З 2019 року українці офіційно можуть стати посмертними донорами органів, пожертвувавши їх для порятунку життя іншої людини. До того в нашій державі дозволялися лише пересадки органів між родичами.
Відтоді минуло вже п’ять років, але за темою посмертного донорства все ще тягнеться шлейф із низки стереотипів та упереджень. Люди відмовляються від пожертви анатомічного матеріалу близької людини чи свого власного через релігійні переконання, сумніви чи лякалки про «чорний ринок» органів.
Попри це, трансплантологія в Івано-Франківську розвивається. Про важливість цього напрямку медицини та посмертного донорства зокрема, досягнення та перешкоди на шляху подальшого вдосконалення цієї галузі на Прикарпатті в інтерв’ю «Західному кур’єру» розповіли трансплант-координаторка КНП «Центральна міська лікарня Івано-Франківської міської ради, лікарка-нефролог Христина Лесюк-Стефінко та завідувач Міського центру нефрології, діалізу та трансплантації, лікар-трансплантолог Богдан Вівчаренко.
Реципієнтів більше, ніж донорів
У 2021 році в Україні запрацював пілотний проєкт МОЗ із трансплантації, що тривав три роки. В межах проекту в 2021 році було здійснено 316 органних трансплантацій, у 2022 — 384, а у 2023 — 585. Найбільше було виконано пересадок нирок, печінки та серця. Були також одиничні трансплантації легень, кишківника, підшлункової залози та мультиорганні пересадки.
В Івано-Франківській ЦМКЛ провели три трансплантації. В 2021 році тут першими на Прикарпатті здійснили дві родинні пересадки нирки від живих донорів. Також в центральній міській лікарні виконали ще одну трансплантацію нирки від посмертного донора.
«Ми маємо все обладнання і підготовлених фахівців, щоб робити такі складні пересадки, як печінка чи серце, – розповідає Богдан Вівчаренко. – Трансплантологія на Прикарпатті розвивається. Але не так швидко, як хотілося б. Багато залежить саме від доброї волі людей стати донорами власних органів чи органів своїх близьких після смерті. А свідомість суспільства щодо важливості донорства, зокрема посмертного, у нас все ще дуже низька. Якщо впродовж цього року ми мали 18 пацієнтів-потенційних донорів, в яких консиліум лікарів констатував смерть головного мозку, то згоду на вилучення органів дали родичі тільки менше третини з них».
Відтак, цього року в ЦМКЛ провели п’ять операцій з вилучення органів у посмертних донорів. В результаті оперативних втручань відбувся забір 12 органів – десяти нирок та двох печінок.
«Звичайно, п’ять згод на посмертне донорство за рік – це мало, – каже Христина Лесюк-Стефінко. – Але це все одно прогрес. Минулого року ми мали тільки дві згоди від родичів. Також цього року ми маємо вже 26 людей, які у нас в лікарні підписали прижиттєву згоду на посмертне донорство. Для порівняння, минулого року таке бажання виявили тільки чотири франківці».
Наразі на так званому листку очікування в ЦМКЛ обласного центру найбільше реципієнтів потребує пересадки нирки. Також є ті, хто чекають на нову печінку та серце. В межах України на трансплантацію того чи іншого органу очікують близько 3,5 тисяч громадян, каже Богдан Вівчаренко.
«До війни цей показник був ще вищим і становив близько 5 тисяч реципієнтів щороку. Але багато з тих, хто мав інвалідність, виїхали з України. Знаю, що дехто з наших пацієнтів вже отримав закордоном нову нирку. Там це зробити набагато простіше завдяки презумпції згоди на посмертне донорство. В той же час, загальна база тих, хто дав прижиттєву згоду на посмертне донорство органів в Україні – лише близько 1100 людей на всю державу. Це дуже мало. Тобто, в нас кількість реципієнтів в рази перевищує кількість донорів, які готові добровільно пожертвувати органи після смерті», – резюмує трансплантолог.
Смерть констатує консиліум
Пацієнт може розглядатися як потенційний посмертний донор лише після проведення процедури діагностики смерті головного мозку людини та її констатації.
«Це дуже важливий етап, який дозволяє встановити те, що смерть організму людини в даному випадку це вже незворотній процес, – пояснює Богдан Вівчаренко. – Таку діагностику можна проводити тільки, якщо пацієнт перебуває у комі ІІІ ступеня. Для цього збирається консиліум лікарів, процедура має багато нюансів і врегульована законодавчо дуже детально. Але коли смерть головного мозку діагностовано, це означає, що організм людини функціонує виключно завдяки підтримці апаратів та введення медикаментів і вже не зможе відновитися».
З того моменту пацієнт може вважатися потенційним посмертним донором внутрішніх органів. Разом з тим, є перелік тих, хто не може пожертвувати анатомічний матеріал після смерті за жодних обставин. Це зокрема діти-сироти та недієздатні особи, а також військовослужбовці, які загинули під час бойових дій (що вкотре спростовує пропаганду росіян про те, що в поранених військових ЗСУ забирають органи для трансплантації).
Крім того, потенційними донорами не можуть стати ті, хто написав щодо цього прижиттєву відмову. Відповідну заяву, як і згоду на посмертну трансплантацію власних органів, також можна подати трансплант-координатору. Цікаво, що рішення щодо цього можна змінювати необмежену кількість разів, наголошує Христина Лесюк-Стефінко.
Серед проблем розвитку трансплантології на Прикарпатті лікарка виділяє факт того, що діагностику смерті головного мозку не роблять у районних лікарнях. Законодавчих обмежень щодо цього немає, але медики в районах області не проводять цю практику з різних причин – відсутність необхідного обладнання, небажання брати на себе зайву відповідальність.
«Якщо б по районах ми мали більшу кількість потенційних донорів, це дало б новий поштовх розвитку трансплантології на Прикарпатті. В нашій лікарні навіть працює виїзна бригада, яку, за наявності пацієнтів з комою ІІІ ступеня можуть викликати у райлікарні. Там, на місці наші лікарі проводять діагностику смерті головного мозку», – говорить Христина Лесюк-Стефінко.
Презумпція незгоди
Якщо консиліум лікарів діагностує смерть головного мозку пацієнта, відбувається наступний етап на шляху до вилучення його здорових органів – отримання дозволу на їх забір. Якщо людина написала про це прижиттєву згоду, близьких просто повідомляють про відповідне оперативне втручання. Якщо ні, дозвіл на це мають дати рідні.
«На цьому етапі в нас виникає багато проблем, – зізнається Христина Лесюк-Стефінко. – Іноді родичі відразу відмовляються з релігійних переконань. Хоча всі релігійні течії, які представлені на Прикарпатті, не забороняють посмертне донорство, а навпаки підтримують. Іноді рідні просто занадто довго думають, радяться, в той час, як для трансплантації дорога кожна хвилина. Тим паче, з початком війни, ми не можемо використовувати вертольоти для транспортування органів. Користуємось автотранспортом, а це ще більше затягує процес».
Також знаходяться ті, хто не дає згоду на посмертне донорство органів близької людини через недовіру до лікарів та міфи про «чорних трансплантологів».
«Є люди, які ще досі вірять у «чорний ринок» органів, який «процвітає» в державних лікарнях. Але в наш час, в наших реаліях це просто неможливо, – запевняє Христина Лесюк-Стефінко. – Трансплант-координатор не може брати участь у консиліумі, який діагностує смерть мозку потенційного донора. Він лише вносить дані у закриту всеукраїнську систему ЄДІСТ – Єдину державну інформаційну систему трансплантації, і саме вона визначає, кому буде пересаджено той чи інший орган. Реципієнт може знаходитись у Львові, Києві. На це впливають багато факторів – статус екстреності стану реципієнта, біологічна сумісність з донором. В нашій лікарні було вилучено 12 органів, але тільки два з них дісталися реципієнтам, які стояли на листку очікування у нашому закладі».
Інформація про реципієнтів та донорів абсолютно конфіденційна. Доступ до системи обмежений навіть для самих трансплант-коодинаторів.
«Як трансплант-координатор ЦМКЛ я маю доступ лише до бази наших реципієнтів та тих, хто підписав добровільну згоду на посмертне донорство у нашому закладі. Приміром, доступу до бази ОКЛ я вже не маю, а вони не мають доступу до нашої», – переконує медикиня.
Христина Лесюк-Стефінко наголошує – всі трансплантації органів від посмертних донорів проводяться безкоштовно. Родичі, які дали згоду на вилучення органів у потенційного донора, також не отримують жодних виплат.
За словами Богдана Вівчаренка, пересадки донорських органів в Україні гальмують зокрема деякі законодавчі прогалини.
«Загалом чинне законодавство непогано регулює процес. Але суспільство розвивається, постають нові виклики. Приміром, нещодавно ми в ЦМКЛ констатували смерть головного мозку відносно молодого чоловіка. Він проживав сам, був розлучений, а діти закордоном. Просто фізично не було кому підписати згоду на посмертне донорство. А органи цього чоловіка могли б врятувати кілька життів».
За словами Христини Лесюк-Стефінко, на позитивну динаміку в розвитку трансплантології в Україні вплинуло б запровадження презумпції згоди на посмертне донорство, як це працює в багатьох країнах Європи та світу. Коли за основу медичної практики береться загальна згода на вилучення органів після діагностики в пацієнтів з комою ІІІ ступеня смерті головного мозку. А всі, хто проти цього пишуть відповідну відмову.
«Мусимо визнати, що багато реципієнтів в Україні просто не доживають до своєї черги на трансплантацію. У нас багато молодих людей чекають на нове серце, на печінку. Ті, кому потрібна нирка, ще можуть виграти трохи часу за рахунок діалізу. Але всі інші змушені жити в очікуванні. Особливо реципієнти з рідкісними групами крові», – резюмує Христина Лесюк-Стефінко.
Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар