В Івано-Франківську розпочав роботу проєкт підтримки для ветеранів та сімей полеглих захисників особливого формату – «Зустріч з татковим побратимом». На заходах під цією назвою, які організовують у просторі «ВетеранPRO» при Івано-Франківській ОДА, діти та дружини полеглих воїнів зустрічаються з ветеранами війни. Часто не маючи змоги перетнутись в своїх буднях, тут вони знайомляться, спілкуються, діляться гірким досвідом, переживаннями. А навзамін отримують поради та підтримку від тих, кого так само обпекло полум’я війни.
Чому такі зустрічі необхідні як дружинам загиблих воїнів, так і ветеранам, а понад усе – дітям захисників, під час однієї з подій «Західному кур’єру» розповіла їх організаторка, директорка Центру допомоги ветеранам та їхнім родинам «Ветеран PRO» Любов Василів та учасники зустрічі.
Пережила власне горе, допомагаючи іншим
Любов Василів втратила на фронті чоловіка три роки тому. Як і кожна дружина героя, вона спочатку підтримувала коханого з тилу. Потім, після першого поранення чоловіка в АТО, пройшла нелегкий шлях його реабілітації та відновлення у статусі ветерана.
«Моя історія дружини воїна почалася у 2014 році. Після Майдану мій чоловік, Павло Василів, позивний Шерлок, пішов добровольцем у батальйон Національної гвардії «Крук». Він воював до 2016 року. Тоді був поранений та комісований, отримав третю групу інвалідності. Разом ми пройшли важкий і довгий шлях подолання його фізичних та психологічних травм. В нього були неконтрольовані прояви агресії, безсоння, інші розлади. Ми все подолали, повернули радість і гармонію в нашу сім’ю. Наші стосунки стали ще кращими, ніж до війни. В нас народився синочок, наша третя дитина. Ми були дуже щасливі. З 2018 до 2022 року в нас був наче другий медовий місяць», – пригадує Любов Василів.
Повномасштабне вторгнення все змінило. Пані Люба знову втратила коханого… Він поїхав на війну, з якої одного дня прийшла трагічна звістка.
«Коли в наш дім знову прийшла війна, в мого Павла були всі підстави залишитись вдома – група інвалідності, троє неповнолітніх дітей… Але він пішов. У ТЦК йому три дні відмовляли, але він був дуже наполегливий. Його все ж таки взяли до лав 108 батальйону 10 гірсько-штурмової бригади. Був командиром відділення, позивний Шериф. Воював спочатку на Київщині, потім на Донеччині, де загинув 9 червня 2022 року», – з гіркотою розповідає Любов Василів.
Перші місяці після смерті чоловіка пройшли для неї наче в тумані, каже жінка. Пів року день у день пані Люба ходила на могилу чоловіка і бувала там до самої ночі. Навіть просила коханого забрати її до себе…
«Я щодня писала своєму Павлові зізнання у коханні, а незнайомих чоловіків на вулиці просто ненавиділа. Забула про дітей… Цей мій стан, напевно, міг би тривати досі, якби не спілкування з іншими вдовами. Спочатку ми могли годинами говорити по телефону, потім вирішили час від часу зустрічатися. Далі я організувала ініціативну групу підтримки сімей загиблих військовослужбовців у себе на малій Батьківщині – на Богородчанщині. Ми між собою ділились корисною інформацією, проводили різні заходи, вечори пам’яті. У вшанування пам’яті мого чоловіка та його побратимів я знайшла відраду. Згодом все дійшло до заснування громадської організації «Дружини Янголів», з якою ми вже провели більше сотні заходів. До нас доєднуються дружини полеглих воїнів з усієї області», – каже Любов Василів.
Зруйнувати бар’єр між ветеранами та рідними загиблих
Восени минулого року Любов Василів очолила Центр допомоги ветеранам та їхнім родинам «Ветеран PRO» при ОДА. «Зустріч з татковим побратимом» – один з перших реалізованих нею проєктів підтримки. Любов Василів зізнається, задум звести у одному просторі вдів з дітками полеглих героїв та ветеранів війни з’явився у неї ще в час горювання за її Павлом.
«Через деякий час після смерті мого чоловіка я почала чітко помічати дві речі. Першу – як моїм дітям важко без чоловічого плеча. Як діти тягнуться до спілкування з військовими, бо вони нагадують татка. Другу – побратими мого Павла, та й всі ветерани загалом, бояться спілкуватися зі мною та іншими вдовами. Ніби відчувають провину, що вони живі, а мій чоловік ні… Я подумала, як добре було б провести захід, який допоможе зруйнувати бар’єри між сім’ями загиблих воїнів та ветеранами. Так народилася ідея «Зустрічі з татковим побратимом», – пояснює Любов Василів.
Під час заходу ветерани та дружини полеглих захисників з дітками спочатку знайомляться. Розмову модерує психолог. Потім ветерани та дітки грають в настільні ігри та спілкуються. А дружини переходять в кімнату, де можуть поговорити з психологом, іншими жінками чи просто відпочити та послухати.
За словами Любові Василів, дружини полеглих воїнів, як і ветерани, часто страждають від глибоких емоційних травм, але нехтують зверненням по допомогу фахівця. «Зустріч з татковим побратимом» – також можливість для жінок поділитися болем з тими, хто пережив горе втрати чоловіка та, за бажання, поспілкуватися з психологом. На цей крок вже наважились п’ятеро дружин полеглих захисників, які до того категорично не погоджувались на візит до спеціаліста.
«На одну із зустрічей до нас прийшла жінка з сином. Вона відразу попередила, що участь буде приймати тільки хлопчик, а «її не чіпати, вона ні в які секти не вступає». Але коли під час знайомства дітки почали розказувати, як вони сумують за татом, вона підійшла до дверей. А коли заговорив її син, жінка приєдналася до кола, розказала свою історію. Наважилась на спілкування з психологом, відкрилась… Після зустрічі мені здалося, що в той день ми працювали саме для тієї жінки», – каже Любов Василів.
Син винить себе, що відпустив батька на війну
Катерина Ніхаєнко з Обертинської громади втратила чоловіка Володимира в червні 2023 року. Він помер у лікарні Києва, напередодні отримавши важке поранення на Донецькому напрямку.
«Мій чоловік пішов на війну одним з перших, відразу після повномасштабного вторгнення, буквально в перші години. Зібрав речі і сказав дітям, що йде до друзів. Я не розуміла що відбувається, а він вже знав що має робити – ставати на захист рідної землі», – розповідає Катерина Ніхаєнко.
Її чоловік доєднався до лав 10 гірсько-штурмової бригади, воював на Київщині. Згодом на Донеччині у статусі командира батареї. Мав можливість комісуватися, але, попри вмовляння дружини, не міг залишити побратимів.
Одного дня з фронту Катерині зателефонували і повідомили про важке поранення чоловіка. Вона супроводжувала його спочатку під час лікування у Дніпрі, згодом у Києві. Але, на жаль, врятувати його життя не вдалося.
«Мій старший син досі винить себе у тому, що відпустив батька на війну. Просить у мене пробачення, що його не втримав. Для синів його смерть стала трагедією. Вони обоє різко подорослішали… Особливо старший став дуже малоемоційний, майже ніколи не плаче, хоч йому тільки 10 років», – каже пані Катерина.
Жінка розповідає, її синам дуже не вистачає спілкування з чоловіками.
«Вони хочуть на рибалку, на футбол. А я просто не можу їм цього дати. До захисників діти тягнуться особливо. Але самі військові уникають спілкування з нами, близькими загиблих. Тому такі зустрічі, як сьогодні – це чудова і потрібна ініціатива», – вважає Катерина Ніхаєнко.
Ветеран Михайло Портей пішов на війну добровольцем майже відразу після повномасштабного вторгнення. Для цього чоловік повернувся з Англії, де працював багато років. На той момент йому було 54.
Під час бойового завдання він отримав кульове поранення в обличчя, пережив сім операцій тривалістю по 12 годин.
«Я прийшов сюди заради дітей. Їм потрібна підтримка, чоловіча порада, особливо хлопчикам. Сьогодні один хлопець розповів, як любив з татом рибалити. А після його смерті немає кому навіть навчити його насаджувати черв’яка на гачок. Боляче було це чути. Я багато років займався риболовлею, з задоволенням його навчу. Ми маємо гуртуватися, а молоде покоління вірити у перемогу», – каже Михайло.
Участь в проекті «Зустріч з татковим побратимом» вже взяли 90 ветеранів та членів сімей загиблих військовослужбовців. Наступна зустріч відбудеться 20 лютого.
Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар