«Жахіття, творимі росіянами в Станиславові» – 5

Взимку на зламі 1914-1915 років мешканців Станиславова змушували святкувати російські свята і вивчати російську мову. Доступу до вільної преси в них не було, тому її доводилося добувати хитрощами. У помешканнях «підозрілих» осіб проводилися обшуки. Журналіст Симон Шпунд, автор спогадів про життя воєнного Станиславова, продовжує свою розповідь.

Готель “Центральний”. Поштівка з колекції З. Жеребецького.

У цей час воєнний вплив став значно відчутнішим у нашому місті. Всі армійські підрозділи, які висилалися до Карпат, проходили через Станиславів. І дуже часто можна було побачити, що через кілька днів із цілої дивізії поверталися лише кілька поранених вояків. Важкопоранених намагалися транспортувати вночі, коли місто спало. Тоді зі своєю армією до Станиславова прибув командир корпусу Вебель. Судячи з його зовнішності, він полюбляв порушувати запроваджену царем заборону на алкоголь, але багато в чому виявився поряднішим, ніж його колеги та попередники. Він зразу ж оселився в розкішній віллі на вулиці Липовій, де раніше мешкав пан Натан Ерліх, і почувався там зовсім непогано. В пивниці вілли зберігалися багаті запаси вишуканих вин і шампанського, які комендант старанно спустошував. Одночасно з комендантом до міста також прибув новий генеральний штаб, який розквартирувався у готелях «Австрія» та «Центральний». Штаб козаків та їхні коні розташувалися у доволі просторому готелі «Під чорним орлом». Військова служба пошти і телеграфу розмістилася в готелі «Імперіал». Звичайно, все меблювання згаданих вище готелів одразу ж вивезли.

Тим часом Гавінський не забував про різноманітні святкування. І незабаром у місті з’явилися плакати, які сповіщали про день народження цариці-матері, потім про день народження царевича і про річницю коронації царя. Населенню переконливо рекомендувалося ввечері напередодні цих святкових днів запалювати у кожному вікні хоча би по дві свічки. Крім того, вимагалося прикрашати запаленими ліхтариками тротуари перед кожним будинком, а в самий день свята на всі будинки вивішувати російські прапори. Начальник поліції Лукомський здійснював нагляд за технічним виконанням цього розпорядження. Він викликав до себе найбільшого домовласника з кожної вулиці і робив його відповідальним за декорування. Серед цих домовласників Лукомський викликав і мого батька, зробивши його відповідальним за декорування усієї вул. Казимирівської (тепер вул. Мазепи. – О.Б.)!

Готель “Під Чорним орлом”.

Як я вже згадував, війна все більше відчувалася в нашому місті. Що більше поранених привозили з Карпат до Станиславова, то сильніше потерпали допитливі мешканці, які намагалися отримати інформацію про російські поразки, роблячи висновки з кількості поранених та їхніх розповідей. Врешті-решт у місті заборонили будь яке спілкування солдатів із цивільними мешканцями. Але це не зупиняло наших містян, які хотіли знайти привід для втіхи хоча б у припущеннях. У будинку мого батька та в помешканнях багатьох інших шанованих громадян щодня збиралися таємні збори, на яких присутні читали цензуровані російські газети й аналізували кожну статтю, намагаючись проникнути в суть, приховану між рядків. На таких зборах, серед наших друзів, я щодня цитував російські бойові зведення. Вони завжди закінчувалися одним і тим же реченням, у якому йшлося, що козаки своїм знаменитим штурмом із багнетами навперейми вигнали наших із захоплених ними окопів. Хіба ж це не було смішно?

Учасникам цих таємних зборів усе ж вдавалося отримувати й більш вірогідну та серйозну інформацію. Таку інформацію давали газети, які цензорували німці та австрійці, але читання цих часописів у Станиславові заборонялося під страхом смерті. Проте все ж бувало, що два чи три рази на тиждень до Станиславова приходив якийсь волоцюга і приносив часописи «Нова вільна преса» і «Пестер Ллойд» чи інші. Звичайно, це було небезпечно для життя і пов’язано з величезними труднощами, так що одна така газета коштувала не менш ніж 100 корон. Таємні збори читачів преси збирали необхідну суму між собою в складчину, а потім вимагали по 5 корон із кожного охочого прочитати ці часописи. Старі часописи потім старанно ховалися і робилося замовлення на свіжі.

Готель “Імперіал”.

Коли Гавінський через свою варту про це дізнався, почалася справжня «епідемія» обшуків. У будинку моїх батьків їх провели аж три. Перший обшук відбувся 4 грудня 1914 року. На щастя, тоді в нашому будинку не було учасників таємних зборів. Ми якраз сиділи за сніданком, аж раптом почули у веранді голосне брязкання зброї. Я поспішив до дверей і з острахом побачив перед собою цілу юрбу російських солдатів та козаків. Вони миттєво перекрили всі входи і виходи. Російський офіцер підійшов до мого батька і енергійним тоном запитав: «Хозяин?». Отримавши ствердну відповідь, він одразу ж приступив до обшуку. Серед солдатів, які проводили обшук, був один-єдиний міський поліцейський, мешканець Станиславова Сфардовський, який був таким затятим, що виглядав небезпечнішим за росіян. Він одразу ж провів російських офіцерів до редакційної канцелярії мого батька, відкрив підшивку зі старими випусками часописів і сказав російською мовою: «Посмотрите, пан офицер. Он писал тут против царя. Это его газета!» Але потім він усе ж відкинув ті старі газети: «Но то не надо. Я ещё посмотрю».

Перша шпальта газети “Нова вільна преса”.

Нарешті йому таки пощастило – він натрапив на дуже бажану знахідку, а саме на пляшку іспанського вина. Він скорчив урочисту міну, типову для росіян у таких випадках, і вже хотів передати заборонену пляшку міському командувачу, аж тут мені спало на думку сказати, що то вино було лікувальним. Я відкоркував пляшку, налив солодкаву рідину в невеличку склянку і простягнув її офіцерові. Потрібно ж було якось робити добру міну при поганій грі. Але він чомусь подумав, що вино було отруєним і наказав мені випити ту склянку. Як тільки я це зробив, радісний росіянин вирвав пляшку в мене з рук і миттєво випив усе вино. Але, мабуть, лікувальне вино не подіяло, тому що офіцер, який від нього зробився весь червоний, наказав продовжувати ревізію. Поліцай Сфардовський знайшов у редакції мого батька газетні кліше і радісно вручив їх офіцерові, який відповів: «Так, так, це треба конфіскувати, це треба для царської типографії!». Нарешті вслід за головним офіцером банда російських солдатів і козаків залишила будинок, у якому все було перевернуте догори дном. Підлогу в підвалі вони зірвали і землю перекопали лопатами, не бридилися навіть обшукувати туалети. Але, слава Богу, небезпека нас минула, і пляшка іспанського вина зіграла в цьому не останню роль.

Звичайно, росіяни завітали з неочікуваними обшуками й до інших учасників нашого таємного товариства. Тому такі збори ми з того часу проводили значно обережніше. Всі зібрані газети були ретельно спалені, але через місяць, 7 січня 1915 року, в нашому домі провели наступний обшук. У цьому обшуку брало участь менше росіян і більше міських поліцейських, і за їхньою поведінкою я зробив висновок, що цей обшук ініціював сам Лукомський. Цей обшук теж минув для них безуспішно.

Якраз тоді надійшов час, коли наше місто мало виплачувати контрибуцію, накладену комендантом Гавінським, яка складала 50 000 корон. Через те, що євреї складали у місті більшість, вони мусили сплачувати 36 000 корон, тоді як християни платили 14 000 корон. Комендант несподівано подобрішав і пообіцяв звільнити від сплати контрибуції найбідніших мешканців, а також пожертвувати частину суми на потреби народної кухні. Нарешті частина контрибуції з єврейського населення була зібрана. Збором коштів із християнського населення, наскільки я пригадую, займалися сам комендант Гавінський та вже згаданий раніше гімназійний професор Копистянський. Із зібраної суми комендант милостиво пожертвував по 1500 корон для християнської та єврейської народної кухні.

Тоді в місті також запровадили курси для вивчення російської мови. Серед учнів, в основному поляків і русинів, був і згаданий вже Ляховський, який зголосився на них цілком добровільно. Проте, що більше росіяни намагалися вкоренитися в місті, то сильніше земля хиталася в них під ногами. Що більше війська відправлялося до Карпат, то сильнішими ставали поголоски серед солдатів, що російська армія цілком ослабла. Та це й можна було помітити неозброєним оком. Я на власні вуха чув, що козаки, раніше вірні цареві, від нього втікали. «Хай би цей кривавий тиран сам їхав у Карпати! Ми пролили вже достатньо крові! Ах, от би нам повернутися додому!» – долітали до мене їхні слова. Бунт козаків став ще більшим, коли вони відвідали батьків, жінок і дітей, які втекли з Кавказу, і ті розповіли їм, що турки безжалісно плюндрували їхні оселі. Коли козаки про це дізналися, їхній спротив став брутальним і нестримним, так що багато з них було застрелено чи заковано у кайданки й відправлено до Сибіру.

Принц Ольденбург.

Але й це не завжди допомагало, тому несподівано до нашого міста приїхав молодий принц Ольденбург. Він особисто провів інспекцію всього війська на плацу, де проводилися навчання. Потім усе військо під музику і співи відмарширувало в Карпати, а принц, як казали, особисто перебрав на себе командування. Він справді того ж дня відбув у Карпати, але через три дні до Станиславова прийшла звістка, що принца Ольденбурга вбито! Як люди півголосом розповідали одне одному, цього нового високого воєначальника вбили його ж солдати! Через кілька днів до нашого міста несподівано приїхав генерал-губернатор Галичини граф Бобринський у супроводі губернатора Тернопільщини Чарторийського. Що означав цей несподіваний візит, який тривав лише один день, не знав майже ніхто. Мабуть, він мав стратегічне значення, бо в той же час прийшла звістка про нашу велику перемогу в селищі Кірлі-Баба (знаходиться в Румунії. – О.Б.). Через тиждень обидва гості ще раз таємно прибули до міста і провели тут лише кілька годин.

Згодом з’явився новий указ коменданта, в якому йшлося про те, що кожен власник нерухомості мусив прибирати вуличний тротуар перед своїм будинком, інакше він повинен заплатити щонайменше 300 рублів штрафу. Багато сотень рублів попливли до кишень Гавінського. І наші поліцейські теж були раді, адже вони знайшли ще один привід для тероризування жителів міста. Але тут їм не судилося проявити себе, тому що до Станиславова з Чернівців прибула справжня російська поліція, яка складалася зі ста чоловік. Через них наша поліція була частково усунута від справ.

Готель “Австрія”. Поштівка з колекції З. Жеребецького.

Але й прибулій із Чернівців російській поліції також не судилося довго прослужити в Станиславові. Безперервна канонада лунала з усіх боків і ставала все голоснішою. Майже щодня ловили більші чи менші австрійські патрульні загони. Деяким із них майже вдавалося проникнути до самого Станиславова. Раптом хтось приніс звістку, що у Тисмениці неподалік від Станиславова потужний патрульний загін гусарів угорського гонведу побив шиби у вікнах, які були декоровані зображеннями святих. «Ах гусари, любі мадяри, і як ви на це пішли?» – наспівував я собі під ніс.

Я би ніколи не повірив у цю сенсаційну новину, якби наступного дня випадково не став свідком наступної сцени. Селянин з Тисмениці рано-вранці шаленим галопом прибув до російського генерального штабу і приніс туди підтвердження цієї вчорашньої звістки! Отже, це було доконаним фактом! Незабаром після цього стало помітно, як буденне життя росіян набуло цілком іншого характеру. Можна було передбачити, що російське панування наближалося до кінця.

(Далі буде).

З німецької мови переклала Олена БУЧИК

Залишити коментар

Ваша електронна пошта не буде опублікована.