Любов Варнава – франківка, яка знає ціну війни не з новин. Її чоловік, Тарас Варнава, пішов на фронт на початку повномасштабного вторгнення, пережив важке поранення та тривалу реабілітацію. Любов Варнава була поруч з ним у найважчі миті. Допомагала переживати дні випробувань – спершу в окопах, потім на лікарняному ліжку. А згодом і в не менш непростий період після демобілізації – під час повернення до цивільного життя.
Після повернення чоловіка з фронту родина Варнав зайнялася волонтерством для ЗСУ. За сприяння благодійників вони закрили десятки запитів для різних підрозділів – від окопних свічок до автівок. Також Любов, разом з групою ініціативних мешканців започаткували акцію на честь хвилини мовчання в мікрорайоні Пасічна. В дати загибелі військових, які жили чи навчалися в цьому мікрорайоні, о 9:00 год вони виходили на найбільш завантажене перехрестя, щоб бодай на хвилину зупинити рух транспорту та вшанувати пам’ять полеглих воїнів.
За свою волонтерську та громадську діяльність Любов Варнава отримала подяку від міського голови Руслана Марцінківа. Хоча волонтеркою жінка воліє себе не називати, адже, як каже, передусім є дружиною ветерана і мамою двох дітей. Громадська активність і волонтерство стали для неї природним продовженням життя.
Про найважчі випробування в ролі дружини захисника, поділ суспільства на військових і ухилянтів, волонтерство і про те, чому на четвертому році війни дехто у Франківську так і не навчився поважати хвилину мовчання, Любов Варнава розповіла в інтерв’ю «Західному кур’єру».
Далі — пряма мова Любові Варнави.
«Життя дружини військового — це життя в очікуванні смс»
До повномасштабного вторгнення нашу сім’ю з війною нічого не пов’язувало. Чоловік колись закінчив військову кафедру, це й усе. Працював у автосервісі. Але в перший день війни він зібрав рюкзак і пішов у ТЦК. Сказав, що вдома сидіти не буде. Відразу його не взяли через велику кількість охочих служити. Призвали в червні. А у серпні він у лавах 56 Маріупольської окремої мотопіхотної бригади, в 21 батальйоні «Сармат» вже був на Донеччині, на самому «передку» у місті Піски. Його призначили на посаду заступника командира роти по бойовій підготовці.
На той момент в місці дислокації його підрозділу було дуже гаряче. Мене переповнювали змішані почуття — гордості за чоловіка, за його вибір. І, разом з тим, було дуже страшно. Нашому сину на той момент був всього рік… Пам’ятаю, ми навіть не мали можливості нормально поговорити. Домовились, що, коли він йшов на позиції, увечері писав, чи з ним все добре. Або хоча б присилав «+». І так само зранку. Це означало, що за ніч з ним нічого поганого не сталося. Так я і жила — від «смс» до «смс».
В той період я старалася не читати жодних новин, не дивитися сюжетів про війну. Бо, так чи інакше, все, що я там бачила і чула, подумки переносила на своє життя. А якщо мій чоловік опиниться в полоні? А якщо його піддадуть тортурам? Я зрозуміла, що так я довго не витримаю. Життя без перегляду новин допомагало мені зберігати холодний розум. Я думала тільки про хороше і чекала, щоб Тарас написав.
Одного вечора чоловік не вийшов на зв’язок і це була найпекельніша ніч мого життя. Хотілося кричати, плакати… Зранку він передзвонив з іншого номеру і сказав, що його поранили. Рана не важка, але везуть у стабпункт. Обіцяв передзвонити звідти, але до вечора знову тиша… Такі хвилини, години невідомості тягнуться нескінченно довго.
Наступного дня мені подзвонили з госпіталю і сказали, що поранення у Тараса лиш на перший погляд було легким. Один з осколків від РПГ потрапив під бронежилет. Крововилив був незначний, тому і сам Тарас, і побратими, вирішили, що там нічого серйозного. Насправді осколок прошив черевну порожнину і «заплутався» в кишківнику. Це побачили на рентгені.
Чоловік пережив багато операцій. Після стабпункту і лікарні Мечникова, його перевели на лікування у Вінницю. Ми з сином приїхали туди. Коли побачили його вперше після поранення, відверто, це була моторошна картина… Але ми були разом з ним на лікуванні близько тижня. Тарасові ставало все краще. І на реабілітацію ми забрали його додому.
Саме тоді наша сім’я почала займатись волонтерством. Тарас, як ніхто, знав, що на фронті конче потрібно. Це ми і передавали його хлопцям. Мавіки, на які допомагала збирати моя сестра у США та благодійні фонди, продукти харчування, маскувальні сітки і багато чого іншого.
«Чоловік знаходив полегшення у допомозі побратимам»
Взимку 2023 року Тарас повернувся на передову Донеччини. І майже відразу знову отримав поранення. Знов були одна за одною лікарні. Нове ураження погіршило ситуацію з попереднім і Тараса визнали непридатним до служби.
Хто не знав всієї нашої історії, дивувався — на вигляд же цілком здоровий чоловік. Руки, ноги, голова на місці. Чому тоді «списали»? Але, ці люди навіть не здогадувалися, які проблеми зі здоров’ям на той момент переживав мій чоловік. Він практично жив без частини внутрішніх органів.
Категорично не можна була піднімати нічого важкого. Це його дуже злило. Особливо в ті моменти, коли діти хотіли з ним погратися, щоб татко попідкидав…
Він знаходив полегшення у допомозі побратимам. Постійно був з ними на зв’язку. Так само і зараз. Коли щось треба, хлопці телефонують, просять, «Ярославовичу, допоможіть.». І ми допомагаємо, як можемо. Звертаємося, куди можемо. За дронами, РЕБами — в міську раду, до окремих депутатів, підприємців, просто знайомих… За гуманітарною допомогою – в благодійні фонди, церкву. Нам вдалося закрити не один запит на автівки. Тарас особисто віз їх на передову десятки разів.
В нас немає постійних донаторів. Люди часом самі виходять на мого чоловіка, пропонують допомогу. Коли ти робиш щось за покликом серця, життя саме підносить тобі людей, які можуть допомогти. Це якраз історія нашого волонтерства. Хоча я не можу сказати, що ми вважаємо себе волонтерами. Ми дуже рідко оголошуємо збори, лиш у крайньому разі. Зараз, приміром, допомагаємо збирати на РЕБ в підрозділ Оксани Рубаняк.
На жаль, закривати потреби хлопців з кожним місяцем стає все важче. Їм все потрібно «на вчора», і дуже болить, коли ти не можеш їм це дати якнайшвидше. Кожен день затримки може коштувати чийогось життя і це постійно не дає розслабитись. А люди стали байдужими. Війна продовжується тільки для тих, хто має на фронті рідних, близьких, друзів…
«Хвилина мовчання – наочний показник нашої єдності як народу»
Хвилина мовчання в нашій сім’ї завжди була традицією. Коли її дотримання офіційно запровадили в Івано-Франківську, в мене з цього приводу було спочатку піднесення, потім — розчарування. Бо більшість людей не слідували цьому правилу.
Тоді ми вирішили підняти питання на сесії міської ради. Це було вперше, коли мій чоловік публічно виступив як військовий. Влада відреагувала встановленням гучномовців. Але і цього виявилося недостатньо…
Тоді ми з декількома друзями, знайомими вирішили вперше провести акцію і на час хвилини мовчання перекрити рух на перехресті Галицька-Тролейбусна. Нас було приблизно десятеро людей, взяли з собою плакати. Було страшнувато, бо передбачити, якою буде реакція людей ми не могли. Але автівки зупинилися. Автобуси. З деяких навіть вийшли люди. Тоді я зрозуміла, як це працює: головне, щоб зупинився хтось один. Тоді зупиняться і інші.
Відтоді ми проводимо акції регулярно. Долучається більше людей. Стараємось приурочувати акції до дати загибелі хлопців з мікрорайону Пасічна чи до інших подій.
Не всі реагують… І це дуже прикро. Бо це якраз наочний показник нашої єдності як народу, вміння підтримати і зрозуміти цінності інших. Хтось спитає, нащо це все? Хіба це так важливо? Так, причому дуже. Це означає, що суспільство розуміє, якою є ціна війни. Зупинитися всього на хвилину, в той час, як в когось зупинилося життя… Родини, дружини, діти воїнів, які полягли на фронті, мають бачити, що це було недарма. Що їхня втрата оцінена тими, хто навколо.
Ти можеш не волонтерити, не плести сітки, не донатити і навіть не читати новини про війну… Але віддати шану тим, хто захищав твій спокій, ти повинен. Просто зупинилися на хвилину. Все.
«Суспільство дійсно поступово ділиться на військових і ухилянтів»
Я спокійно реагую на розмови інших жінок, що десь там чийсь чоловік тікав від ТЦК, інший вже кілька років сидить вдома і так далі. Для мене це просто пусті слова. Повертаюся і йду своєю дорогою. А от Тарас через таке дуже злиться. Саме тому він не дає інтерв’ю. Ми рідко буваємо у залюднених місцях. Йому важко повертатися у мирне життя, знаючи, що на фронті гинуть його побратими. Що людей у армії катастрофічно не вистачає… Суспільство дійсно поступово ділиться на військових і ухилянтів. І, думаю, особливо це буде відчутно після закінчення бойових дій.
Я розумію кожного чоловіка, який боїться йти на війну, і, напевно, кожну жінку, яка «ховає» свого. Але, по-перше, не все у ЗСУ так страшно, як пишуть в Телеграмі. А, по-друге, саме тому, що одні відсиджуються вдома і плачуть, що не можуть нормально сходити в ресторан чи поїхати на море, інші вже четвертий рік сидять в окопах без нормальної відпустки і можливості як слід пролікуватися. Хтось не хоче залишати через війну сім’ю, дітей. А хтось взагалі так і не встиг її створити, бо вибрав обов’язок – захищати Батьківщину.
Той, хто бачив поруйновані міста, ніколи не скаже, що не йде на фронт заради рідних. Він навпаки першим стане на захист, щоб не допустити такої біди в своєму домі.
Тому, я вірю в те, що справедливість, рано чи пізно, настане. Після війни кожен отримає те, на що заслужив. Але головне зараз — працювати на перемогу.
Записала Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар