Полон – страшний вирок для кожного військового, який, проте, дає надію на повернення додому. Близькі кожного воїна, який перебуває в заручниках ворога, буквально «стирають очі», моніторячи російські соцмережі та ЗМІ в пошуках хоч фрагменту фото чи відео з тим, кого надіються побачити. З завмиранням серця очікують чергового обміну, і знаходять в собі сили сподіватись далі, коли рідного прізвища так і не виявляється у списках.
Сім’ї полонених бійців та небайдужі періодично збираються в Івано-Франківську на мирні акції, щоб не дати оточуючим забути – їхні чоловіки, брати, тати потребують допомоги. А умови їх утримання – міжнародного розголосу, пише Західний кур’єр.
«Невідомість – це кола пекла, які ми проходимо кожного дня», – дружина військовополоненого «азовця» Лілія Гуртовська
Організаторка понад 20 мирних акцій на підтримку військовополонених в Івано-Франківську Лілія Гуртовська разом із трирічним синочком вже два роки чекає із полону чоловіка-«азовця».
«Він підписав контракт з полком «Азов» ще перед повномасштабним вторгненням. На той час йому було 25 років», – каже Лілія.
Війну чоловік Лілії Гуртовської зустрів у Маріуполі.
«В п’ятій ранку він написав мені, що почалася війна і після того дуже рідко виходив на зв’язок, лиш раз на день. 1-го березня спілкування з ним припинилося взагалі і так тривало майже місяць. 24 березня він подзвонив мені і сказав, що живий. Після цього його поранили та евакуювали на «Азовсталь», де він перебував аж до виходу з оточення», – розповідає дружина захисника.
Потім чоловіка разом з іншими «азовцями» перевезли до Оленівки. Там, на фото під час шикування, опублікованому в російських ЗМІ, Лілія Гуртовська і бачила його крайній раз. Чи загоїлись рани, які чоловік отримав під час оборони металургійного комбінату, Лілія так і не знає.
«Після того, на жаль, з ним не було жодного зв’язку, не натрапляла ні на фото, ні на відео. У травні минулого року, коли з полону обміняли бійців «Азову», за два тижні після того, мені написали з патронатної служби полку. Сказали, що звільнений боєць бачив мого чоловіка, з ним все добре, «ходить на своїх ногах». Відтоді я не маю про нього більше ніякої інформації», – з болем зізнається жінка.
Рідні військовополонених постійно моніторять телеграм-канали та російські ЗМІ у пошуках згадки про «свого» захисника, бодай фото чи відео з ним.
«Зараз в Росії інтенсивно проходять суди над полоненими, особливо з гарнізону Маріуполя. Вони публікують відео. Нашим хлопцям дають терміни по 25 років тюрми або пожиттєво, але ми, рідні, ці ролики дивимось з надією. Бо, якщо судять, значить людина жива, значить її не вб’ють тихенько, бо є юридично затверджений факт перебування в колонії», – пояснює Лілія Гуртовська.
За її словами, в травні буде рівно рік з того моменту, як востаннє було обміняно бійців полку «Азов». Воїнів саме цього та ще кількох підрозділів ЗСУ росіяни вперто викреслюють зі списків на повернення, переконує Лілія.
«Полон це те місце, де в будь-яку хвилину може статися непоправне. Там кожна секунда під загрозою смерті. Невідомість для нас це кола пекла, які ми кожного дня проходимо уже два роки, і кінця краю їм не видно. Ми звертались всюди, куди можна. З нами співпрацює Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Ми віримо, що тривають переговори. Але результату ми не бачимо. Тому і почали виходити на мітинги», – каже Лілія Гуртовська.
За словами жінки, «азовцям» вдалося вижити у Маріуполі саме завдяки світовому розголосу.
«Ми побачили, що це працює у травні 2022 року, коли по цілому світі була проведена буря акцій з гаслами зберегти Маріуполь та «Азовсталь», коли KALUSH сказав на Євробаченні про наших бійців. Коли звернення командирів полку облетіли планету. Саме розголос дав «азовцям» шанс вижити. Тому це працює, і ми будемо цим шляхом іти», – запевняє Лілія Гуртовська.
На думку активістки, в процесі обміну «важких» підрозділів Україні не вдасться обійтися без прямого посередництва інших країн. Міжнародні організації, які нині залучені до перебігу справ, не виконують своїх функції, каже Лілія Гуртовська.
«Нашим полоненим не доставляють жодної медичної чи гуманітарної допомоги. З ними немає листування, наших посилок, які ми відправляли через Координаційний штаб, ніхто так і не отримав. Забезпечення цього всього – функції Червоного хреста і ООН, які вони не виконують. А, нагадаю, саме під гарантії цих міжнародних організацій наші воїни здавалися в полон. Нам обіцяли їх обмін за 3-4 місяці, а пройшло майже три роки», – додає Лілія.
Сім’ї «азовців» вбачають вихід у застосуванні процедури «екстракшн» щодо полонених, яких росіяни не хочуть обмінювати. Тобто переведення бійців на територію нейтральної країни та утримання там до завершення війни.
«Ми хочемо, щоб МЗС активізувало свою роботу щодо поширення інформації про наших полонених у світі. Зараз багато чого замовчується, як нам пояснюють, з міркувань безпеки. Але, коли про те, що в полоні відбувається говорять ті, хто звідти повернувся, про нелюдські умови, це треба поширювати. Багато бійців з полку «Азов», які повернулися з полону, самі шукають можливості розказувати про те, що вони пережили. Їхні історії держава має офіційно доносити до всього світу. Наші рідні вмирають від катувань, страт, хронічних захворювань, відсутності медичної допомоги. Полон вбиває, і для того, щоб це акцентувати ми і проводимо свої акції», – зазначає Лілія Гуртовська.
До мирних акцій жінка закликає долучатися всіх, як присутністю, так і наявними в кожного ресурсами.
«Наприклад, власники кафе на столиках можуть розмістити флаєри з нагадуванням про тих, хто в полоні. Власники рекламних екранів – показувати відеоролики. Кожен може робити дописи і репости», – закликає Лілія Гуртовська.
«Для пришвидшення обмінів нам потрібно шукати посередництва третіх країн», – дружина полоненого військового 110-ї ОМБр, громадська активістка Анна Михайлишин
Координаторка Західного регіону ГО «Полігон 56 Бердянськ» та представниця Спілки родин 110-ї ОМБр Анна Михайлишин чекає з полону чоловіка. Він служив у 110-ій ОМБр і потрапив в полон рівно два роки тому, 1 квітня 2022 року.
«Тоді ми і втратили з ним будь-які контакти. Наразі ми не маємо ні телефонного зв’язку, який передбачений Женевськими конвенціями, ні будь-якого іншого спілкування. Це стосується не тільки мене, а й всіх родичів військовополонених. Листи ми пишемо через Національне інформаційне бюро, але вони до хлопців не доходять. Дозволу на дзвінки полоненим не дають», – ділиться Анна Михайлишин.
За два роки жінка не чула, не бачила свого чоловіка та не отримувала про нього жодних звісток від повернених з полону.
«Перед останнім обміном полонених у січні цього року була пауза сім місяців, коли не обмінювали нікого. Зараз знову затишшя, відповідно, немає і в кого питати», – каже Анна Михайлишин.
На підтримку військовополонених в Івано-Франківську Анна Михайлишин організовувала футбольний матч. Також зі своєю громадською організацією активно долучається до акцій родичів військовополонених та зниклих безвісти, які проходять у нашому місті.
«Ці акції дуже потрібні і в Івано-Франківську, і у Києві, і всюди, де це можливо. Вони організовані в жодному разі не для того, щоб когось скомпрометувати, сказати, що хтось щось не робить. Ні, ці акції навпаки для підтримки таких самих сімей, як ми, які мають родичів військовополонених, розшукують зниклих безвісти. Там ми знайомимось, спілкуємось, підтримуємо один одного, ділимось переживаннями, інформацією», – пояснює громадська активістка.
Мирні акції також покликані донести меседж світові про необхідність підтримки українських військовополонених.
«Ми, як громадські організації, як родини полонених, маємо звертати на себе увагу міжнародної спільноти, не дати про себе забути. Ми – це голос, серце і душа полонених. На наших акціях ми маємо донести світові, що ми боремося самі і просимо допомоги та підтримки в інших. Ми хочемо звернутися, зокрема до Міжнародного комітету Червоного хреста, що він має працювати ефективніше в рамках конвенцій. Зокрема забезпечувати нашим військовим хоча б можливість телефонного дзвінка один раз на якийсь період, або іншим чином активізувати з боку російської сторони процес офіційного підтвердження перебування особи в полоні. Бо бачимо, що часто з полону повертаються ті, хто у нас вважався зниклим безвісти», – зазначає Анна Михайлишин.
За її словами, тільки міжнародна спільнота може пришвидшити процес обміну військовополоненими. Особливо полонених з тих підрозділів, яких Росія не хоче віддавати. Це зокрема «Азов», коломийська «десятка».
«Деякі підрозділи з невідомих причин російська сторона не хоче подавати на обмін. З 110-ї бригади мого чоловіка за два роки було обміняно всього 12 людей, – каже Анна Михайлишин. – Якщо взяти регіонально Прикарпаття, то від початку повномасштабного вторгнення, наших земляків було обміняно теж дуже мало. Менше півсотні. З Івано-Франківська, за моєю інформацією, обміняти вдалося всього одну людину».
З державною владою комунікація є, говорить Анна Михайлишин.
«Нас чують і допомагають. Ми цінуємо, що процес обміну вдалося налагодити в той час, коли в країні ще триває війна. Але нам потрібно шукати посередництва третіх країн для пришвидшення обмінів. Нещодавно була зустріч, яку проводив наш Омбудсмен Дмитро Лубінець, за участі Омбудсмена Туреччини, яка якраз могла б стати потрібною нам країною-третьою стороною. На цю зустріч було запрошено понад 800 українських родин, яким надали можливість внести пропозиції для турецького уповноваженого з прав людини, які б він міг донести до російської сторони. Після того він спілкувався з Москальковою, його допустили до наших полонених в російській колонії.
Моєю пропозицією зокрема було, оскільки в мусульман зараз Рамадан, а в нас наближаються Великодні свята, хоча б спробувати в цей період звернутися до Росії з тим, щоб міжнародні організації відвідали наших військовополонених на території РФ, передати їм від нас посилки. Хотілося б більше такої комунікації», – додає Анна Михайлишин.
«Росія дійсно не хоче обмінювати певних людей», – представниця Омбудсмена в Івано-Франківській області Євгенія Мнишенко
За словами представниці Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Івано-Франківській області Євгенії Мнишенко, регіональне представництво приймає всі звернення від близьких полонених чи зниклих безвісти. Для них розроблена спеціальна дорожня карта. Людей інформують в першу чергу щодо переліку даних про тих, хто зник безвісти або перебуває в полоні. Це ПІБ, дата народження, копія паспорта, контактні дані місця постійної дислокації, ПІБ та контакти командира частини, посада, звання і тд.
«Чим більше даних про особу, тим більше можливостей в подальшому діяти. Якщо є інформація, що людина потрапила в полон, відповідно до нашої дорожньої карти, є алгоритм дій, який скеровує родичів. Наприклад, до органів Національної поліції, Національного інформаційного бюро, Об’єднаного центру з пошуку та звільнення полонених при СБУ, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими», – каже Євгенія Мнишенко.
У 2023 році третина всіх звернень до регіонального представництва Омбудсмена стосувалася саме військовополонених або зниклих безвісти військових. В цифрах це близько 690 звернень (загальна кількість розглянутих звернень 2553).
«Реальна кількість тих, хто перебуває у якості цивільних заручників, в полоні або зник безвісти вища. Наведений показник не охоплює звернення родичів тих захисників, які перебувають на службі в наших військових частинах і повідомляють про порушення їхніх прав. Крім того, не всі близькі полонених чи зниклих безвісти до нас звертаються. Хтось працює самостійно, засновує громадські організації. Це вибір кожного», – каже Євгенія Мнишенко.
Скільки прикарпатців, та й українців загалом, наразі перебуває у полоні росіян, сказати чітко неможливо, переконує Євгенія Мнишенко. Цифри та дані щодо цього змінюються кожного дня та акумулюються в Національному інформаційному бюро. Списки полонених офіційно не публікують з міркувань безпеки полонених та їхніх родичів. Так само це стосується і тих, хто повернений з полону.
«Ведеться загальний облік повернених з полону, який оновлюється після кожного проведеного обміну. Щодо того кого саме повернули і з якої області, такого обліку офіс Омбудсмена не проводить. Додатково це ускладнюється тим, що жителі одного регіону можуть служити в частинах, які сформовані в інших областях. Відповідно, в частинах, які розташовані на Прикарпатті можуть перебувати на службі громадяни з інших регіонів», – зазначає Євгенія Мнишенко.
На питання щодо черговості обміну, Євгенія Мнишенко пояснює: це питання врегульовано Женевськими конвенціями.
«В їх рамках обміну першою чергою підлягають хворі і поранені. До категорії тих, кого потрібно повертати першочергово ми зараховуємо також жінок, хоча конвенціями це прямо не передбачено. Крім цих категорій, жодних інших «чарівних» списків з чергами на обмін не існує, немає черговості по бригадах чи частинах. Як підтвердження, можу сказати, що за результатами проведених обмінів, велика кількість людей, які повернулися з полону, у нас вважалась такими, що зникли безвісті», – запевняє Євгенія Мнишенко.
За її словами, Україна неодноразово пропонувала ворогу здійснити обмін «всіх на всіх». Але російська сторона відмовляється.
Щодо того, чи існує проблема небажання росіян обмінювати військових окремих бригад чи підрозділів, Євгенія Мнишенко все ж визнає – так.
«Внаслідок останніх проведених обмінів ми можемо резюмувати, що Росія дійсно не хоче обмінювати певних людей. Але жодних пояснень, чому цих конкретних захисників нам не повертають, ворог не надає», – резюмує Євгенія Мнишенко.
Як наголошує представниця Уповноваженого з прав людини в області, наразі Україна переживає унікальний для світу досвід обміну полоненими, коли сам військовий конфлікт ще не завершився.
«Україна робить насправді дуже багато. Не завжди це можуть оцінити родичі, близькі полонених. І це зрозуміло, бо це людський фактор і кожна родина чекає свого захисника додому і бажає якнайшвидше повернути близьких. Але Україна прикладає титанічних зусиль, щоб повернути всіх і кожного, незалежно від підрозділу, стану, віку. Наша держава дотримується всіх міжнародних домовленостей та конвенцій, які стосуються того, яким чином потрібно поводитися з полоненими. На жаль, ми не можемо сказати того самого про російську сторону навіть щодо верифікації, підтвердження перебування в полоні тої чи іншої особи», – додає Євгенія Мнишенко.
«Є такі обміни, коли ми дізнаємось прізвища захисників, які повертаються, напередодні самого обміну», – керівниця Західного регіонального управління Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Анна Кузюта
За словами керівниці Західного регіонального управління Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Анни Кузюти, в процесі обмінів існує одна загальна проблема – це небажання росіян здійснювати обміни.
«І мова не йде про окрему бригаду або військову частину. Це системна проблема. Україна готова до обмінів. Більше того – ми готові до обговорення формули обміну «всіх на всіх». Усі державні структури працюють в цьому напрямку. Для того, щоб це відбулось, потрібно лише одне – політична воля Росії», – запевняє Анна Кузюта.
За її словами, в Україні працює Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. В Росії схожої структури з подібними функціями немає. І це підтверджує, що ворога не цікавить доля його військових.
Згідно з Женевськими конвенціями, захисники, які перебувають в полоні та офіційно підтверджені країною-агресоркою через Міжнародний комітет Червоного Христа, мають право листуватись зі своїми рідними. Алгоритм такий: МКЧХ в Україні передає листи в Міжнародний комітет Червоного Христа в Женеві. Після цього Женева передає ці листи в Центральний Офіс МКЧХ країни-отримувача, і далі цей лист передається людині, яка повинна його отримати.
«Чи працює даний алгоритм? Працює. Чи працює він якісно? На жаль, ні. Лише незначний відсоток листів надходить до адресата. Ми б хотіли, щоб цей алгоритм працював набагато краще», – каже Анна Кузюта.
Як наголошує керівниця Західного регіонального управління Координаційного штабу, кожен оборонець, який є в реєстрі НІБ, залучений в процеси обміну. І подається на обмін неодноразово.
«Є такі обміни, коли ми дізнаємось прізвища захисників, які повертаються, напередодні самого обміну. Практично під час кожного обміну повертаються захисники, які вважались зниклими безвісти і про яких не було жодних відомостей, зокрема й про ймовірне місце перебування чи стан здоров’я», – підсумовує Анна Кузюта.
Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар