Сила духу захисників України – це, без сумніву, феномен української нації. Наші воїни демонструють не тільки небачену відвагу і мужність на полі бою з ворогом, а й неймовірну силу волі у боротьбі за життя після тяжких поранень та титанічні зусилля на шляху повернення до повноцінного життя.
Прикладом цього є історія 31-річного військовослужбовця Андрія Параїла, який отримав тяжкі поранення на війні, однак не втратив віри, що боротьба завжди має сенс, пише Західний кур’єр.
Свій бойовий шлях Андрій Параїл починав піхотинцем у 108 ОГШБ бригади «Едельвейс», був командиром відділення, згодом опанував навики управління дронами і продовжив ліквідовувати загарбників з неба у складі взводу БпЛА «Аркан». У серпні 2024 року внаслідок скиду з ворожого безпілотника воїн втратив ліву ногу, права – посічена осколками, частково паралізована ліва рука. Зараз захисник проходить лікування та відновлення у ЦМКЛ Івано-Франківська. Його головна мета – знову стати на ноги і повернутись до повноцінного життя.
«На нулі» доводилось перебувати по двадцять днів
Андрій Параїл родом із селища Базалія Хмельницької області. Він доброволець. До лав Збройних сил України доєднався 27 лютого 2022 року. Спочатку служив у роті охорони у Хмельницькій області. Згодом був переведений у 10 окрему гірсько-штурмову бригаду «Едельвейс».
Перший військовий досвід Андрій отримав під час строкової служби, яку він проходив у військовій частині Державної спеціальної служби транспорту. Після закінчення «строчки» протягом 2016-2017 років брав участь у АТО.
«У часи АТО ми базувались у Маріуполі і тримали оборону поблизу Широкино. В той час війна була більше позиційна і як таких прямих контактних боїв з противником не було. У більшості – прилітало по нас. По справжньому повоювати вдалось під Авдіївкою, коли ми потрапили під обстріл під час переміщення», – розповідає воїн.
Після закінчення контракту Андрій поїхав працювати у Польщу. Працював на різних спеціальностях. 22 лютого 2022 року Андрій був на шляху до Австрії. Однак, почувши про початок повномасштабної війни, прийняв рішення повернутись додому. Не чекаючи повістки, самостійно пішов до місцевого ТЦК та СП, щоб стати на захист Батьківщини.
«Так, як я був учасником АТО, то закономірно, що мав би потрапити у штурмову бригаду. Спочатку мав йти служити у 128 ОГШБ, потім у 80 ОДШБ, а в результаті потрапив у 108 ОГШБ 10 бригади «Едельвейс», – розповідає воїн.
По штату вважався оператором-навідником бойової машини, по факту – виконував обов’язки стрільця. Всю суворість фронтових реалій пізнав вже під час першого виходу «на нуль» – внаслідок масованого ворожого штурму, українські захисники зазнали втрат і «едельвейсам» довелось трохи відійти. Незначні осколкові поранення та забої отримав і Андрій.
Майже рік Андрій Параїл прослужив на передньому краю, був командиром відділення, брав участь у штурмових операціях та оборонних боях на Донеччині. Скромний і небагатослівний, про свій бойовий досвід розповідає стримано: «В принципі, нормально було. Прилітало час від часу… Але терпимо».
«На нулі» доводилось перебувати і до двадцяти днів без заміни. Противник знаходився за 70-100 метрів. За словами воїна, найтяжче – коли болото. А його в окопах та норах вистачало завжди, не встигало висихати. Грілись та сушили одяг окопними свічками.
Захоплення комп’ютерними іграми стало у пригоді
Згодом Андрія Параїла направили у Десну проходити навчання на спеціальність водія БМП-1.
«Коли я повернувся з курсів, то наших якраз вивели з-під Спірного і ми заїхали у Макіївку Луганської області. Замість керувати БМП наш пілот дронів Павло Свиридюк взяв мене до себе навчати керуванню «мавіками». Вчитись доводилось методом спроб і помилок. Але мені це було цікаво. Раніше я захоплювався комп’ютерними іграми, а управління дронами дещо схоже до гри на ігровій приставці. Тільки з результатом реального, а не віртуального знищення ворога», – розповідає Андрій.
На початку зими 2023 року 108 батальйон був направлений на Куп’янський напрямок, де в той час ворог намагався прорвати оборону міста та захопити ключові транспортні шляхи. Разом із суміжними підрозділами «едельвейсам» вдалось не тільки стримати навалу російської орди, а й на деякий час стабілізувати ситуацію на даному відтинку фронту. Велику роль у відбитті ворожих штурмів, ліквідації особового складу та техніки ворога відіграли саме пілоти дронів. Завдяки їх завзятості та майстерності вдавалось стримувати ворожі атаки тільки «пташками» і до стрілецьких боїв майже не доходило. Ворогів виявляли завчасу і ліквідовували їх ще на підході.
Воїн зізнається, що на Куп’янському напрямку було важкувато. Не так літати, як орієнтуватись у лісі. Спостерігав за роботою досвідченіших пілотів, розпитував, радився і за досить короткий період майстерно опанував мистецтво управління «мавіками» та орієнтування на різній місцевості.
«Через лісову місцевість нам зв’язок не дозволяв злітати з дальшої дистанції на низькій висоті. То я разом з побратимом Пашею йшли у Сеньківку, майже впритул до ворожих позицій, вилазили на дах будинку, злітали звідти та скидали противникам у норки «гостинці». Тоді ми їх удосталь натовкли», – з усмішкою пригадує захисник.
Навесні 2024 року 108 батальйон був знову переведений на Донеччину. У липні 2024 року сформовано взвод БпЛА «Аркан», в складі якого Андрій Параїл продовжив ліквідовувати противників з неба.
Побратими відзначають дисциплінованість та відповідальне ставлення Андрія до роботи. Повернувшись з бойових позицій, відпочивши кілька годин, він приступав до підготовки до наступного виїзду на бойові.
«Щоб було менше нештатних ситуацій та несподіванок, потрібно готуватись завчасу, перевірити справність обладнання та дронів, підготувати скиди. Адже від вправності пілотів дронів залежить життя та здоров’я побратимів, які тримають позиції на передньому краї», – відзначає захисник.
Ампутація – це точно не вирок
У серпні 2024 року під час повернення із бойових позицій їхнє авто було атаковане ворожим безпілотником. Це трапилось вночі у селищі Райгородок. На думку воїна, скоріш за все, їх здав хтось із місцевих мешканців, які досі не усвідомили, хто насправді ворог. На жаль, побратим, офіцер з РВП загинув на місці. Андрій Параїл отримав тяжкі осколкові поранення кінцівок, внаслідок яких довелось ампутувати ліву ногу.
«Ми якраз перевантажувались в іншу машину і тут спалах. Про те, що отримав серйозні травми, зрозумів не одразу, бо не відчував свого тіла. Зібравшись із силами самостійно наклав один турнікет. Потім підбігли хлопці і наклали ще один турнікет і евакуювали мене у стабпункт», – ділиться воїн.
Обезболювання, стабілізація, переливання крові, промивання ран… Від втрати великої кількості крові та чималої дози обезболюючих препаратів, Андрій перебував у напівсвідомості. На наступний день його перевезли у лікарню у Слов’янськ. Там медики прооперували та трохи почистили від осколків праву ногу та ліву руку. На жаль, більшість уламків дістати так і не вдалось і вони досі залишаються у тілі захисника. Ліву ногу врятувати не вдалось – кінцівку ампутували вище коліна.
«Шансів спасти її не було. Я це зрозумів ще у машині, коли мене везли на стабпункт. Переживав, що буде з правою», – розповідає захисник.
Права нога Андрія посічена осколками, кістка повністю роздроблена. Поламані кістки і суглоби на пальцях, порвані сухожилля на зап’ястку лівої руки. Далі розпочався довгий тернистий шлях по лікарнях – Дніпро, Луцьк, Ковель. І, на жаль, не всюди до нашого захисника медики відносились належним чином. Прикро, але такі факти трапляються. На жаль, не поодиноко…
Зараз воїн проходить лікування у ЦМКЛ Івано-Франківська, куди його перевели завдяки клопотанням побратимів. Продовжуючи боротись з ворогом на Донеччині, вони хвилюються і переживають за здоров’я товариша. Адже побратимство – це ще один феномен війни. Справжня чоловіча дружба, загартована в окопах, під вогняним небом, скріплена радістю перемог та болем втрат, – на все життя. Доказом цього є те, що маючи складне поранення, Андрій більше переживає не за себе, а за хлопців, які залишаються на фронті.
Роботу франківських лікарів наш захисник оцінює на відмінно. Попереду в Андрія ще кілька операцій, протезування та складний шлях відновлення. Зараз його головна мета – наново стати на ноги.
Коментуючи життя після поранення, Андрій переконує: головне – це ставлення до ситуації. Він не нарікає на долу і дякує Богу, що дав йому шанс на життя:
«Я залишився живий – і це головне. Звісно, у повсякденному житті відсутність ноги буде створювати труднощі, але потрібно жити далі, і налаштовуватися на краще. Від того, що я буду жаліти себе, нічого не зміниться. Так, тяжко, боляче… Але ампутація – це точно не вирок, а тільки випробовування, яке треба здолати. Часто спілкуюсь із хлопцями із такими ж проблемами, які не здалися, адаптувалися, навчились ходити на протезах і намагаються жити повноцінним життям. У мене теж вийде стати на ноги. Потрібен тільки час», – наголошує захисник.
І додає, що суспільство має бути готовим гідно зустріти військових, які повертаються з війни. Повага – це найголовніше. Людина, яка повертається з фронту, із травмами або ж без, має бачити, за що і за кого вона воювала. Кожен українець повинен пам’ятати, якою тяжкою ціною дається нам можливість жити, навчатись та працювати у відносному спокої та безпеці.
Мар’яна СЕРЕДЮК
Залишити коментар