«Жахіття, творимі росіянами в Станиславові» (продовження)

Ми продовжуємо знайомитися зі спогадами журналіста Симона Шпунда про події у Станиславові часів Першої світової війни, зокрема вересня 1914 року.

На третій день грабунків у місті ми почули жахливу новину: «Козаки, козаки йдуть!» Вона поширювалася, неначе лісова пожежа, і викликала море сліз із очей приголомшених євреїв. У смертельному страху літні люди бігли містом, піт заливав їхні обличчя, помережані зморшками. Вони піднімали гарячий запитальний погляд до неба і витирали гіркі сльози зі своїх щік. Врешті-решт хтось помітив на ратушній вежі білий прапор, який, неначе саван, розвівався високо в небі. Завжди таке пожвавлене місто Станиславів того жахливого і пам’ятного дня, 3 вересня 1914 року, було неначе вимерлим. На центральних вулицях, завжди заповнених людьми, не було видно нікого, крім поодиноких радісних юрб зрадників. Вони cтояли щільно одне попри одного і про щось голосно перемовлялися.

Аж ось на вулиці Сапєжинській (раніше ця вулиця називалася Тисменицькою дорогою) з’явилася велика і густа хмара куряви. Поодинокі перехожі у страшній паніці розбігалися у напрямку вулиць Бельведерської та Казимирівської, щоб уникнути зустрічі з козаками, які наближалися. Раптом із боку зрадників пролунали шумні оплески та різнобій голосів, які співали цю прокляту мелодію: «Боже, царя храни». Незабаром уже можна було побачити перші козачі патрулі. Це була ціла сотня, сто запеклих розбійників, на чолі яких стояв убраний у барвисті шати сотник. Міський годинник якраз пробив другу, коли перед сотником зупинився чорний магістратський екіпаж. На широкому перехресті, там, де сходяться вулиці Сапєжинська, Карпінського, Казимирівська та Бельведерська, з того екіпажа вийшов віцебургомістр Кароль Фідлер у супроводі кількох ґмінних радників. Він звернувся до козаків із вітальними словами, видушуючи з себе цю промову з явним острахом і неохотою. Після цього він передав сотникові, який помітно запишався, білий прапор і всі міські ключі.

Перехрестя вулиць Казимирівської, Бельведерської, Карпінського і Сапєжинської.

Там і тут на спорожнілі вікна єврейських будинків спадали великі краплі дощу і стікали по шибках, неначе сльози. Всі єврейські крамниці були зачинені. Де зараз ті працьовиті люди, які котили перед собою важкі тачки на гумових колесах, наповнені товаром, де вози, які поспішали на щотижневий ярмарок? На жаль, не було видно нікого.

Незабаром у місті проявили себе нові зрадники. Хоча насправді вони були добре відомими, адже це були не хто інші як поліцейські. Починаючи з начальника поліції Лукомського, на російський бік перейшли всі підпорядковані йому офіцери, наслідуючи його «блискучий» приклад. Характеризуючи начальника поліції, я хотів би згадати цитату Гейне, яка дуже добре до нього пасує: «Це був хитрий пронира, наполовину заєць, наполовину флюгер, одночасно грубий і непостійний. Словом, поліцай…» Головними підручними Лукомського були Файріх, Гуменюк, Мелькус та інші. Вахмістр Мелькус навіть зовні був схожий на Лукомського, зокрема мав такі ж довгі вуса. Він носив штани з червоним поліцейським кантом, які завжди виглядали як із голочки, і мав «бездоганне» минуле. Вісім років тому люб’язний пан Мелькус був простим сторожем і працював у власника нерухомості Бертіша Горовіца на вул. Майзельса, 8. Скромний сторож тоді старанно прибирав із двору купи гною, замітав і чистив виходки. Несподівано він вступив у ряди поліції і дослужився аж до правої руки самого Лукомського. Отже, не дивно, що цей «благородний» посадовець одного дня звернувся до мирного пішохода пана Курцмана у властивій йому «вишуканій» манері: «Провалюй звідси!» Глибоко ображений судовий урядник Курцман мав спокійну вдачу і вирішив не реагувати на це, бо передбачав гіркі для себе наслідки.

Козаки у центрі Станиславова.

Наступним прикладом може послужити Кош – товстий і грубий начальник поліційного взводу, який у минулому служив сторожем у пропінації пана Рауха. Одного прекрасного дня він піднявся аж до міського радного і тестя свого колишнього роботодавця – загально шанованого в Станиславові пана Озіяша Блюменфельда. Підлеглі завжди наслідують приклад свого начальника, тому не дивно, що нижчі поліцейські поводилися так само.

Козача сотня на розі вул. Липової і Собєського, тепер вул. Шевченка і Січових Стрільців.

Тим часом козаки почали господарювати у місті. Очевидно, вони були добрими знавцями годинників, а точніше, годинниковими крадіями. Кожного перехожого вони зразу ж питали: «Какой час?» І коли той, кого вони запитували, поспішав їм відповісти і витягав свого кишенькового годинника, козаки той годинник відразу ж конфісковували і вгамовували найменший протест кількома досить сильними ударами батога. Подібний випадок трапився в Станиславові з відкритим русофілом паном Копистянським, професором руської гімназії. Він стояв у юрбі цікавих перехожих на розі вулиці, коли під’їхали на конях перші козачі патрулі. Коли він їх побачив, радісно загукав: «Слава Богу, що ми бачимо ваших тут!» До нього наблизився перший вершник із запитанням: «Какой час?» Звичайно, послужливий Копистянський поспішив витягнути свій золотий годинник, щоб подивитися годину. Аж тут – на тобі! Блискучий годинник моментально зник у бездонній козачій кишені. У юрбі якийсь малий хлопчина насмішкувато загукав: «Слава Богу, що грабують ваших тут!» Задоволено потрясаючи чорнявими кучерями, малий насмішник швидко вшився від довгоносого пана професора. За один день козаки реквізували близько сотні золотих і срібних годинників.

На жаль, однією з перших жертв козачих грабежів став дуже шанований житель Станиславова Кароль Гальперн, який за прикладом свого покійного батька Герша Гальперна, виступав справжнім покровителем для селян. Його, власне кажучи, пограбували свої ж «улюбленці». Багатий і зразково утримуваний маєток Вовчинці сплюндрували протягом кількох годин. Селяни привели козачі банди просто до маєтку і показали їм усі цінні речі та раритети. Корови і коні, меблі та сільськогосподарська техніка – розбійники не гребували нічим.

Ще не зовсім стихло сумне відлуння цього жахливого грабежу, як було оприлюднене ще одне неприємне, але все ж трохи заспокійливе повідомлення: вже прибув російський комендант! І справді, 5 вересня 1914 року на стінах будинків міста з’явилися великі плакати, що складалися з трьох частин і були написані трьома мовами: російською, польською та руською. Заголовок плакатів звучав так: «Обов’язкове розпорядження коменданта російських військ для міста Станиславова». Плакат містив дев’ять параграфів, які повідомляли приблизно про наступне: 1. Вимагається абсолютний спокій у місті та його околицях; 2. Доброзичливе і шанобливе ставлення до російських військових і службовців; 3. Населення мусить повертатися до своїх звичних занять; 4. Всі крамниці та інші заклади (крім кількох відомих кав’ярень) мусять відкриватися та зачинятися у визначений час; 5. Рубль повинен прийматися торговцями за курсом 3 корони за один рубль; 6. Категорично забороняється продавати солдатам алкоголь чи їх ним пригощати; 7. Всі міські функціонери мусять приступити до своїх обов’язків. Директор пошти повинен негайно привести в дію всі наявні у місті телефонні апарати; 8. Магістрат уже 6 вересня мусить надати у розпорядження російському командуванню всю поліцію; 9. У випадку якихось непорозумінь населення може звертатися до коменданта в його канцелярію у магістраті, але ніколи не можна турбувати його на вулиці, інакше винному загрожуватиме величезний штраф. Усі порушники будуть покарані згідно з найстрогішими російськими законами воєнного часу. Афіші були підписані такими особами: начальником міської поліції Лукомським і комендантом другого запорізького полку Чекаловим.

Розпорядження коменданта Чекалова. 1914 рік.

Вищезгадані плакати були віддруковані у друкарні Леона Данкевича, і незабаром зухвалі російські офіцери вже почувалися у відкритій друкарні як удома. Знайомство і співпраця з російськими офіцерами були для пана Данкевича дуже корисними, бо вже незабаром з’явилися перші перепустки, надруковані ним. Один екземпляр такої перепустки коштував 20 галерів, містив текст лише російською мовою, і в цьому була певна підступність. Пан Данкевич був достатньо хитрим, щоб за заповнення перепустки вимагати не менш ніж одну корону. Євреї ненавиділи росіян та російську мову і зовсім її не знали, тому жадібні кишені Данкевича щодня наповнювалися блискучими срібними коронами, а для монеток у 20 галерів йому довелося виділити цілу шухляду. У підрахунку грошей та підготовці друкованої продукції молодому панові Леону допомагав друг, якого він утримував ще за австрійських часів, – такий собі Петьо Мельц. Задерикуватий Петьо раніше був актором у Варшаві і протягом певних років наносив панові Данкевичу дуже часті візити. Де зараз перебуває той Петьо, про це знає лише Бог…

Друкар Леон Данкевич з родиною.

Але повернімося до вищезгаданих плакатів зі зверненням коменданта Чекалова, які жодного значення не мали для селян. Для них це було лише сигналом продовжувати грабунки своїх роботодавців. Після розграбування маєтку Вовчинці Кароля Гальперна козаки разом із робітниками цегельні напали на власника цегельні Абрахама Касвінера, який за одну ніч із багатої людини перетворився буквально на жебрака. Ба більше, один із робітників, до якого пан Касвінер ставився цілком добре, виявився настільки мстивим, що виказав ватажкові козаків схованку свого страшенно наляканого шефа. Козаки поставилися до єврея згідно зі своєю «сибірською етикою». За допомогою батога його вигнали зі схованки, і він мусив виконувати важку роботу, зокрема навантажувати вагони вугіллям. З болючими мозолями на тілі та кривавими ранами на голові від побоїв бідолашний пан Касвінер рано-вранці залишив свій понищений будинок, де всю ніч розважалися козаки і селяни. Тієї ж ночі відбувся грабіж будинку другого власника цегельні – пана Герша Касвінера, який був кузеном вищезгаданого пана Касвінера. Він і його зяті були змушені втікати з дому майже голі і босі, залишивши все своє добро козакам.

Співвласник цегельні Абрахам Касвінер.

(Далі буде).

З німецької мови переклала Олена БУЧИК

Залишити коментар

Ваша електронна пошта не буде опублікована.