовую платформу Zoom та навчально-інформаційний портал Elearn, а для приватного листування Viber та Telegram. Також я закидаю відеолекції на Youtube».

Десь у травні-червні у мене з’явилась хандра: я постійно була стривожена і сумна. Усі мої думки були тільки про те, як успішно скласти ЗНО, а паралельно потрібно було ще закривати навчальний семестр. Оцінки в мене погіршились: для порівняння, коли я ходила до школи, то мій середній бал був 9,8, а атестат за 11 клас я отримала із середнім – 8,3. Це для мене було великим ударом, бо суттєво вплинуло на стосунки з батьками. Мені складно пояснити, але у мене зовсім не було мотивації вчитись.

«Часто можна стикнутись із тим, що діти відчувають брак мотивації. Насправді це відбувається досить закономірно, бо під час ізоляції та домашнього навчання, діти зазвичай перебувають в одному середовищі, і не відчувають певного різноманіття. Для людини дуже важлива наявність такого збагаченого середовища, що постійно змінюється, а коли дитина навчається вдома, то вона стикається з тим, що переважно її середовище однакове.  Шлях до школи, поїздки громадським транспортом, спілкування з друзями у школі, зміна кабінетів між уроками – усе це робить великий внесок у підтриманні наших навчальних та мотиваційних процесів.

Панацеї й магічних пігулок тут немає. Гарна порада – чіткий розклад, де враховані навчання, домашні завдання, різні активності поза межами квартири, прогулянки і руханки, обов’язково виділений час для відпочинку», – ділиться порадами Олена Сєргєєва.

Я взагалі не можу назвати те оцінювання, що у нас було максимально чесним. Більшу частину матеріалу ми опановували самостійно, але це чомусь не завжди враховували. Оцінювали нас не в режимі онлайн, а ставили оцінки за написані, інколи списані, домашні завдання, самостійні та контрольні роботи. У період дистанційного нижчими оцінки стали навіть у тих, хто під час очного навчання зазвичай отримував тільки відмінні оцінки. Ну гаразд, у школі вчителі більш-менш знали вже, хто як вчиться і на які оцінки заслуговує, а що робитимуть в університеті, де ще ніхто нічого не знає одне про одного. Я не кажу, що бали є для мене найважливішою річчю у моєму житті, але хіба таке оцінювання справедливе?

«Мої студенти відповідають у режимі відеоконференції. Усі учасники Zoom конференції бачать, як відповідає людина, тому не було жодних зауважень. Можливо, хтось і скаржиться на те, що рівень освіти різко впав. Але, наприклад, у мене на курсі боржників немає, скарг немає, оцінки досить високі, бо люди вчасно виконують завдання. За статистикою, сервісом Elearn для навчання користується 95% зі 100% студентів. З мого досвіду, продуктивність студентів не знизилась. Правильно, що підіймається питання рівня освіти, адже дуже важливо, щоб будь-який громадянин України отримував якісні послуги. Пріоритетно, щоб після університету людина змогла знайти собі достойну роботу», – переконує доцентка.

Зі свого боку, Володимир Половський каже, що на будь-яку дію є протидія. Він переконує, що важливо розуміти, з якою метою вчитель задає учню завдання та що він хоче досягти такою формою роботи. Вчитель стверджує, що творчість і креатив творять дива.

«Якось мої учні під час однієї із самостійних робіт влаштували голосовий чат у Discord, щоб разом виконувати тести. Це було не найкращим рішенням, бо, по-перше, там був обмежений час, по-друге, змінені у послідовності питання, по-третє, різні питання вимагали різного проміжку часу на відповідь – відповідно такими діями вони тільки ускладнили собі роботу. А ті, хто працювали індивідуально – отримали вищі бали.

Також один зі способів обманути під час тестування у Classtime був таким: заходиш під чужим іменем, проходиш тест, тобі вибивають правильні відповіді, і ти вже заходиш під своїм іменем та даєш суто правильно. Сама платформа розв’язала цю проблему дуже просто: запровадила таку річ, як «клас», коли доступ мають тільки визначені користувачі, неможливо увійти із гостьового облікового запису, а увійти можна тільки раз і обов’язково з підтвердженням вчителя.

Будь-який вчитель може поставити й сформулювати такі питання, що вимагають творчого опрацювання і не гугляться. Хоча я часто починаю завдання із «Знайдіть в Інтернеті…», тобто мені важливо, чи зможе учень відшукати цю інформацію та як він її інтерпретує.  До речі, як історик можу сказати, що будь-яке об’єктивне оцінювання все одно є достатньо суб‘єктивним».

Відверто кажучи, я була засмучена не тільки через те, що в мене погіршились оцінки. Найбільшим викликом для мене було те, що батьки часто підливали масла у вогонь.  Дорікали, що, мовляв, не складу ЗНО, не вступлю у ВНЗ, не матиму нормальної роботи. Мені й так було нелегко, та коли найрідніші люди ще більше заганяли мене у глухий кут, я взагалі розклеїлась. Я не перекладаю усю винну на батьків, але тоді мені хотілось від них розуміння.

На це психологиня каже, що не потрібно додавати дитині додаткового стресу. Старшокласники під час складання ЗНО, й так постійно відчувають його, адже з усіх кутків кричать, що ЗНО – критична річ. Тому батьки мають взяти на себе обов’язки того тилу, на який дитина може спертись. Аналогічна ситуація і з малечею, якій дуже складно самоорганізуватись: батькам треба супроводжувати, постійно розмовляти, запитувати і цікавитись шкільним життя своєї дитини.

«Батьки мають стати на сторону дитини. Діти стикатимуться із викликами, які навіть набагато серйозніші за ті, з якими мають справу дорослі. Наш мозок формується до 25-ти років, відповідно формується префронтальна кора, лобні долі – в цих частинах знаходиться центр, який відповідає за вольовий контроль і виконавчі функції. Це означає те, що діти, а особливо підлітки, які перебувають у періоді статевого дозрівання, можуть мати труднощі з організацією роботи. Батьки мають усвідомлювати це і підтримувати своїх дітей, а не тиснути на них.

Якщо оцінки погіршились, то потрібно не карати, а спробувати розібратись, з чим дитина має проблеми. Погані оцінки – це просто маркер. Дуже зручно вважати, що дитина лінується і нічого не робить. Так, на фоні ізоляції дуже часто виникають лінощі, адже маємо проблему із мотивацією, але на рівні підліткової свідомості дуже складно розібратись у чому саме проблема. Коли ж ще й батьки тиснуть, це тільки додає стресу, а коли його забагато, то мозок перемикається у режим виживання.

Підсумую, батькам важливо розуміти ланцюжок: пошук креативних рішень і розв’язання проблем можливі тільки у ситуації підтримки. А ситуація підтримки – це не залякування».

Володимир Половський розповідає, що ніколи не створював і не був учасником батьківського чату в Viber.

«У мене досить дискусійна позиція стосовно втручання батьків в освітній процес. Найголовніший чинник, який від цього залежить – вік дитини. Є моменти, коли потрібно дитину налаштувати й допомогти їй. Наприклад, бувало, що учню молодшої школи здавалось, що у нього пропав Інтернет, тоді дитина хвилюється, і відповідно починає кликати когось із батьків на допомогу. Але повторюсь, тут знову таки ж вікове. Зі старшокласниками взагалі проблем не було – ми почали використовувати платформи для навчання ще декілька років тому. У такому випадку батькам взагалі втручатись не треба – хіба заплатити за Інтернет.

Інколи буває, що батьки реєструються замість своїх дітей – я цього відверто не розумію, бо як тоді діти мають самостійно навчитись щось робити? Коли ще школярем був я, то мама сказала мені: «Володю, як ти вчитимешся – твої проблеми, ти сам маєш зрозуміти для чого тобі вчитись. Батьківське завдання – одягти, взути тебе, забезпечити необхідним шкільним приладдям – далі прапор тобі в руки».

Отже, моя узагальнювальна думка – дайте дітям спокій. Є здобувачі освіти і надавачі освітніх послуг, коли у цьому ланцюгу будуть потрібні посередники, то до батьків звернуться насамперед їхні діти».

Психологиня центру «Neuroflex» пані Сєргєєва уточнює, що залучати батьків до співпраці із вчителями все ж таки дуже важливо.

«За структуру все-таки відповідають дорослі, а за результат –  діти. Надати ресурси та інструменти – завдання вчителів та батьків, а ось опанувати ці ресурси – завдання дітей. Звісно, було б ідеально, якби батьки й вчителі виступали командою: у батьківських чатах обговорювали найважливіші аспекти навчання, найбільш поширені питання або помилки, які виникають. Потрібно, щоб обидві ланки були зацікавлені у спілкуванні одне з одним».

Запитую у Марти, чи були у їхньому класі учні, які не мали потрібної техніки для дистанційного навчання. Дівчина відповідає, що були, але до них ставились дуже лояльно.

Я підтримую таке рішення адміністрації школи, бо розповідати батькам про те, що їм потрібен комп’ютер або хоча б смартфон для навчання – неправильно, бо розв’язання цієї проблеми залежить від фінансових можливостей родини. Але все ж таки батькам варто задуматись про придбання хоча б одного пристрою, який дозволив би отримувати знання у період дистанційної освіти.

Пані Чекалюк розповідає, що в їхньому університеті також були студенти, що не мали необхідного технічного забезпечення.

«Університет, звісно, пішов назустріч таким студентам – дав можливість скласти сесію пізніше. Ми живемо все ж таки в соціумі, тому за пів року можна знайти комп’ютер та Інтернет. Відразу у березні, коли тільки оголосили карантин, були незначні непорозуміння, але згодом, протягом семестру, люди налаштувались, згуртувались, і успішно склали іспити».

На це вчитель історії зазначає, що завжди можна знайти вихід із ситуації, що склалась.

«Питання технічного забезпечення дуже індивідуальне. Є сім’ї, у яких є черга до ноутбука, а потрібно ще враховувати, що інколи й батькам треба працювати дистанційно. Товариш, який торгує технікою, розповідав, що був такий момент, коли запаси смартфонів і ноутбуків вичерпались. Але вчителі завжди сприяють, щоб кожен мав доступ до якісної освіти. Наприклад, буває, що внаслідок певних обставин учень не може долучитись до уроку, тоді я формую блок завдань і повідомляю, як повернути їх».

У МОН заявили, що дистанційне навчання навесні сприяло високим балам на зовнішньому незалежному оцінюванні. Цікавлюсь у Марти, чи задоволена вона своїми результатами.

ЗНО я таки склала: і вдалось мені це зробити доволі успішно. У мене немає оцінювання, яке я склала менше 175. Можливо, для когось це не високий результат, але я собою пишаюсь. Я змогла вибороти бюджетне місце – і переїжджаю вчитись в бажаний університет. Хотілось би, звісно, познайомитись з однокурсниками не через камеру ноутбуків, а безпосередньо в аудиторії під час лекцій. Але ще до кінця невідомо, як буде. У мене загалом розгортається нова сторінка, яка поки що сповнена загадками і новинками. Кажуть, що студенти – найщасливіші люди. Я вже дуже чекаю початку так званого дорослого життя. Мені не менш цікаво, як відбуватиметься навчальний процес.

 «Нещодавно вийшла заборона обмінюватись конспектами й підручниками. Це одне із найскладніших обмежень. Адже у студентів, які не були на парі, доволі поширена практика, просити конспект у одногрупника, а за карантинними нормами – давати його не можна. Розв’язання цього питання – електронні конспекти, якими обмінюватись не заборонили.        Також я підготувала серію відеолекцій зі своєї дисципліни. Мої студенти у будь-який час можуть переглянути їх.

У нашому університеті, якщо студент не може фізично бути на занятті, то пише відповідну заяву, і тоді я проводжу пару паралельно в Zoom. А це означає, що людина може бути вдома, але отримувати такі ж знання, як і та, що слухає лекцію в аудиторії. Це дуже зручно, адже той, хто захворів має такий самий доступ до освіти, як і його колеги, що безпосередньо перебували на парі»– наголошує Вероніка Чекалюк.

Доцентка зазначає, що карантин нас організував і мобілізував.

«Тепер студент не втрачає час на дорогу чи інші організаційні питання — є нагода більше приділяти увагу навчанню, де б ти не був — все є у смартфоні. Я раджу вести щоденник, де розподіляти завдання. Наприклад, цей тиждень я працюю над цією темою, а наступний – над іншою. Коли ти структуруєш свій час, тоді безперешкодно відбувається навчання. Обов’язково вказувати реченець та чіткий розпорядок дня – і тоді буде успіх».

Вже через декілька тижнів я житиму в гуртожитку. Мені трохи лячно, бо мені доведеться не тільки ділити особистий простір з незнайомими людьми, а й самостійно дбати про власну безпеку. Мене аж розпирає від цікавості, яке воно життя у гуртожитку. Я впевнена, що це дуже весело, але чи вдасться мені там успішно вчитись, ще й за умови дистанційного навчання – я не можу відповісти.

«Інколи в гуртожитку умови ще кращі, ніж вдома. Найважливіше, щоб в людини був свій куток для навчання, спеціально обладнане робоче місце. І ще, звісно, усе залежить від особливостей кожної людини. Наприклад, якщо у школяра була окрема кімната, а тепер потрібно буде навчатись, коли постійно хтось із тобою у приміщенні – це може бути викликом», – ділиться психологиня центру психологічної діагностики і реабілітації «Neuroflex».

«Не можна однаково ставитись до тих, що живуть вдома з батьками і до тих, що мешкають у гуртожитку, адже на других покладена куди більша відповідальність, їм набагато складніше дотримуватись усіх карантинних вимог.

Закономірно, що вдома діти спілкуються з батьками, і вони дбають про них: покладуть маску та антисептик, нагадають про важливість дотримання соціальної дистанції. Під час проживання у гуртожитку діти самі турбуються про свою безпеку. Моя порада для усіх – завести собі пам’ятку-нагадування, на якій написати усі вимоги, яких потрібно дотримуватись, та закріпити її на видному місці. Важливо захищати себе і не наражати на небезпеку інших», – резюмує доцентка кафедри журналістики і мовної комунікації Вероніка Чекалюк.

У Володимира Половського успішний досвід роботи і здобування освіти в режимі дистанційного навчання. Запитую, чому, на його думку, батьки виступають проти дистанційного навчання. Чоловік глибоко зітхає, але відповідає.

«Основна причина – по різному налаштоване дистанційне навчання: десь це був успішний досвід, десь посередній, а десь робота була відсутня узагалі.

Інша причина – це щось нове. Узагалі будь-які зміни суспільство зустрічає як мінімум з осторогою, а якщо ці зміни ще й досить серйозні, то цілком логічно і закономірно, що суспільство зреагувало саме так. Також варто враховувати і тривожність самих батьків.

На просторах Facebook я прочитав жарт, який, найімовірніше, є цілковитою правдою. Мовляв, за ці пів року мама вже й так достатньо стомилась, тому їй потрібно відпочити від дітей. То жінка й «жартує», що  «заберіть вже їх до школи». То наче й напівжартома, але так склалось, що в Україні школи та університети виконують роль соціального притулку. Щоправда, у нас уже є просування в тому, що школи будуть навчати й виховувати, а університети давати конкретний фах. І тоді відповідно зменшиться їхня роль, як відгородження дитини від дорослого життя на певний період».

Так, цифровізація освіти розпочалася задовго до впровадження карантину та дистанційної освіти, але в складних умовах вона показує реальну доцільність використання електронних систем під час навчання. Дистанційна освіта не така страшна, як здається, і справитися з нею можливо тільки з комплексним підходом і розумінням як правильно діяти в тому чи іншому випадку.

Тетяна ДАРМОГРАЙ

Залишити коментар

Ваша електронна пошта не буде опублікована.