Історія лікарки-волонтерки з Прикарпаття  Галини Черниш

Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова – добровольче формування цивільних медиків та допоміжного персоналу для надання медичної допомоги в зоні бойових дій на території України, створений у 2014 році. Понад 10 років ПДМШ тримається на донатах та волонтерських коштах, тобто не отримує від держави жодного фінансування. Так само медики шпиталю за свою роботу зарплатні не отримують ніякої. Вони відмовляються від своїх відпусток, беруть «відгули» за власний рахунок, оформляють відрядження на постійних місцях роботи, ризикують власним життям аби зберегти життя та здоров’я наших оборонців та внести свій вклад у перемогу України.

За понад два роки повномасштабного вторгнення РФ медики ПДМШ надали допомогу понад 37 тисячам пацієнтів. За цими цифрами стоять неймовірні зусилля сотень добровольців, серед яких – лікарка-терапевт КНП «Лисецька лікарня» з 44-річним стажем Галина Черниш, яка приєдналась до добровольчого шпиталю ще у 2016 році.  У складі ПДМШ медикиня здійснила майже 30 ротацій на Схід України.

На Майдані була Гарячкою, у Станиці Луганській – Бандерівкою

Коли почалась Революція Гідності, прикарпатка Галина Черниш не могла залишитись осторонь. 1 грудня 2013 року вона разом з дітьми – сином Денисом та дочкою Надією поїхали до столиці. Там лікарка пробула до квітня 2014 року. Разом з медиками Майдану – Ольгою Богомолець, Олегом Мусієм та Андрієм Гуком надавали медичну допомогу учасникам Революції Гідності. На Майдані Галину Черниш назвали Гарячкою. За медичною допомогою до неї йшли як патріоти, так і «тітушки».

«Стоїть черга, а я питаю: «У кого є гарячка?». Зима, холодно, то я казала, щоб йшли першими ті, у кого є гарячка, аби їм першим надати допомогу», – ділиться Галина Миколаївна.

У липні 2015 року Галина Черниш вперше побувала на сході, як волонтер. Повезла у Волноваху для 24 ОМБ, в якій добровольцем служив син її товариша, «Ниву», медикаменти та домашні гостинці. Саме ця поїздка стала для неї доленосною, адже побачене на передовій перевернуло її світогляд.

«Коли ми туди приїхали, я побачила хлопців у лісі – невмиваних, без медиків. Навіть санінструктора не було. Ліків теж не було. А якби й були, то вони не знали, як їх правильно приймати. Уже тоді я відчула, що мені треба до них – хоча б навчити їх, як надавати першу медичну допомогу», – пригадує Галина Миколаївна.

Тож, коли почула про діяльність ПДМШ, відразу заповнила анкету на їхньому сайті. І вже 1 листопада 2016 року лікарка поїхала на свою першу ротацію з мобільним шпиталем. В часи АТО/ООС як медик працювала в лікарнях у Станиці Луганській та Авдіївці, а також у медпунктах біля контрольних пунктів в’їзду-виїзду «Мар’їнка» і «Новотроїцьке». Допомогу надавали як цивільному населенню, так і учасникам бойових дій.

У Станиці Луганській Галину Черниш називали Бандерівкою, бо вона принципово розмовляла виключно українською – і з лікарями-колегами, і з пацієнтами, і з місцевим населенням.

«Коли мені казали перейти на російську, відповідала, що не знаю цієї мови. Знаєте, вони всі прекрасно розуміють і вміють говорити на українській, деякі навіть краще, ніж ми зі своїм гуцульським діалектом», – усміхається пані Галина.

До «украинского врача» йли пацієнти з обох сторін розмежування 

Попри це, пацієнтів у лікарки-бандерівки не бракувало. У Станиці прикарпатка була чотири рази на ротації. Жили і харчувались медики-добровольці у лікарні.

«Спочатку на нас дивились з підозрою. Не розуміли, як це можна – кинути все і приїхати безкоштовно допомагати на другий кінець країни. Придивлялись – хто ми і що представляємо собою… А потім ми були уже найкращі (сміється). З деякими лікарями зі Станиці Луганської, які переїхали у столицю та інші міста України, я контактую до сьогоднішнього дня. Коли ми приїхали вдруге, мене називали «украинским врачом». Навіть оголошення розвішували: «Украинские врачи приехали».

У знак подяки пацієнти приносили медикам-добровольцям різні гостинці: ягоди, яблука, зелень, солодощі, домашні консерви, яйця, вареники та навіть книжки. І, за словами медикині, було видно, що вони робили це щиро.

«Деякі намагались давати гроші, але ми відмовлялись. Тоді вони знову приносили гостинці», – з посмішкою пригадує лікарка.

Згодом Галина Миколаївна разом з командою добровольців працювали у медпунктах біля контрольних пунктів в’їзду-виїзду «Мар’їнка» і «Новотроїцьке». За допомогою до медиків ПДМШ звертались жителі з обох сторін розмежування.

Провели диспансеризацію прикордонників по всій лінії розмежування 

У листопаді 2019 року на запрошення голови Державної прикордонної служби України Сергія Дейнека медики ПДМШ разом з військовими медиками шпиталю прикордонних військ були залучені до проведення диспансеризації прикордонних військ по всій тодішній лінії розмежування: Станиця Луганська, Краматорськ, Сєверодонецьк, Лисичанськ тощо. Майже місяць медикині ПДМШ – терапевт Галина Черниш та кардіолог Олена Скоробагач з Вишневого проводили медичний огляд українських прикордонників.

«З нами працювали також психіатр, ЛОР, невропатолог та хірург зі столиці. Ми їздили по населених пунктах лінії розмежування, робили прикордонникам каріограму, аналіз крові на глюкозу, тести на ВІЛ/СНІД та гепатити, слухали легені та серце, міряли тиск тощо. Тоді ми виявили багато хвороб – цукровий діабет, гіпертонію, ІХС, варикози, грижі тощо. Це була дуже людяна ініціатива з боку керівництва Держприкордонслужби», – ділиться медикиня.

Станиця Луганська, Щастя, Новоайдар, Попасна, Авдіївка, Маріуполь, Новотроїцьке, Мар’їнка, Волноваха  – населені пункти, в яких працювали ПДМШ в часи АТО/ООС.

«На жаль, більшість людей тут були зазомбовані російською пропагандою. Можливості отримувати правдиві новини з України у них не було. Вони мали великий страх, навіть робити фото з нами боялись. Нам варто повчитись «мистецтва» ведення інформаційної війни у росіян. Адже їхні фейки та пропагандистські вкиди сильно каламутять розум українцям», – додає прикарпатка.

Бойова Кицька: тихо прийшла, допомогла і тихо пішла   

Попри те, що жінка не раз бачила обличчя «руського мира», вона зізнається, що до останнього не вірила у ймовірність широкомасштабного наступу РФ. Однак, коли це трапилось, Галина Черниш не змогла залишатись осторонь і вже 1 березня 2022 року вона була у Києві, де протягом півтора місяця допомагала сортувати та фасувати медикаменти, які надходили до ПДМШ як гуманітарна допомога. Вкінці квітня разом з командою лікарів-добровольців поїхала на Донеччину.

У зоні бойових дій Галина Миколаївна завжди там, де потрібна допомога медика: на евакуації, на стабілізаційному пункті, у медроті… Крайні її ротації були у медроті 95 окремої десантно-штурмової бригади.

«Стабілізаційні пункти – це перше місце, куди бойові медики доставляють з передової поранених бійців. Саме тут пораненим мають швидко надати першу допомогу, провести невідкладні оперативні втручання, стабілізувати стан, аби їх можна було транспортувати для подальшого етапу евакуації. При необхідності самі медики здають кров – буває і по 600 мл. Одному бійцеві перелили 20 літрів крові. Довезли його у лікарню у Дніпро, де, на жаль, згодом він помер», – розповідає Галина Черниш.

У 2022 році бойова медикиня отримала позивний Кицька. Його їй «подарували» медики стабпункту 66 окремої механізованої бригади під час осінньої ротації.

«Спочатку я навіть образилась… Тоді міст через річку Сіверський Донецьк був підірваний, поранених та двохсотих воїнів переправляли до Слов’янська через річку на плотах та човнах. Я працювала медиком-волонтером у 95 ОДШБр. Бачу, на «стабік» 66-ї привезли хлопців і їм треба допомога. Я побіжу, допоможу їм і тихенько піду до своїх. Бачу, що привезли чергову групу трьохсотих – знов прибіжу, допоможу і піду. От вони мене і назвали Кицька: тихо прийшла, допомогла і тихенько пішла. Відтоді у мене такий позивний», – розповідає Галина Черниш.

Ставиться до військових, а як до своїх дітей

Захисників Галина Миколаївна сприймає, не як пацієнтів, а як своїх дітей, переживає за долю кожного. Окрім медичної допомоги лікарка завжди намагається розрадити їх добрим і теплим словом.

«Я для них, як мама. І вони мене дуже чекають! Бо знають, що я приїжджу туди не з примусу, не зі службового обов’язку, а за покликом власного серця. Я п’ю з ними чай, балакаю на різні теми. Кажу: «Все буде добре! Чим зможу допомогти, я тобі допоможу». Беру їхні втомлені руки, обіймаю, не гиджусь того, що часто вони невмивані. Знаєте який запах у війни? Це запах крові, поту і сірки. Це запах боротьби і свободи. Його з нічим не порівняти», – говорить Галина Черниш.

Всі зусилля бойових медиків спрямовані на те, щоб врятувати життя, однак, через важкі травми бійців, іноді їм це не вдається. Втрати пережити важко, але вони намагаються стримувати емоції. Коли розмова заходить про поранених бійців, у пані Галини з’являється ком у горлі та сльози на очах.

«Там я ніколи не плачу. Там я дуже сильна. Коли занурюєшся в роботу, немає ні страху, ні втоми… Тут мені набагато важче. Найбільше болить байдужість і відстороненість від війни земляків у тилу. Тут немає війни… Але я нікому нічого не доказую. Просто роблю те, що в моїх силах. Навіть одне врятоване життя бійця – це вже великий плюс», – з болем промовляє бойова медикиня.

Окрім допомоги пораненим, на фронті у більшості воїнів – «цілий букет» хвороб. За словами медикині, найчастіше бійці звертаються зі скаргами на болі у хребті та колінах, із серцево-судинними захворюваннями, простатитом та ПТСР. Водночас, професійне око лікарки відразу бачить і вичислює симулянтів.

Кому на вік – тому на лік

За свій багаторічний досвід у цивільній і військовій медицині Галині Миколаївні не раз доводилось бачити диво – коли, здавалось би, все – кінець, а тут раз – і людина продовжує жити. Водночас, додає вона, були випадки, коли навіть попри неймовірні зусилля лікарів втрачали пацієнтів.

«Я завжди говорю: кому на вік – тому на лік. На все воля Божа», – додає лікарка.

1 квітня 2024 року Галина Миколаївна повернулась з крайньої ротації з Донеччини. Пробувши на Прикарпатті чотири місяці, вже вкінці липня вона знову відправляється у добровольчу медичну місію на схід. Поряд з прийомом пацієнтів, яких у Галини Миколаївни ніколи не бракує і у тилу, медикиня збирає гостинці та медикаменти, з якими поїде до колег-добровольців.

 «ПДМШ для мене – це вже моя сім’я. Я у команді – найстарша, але ми всі там на рівних, добре розуміємо один одного, бо прийшли з однією метою. Тут всі мотивовані на безкорисливу працю заради спільної мети – Перемоги України. Тож,  я буду їздити доти, поки вистачить моїх сил», – додає бойова медикиня.

Попри хоробру вдачу та сталеву витримку, Галина Миколаївна – романтична натура. Її сторінки у соціальних мережах наповнені світлинами квітів та красивих краєвидів. Навіть перебуваючи у горнилі війни, вона не втрачає відчуття прекрасного і знаходить нагоду зробити світлину у маковому полі на Донеччині, трояндових клумбах чи біля розквітлого бузку. У її кабінеті – чи то на передовій, чи то у тилу, завжди побачите свіжий букет. Квіти розквітають навіть на руїнах та замінованих полях, як символ того, що життя – прекрасне і всепереможне.

«Всім міцного здоров’я! Разом до Перемоги!», – завершує розмову лікарка-волонтерка.

Мар’яна Риндич