Дух одвічної свободи – у його генах. Його покійний дідусь Анастасій Козак на псевдо Чумак, ветеран УПА пів століття тому воював з більшовиками у підпіллі. Виборювати право на життя у вільній і незалежній Батьківщині на полі бою зі споконвічним ворогом випало і на долю його онука Назара Козака.
З тим самим позивним, що й у дідуся-упівця, у складі 75 батальйону 102 бригади ТрО 32-річний Чумак два роки відважно стримував ворога на Запорізькому напрямку. За час військової служби пройшов шлях від солдата-стрільця до головного сержанта взводу, ризикуючи власним життям, врятував життя побратима.
За сумлінне виконання службових обов’язків, особисту мужність та героїзм, нагороджений десятком високих нагород. Влітку 2024 року у ході запеклого бою з переважаючими силами ворогом Назар отримав важке поранення. Зараз оборонець проходить реабілітацію та готується до протезування.
Про свій шлях у берцях, порятунок життя побратима, власне поранення, славного нащадка-упівця та ставлення цивільних до військових наприкінці третього року повномасштабної війни, Назар Чумак поділився із «Західним кур’єром».
Остринський тризуб видно навіть з космосу
32-річний Назар Козак родом із села Остриня Тлумацької громади. Перший військовий досвід отримав під час проходження строкової служби у 101-ій окремій бригаді охорони Генерального Штабу імені генерал-полковника Геннадія Воробйова. У цивільному житті працював монтажником металопластикових дверей та вікон. До лав Сил оборони України доєднався 3 березня 2022 року, був розприділений на посаду старшого стрільця у 75 батальйон 102 бригади ТрО ЗСУ.
Назар з дитинства виховувався у патріотичному дусі. Його дідусь Козак Анастасій – воїн Української повстанської Армії, у складі сотні Шабля брав участь у боях з більшовиками. Сидів у в’язниці у Карганді. Після смерті Сталіна потрапив під амністію.
Після здобуття Україною незалежності, у 1992 році Анастасій Панькович на місці, де точились запеклі бої між українськими повстанцями сотні Пилипа Орлика та більшовиками виклав Остринський тризуб. 70-річний ветеран УПА самостійно вирубав чагарники та протягом чотирьох місяців носив на гору гірський мергель, виклавши найбільший на Прикарпатті державний символ. Уздовж контуру він посадив смереки і туї. Таким чином Анастасій Козак вшанував світлу пам’ять полеглих побратимів-упівців.
Обране місце – напрочуд вдале. Державний символ видно не лише з усіх околиць Острині, але й з траси «Івано-Франківськ – Київ». І навіть з космосу – завдяки рівним лініям і вражаючому розмірові білий кам’яний тризуб добре проглядається на електронних картах.
«Дідусь був дуже морально сильною людиною. Коли він розповідав про бойові дії учасників УПА з більшовиками, це для мене було, як казка. Він воював у сотні Шаблі. Мав псевдо Чумак. У знак пам’яті про дідуся-патріота я взяв його псевдо для себе за позивний», – ділиться Назар Козак.
Сержант веде за собою прикладом
25 квітня 2022 року 102 бригада відправилась на Донеччину, де прикарпатські тероборонівці продовжили проходити посилене навчання та бойове злагодження. 25 червня 2022 року 102 бригада заїхала у Гуляйполе і заступила на оборонні позиції на передньому краю, змінивши 81 окрему аеромобільну Слобожанську бригаду ДШВ. До сьогодні прикарпатські тероборонівці відважно стримують навалу «другої армії світу» на Запорізькому напрямку, не поступивши ворогу й метра української землі.
Так зване «бойове хрещення» Назар Козак отримав взимку 2022 року, коли противник намагався прорвати оборону Гуляйполя. На підсилення оборони на даний напрямок була направлена 56 окрема мотопіхотна Маріупольська бригада. Тоді захисникам України вдалось не тільки зупинити спроби прориву окупантів на Гуляйпільському напрямі, а й частково відтіснити окупантів. І досі «друга армія світу» не може змиритись, що їм протистоять нащадки Бандери, «народжені війною» тероборонівці з Прикарпаття.
За час військової служби Назар Козак пройшов шлях від солдата-стрільця, командира відділення до головного сержанта стрілецького взводу.
«Основні обов’язки цієї посади включають знання тактики дій взводу в різних видах бою, досконале володіння основними видами озброєння та військової техніки взводу. Головний сержант відповідає за справність озброєння, моральний стан бійців, дотримання дисципліни у підрозділі, навчання молодих воїнів. Гасло сержанта: «Слідуй за мною, роби, як я». І це не просто девіз, а принцип, що визначає кожен його крок. Сержант веде за собою власним прикладом. Він є так званим «містком» між офіцерами і солдатами», – розповідає Назар Козак.
За успішне виконання службових обов’язків та відданість службі Назар Козак нагороджений нагрудним знаком “Кращий сержант (старшина) Збройних сил України”. Ця відзнака запроваджена Головнокомандувачем ЗСУ у липні 2023 року. Назар Козак став 96 сержантом ЗСУ, якому вона була присвоєна.
Врятував життя побратиму
Сержант відзначає, що для нього його взвод став другою родиною, в якій панує щирий дух побратимства та взаємодопомоги.
30 січня 2023 року під час виконання бойового завдання, позиції прикарпатських тероборонівців були обстріляні ворожою артилерію. Побратим Назара отримав тяжке поранення. Завдяки рішучим та вмілим діям головного сержанта та інших бійців, його життя вдалось врятувати.
«Я добре пам’ятаю той день. Приблизно о 12:00 ворог почав черговий обстріл наших позицій 120-мм гарматою. Перший прихід, другий… Пауза на 1,5-2 хвилини (скоріш за все для наведення). Третій прихід… Не було доповіді з першої позиції. Через хвилину-дві я почув стогін. Поранений побратим на адреналіні пройшов десь 25 метрів і впав. Він був дуже знесилений. Ми занесли його у бліндаж, вже ніхто не зважав на обстріли, адже поранення було дуже тяжким. У нього була вибита частина зап’ястя правої руки. Поставили турнікет, щоб зупинити масивну кровотечу. По очах було видно, що у хлопця глибока контузія. Він поскаржився, що йому тяжко дихати. Ми розстригли бронежилет і побачили, що осколок пробив йому грудну клітку. У нього почався пневмоторакс та «собаче дихання». Наклеїли оклюзійні наліпки, накрили покривалом, щоб не було великої гіпертермії і почали проводити евакуацію. Несли його вчотирьох під свист ворожих куль та канонаду арти», – розповідає Назар.
Завдяки оперативним та безстрашним діям побратимів медикам вдалось врятувати життя пораненого бійця. На жаль, довелось ампутувати руку. Боєць пройшов довгий і складний шлях лікування та відновлення. Після протезування він продовжив навчання в університеті та влаштувався на роботу. Хлопці підтримують тісний зв’язок. За проявлену хоробрість сержант Назар Козак нагороджений медаллю «За врятоване життя».
Військовослужбовець зазначає, що артилерійські обстріли з боку ворога на Запорізькому напрямку є періодичними – з певною періодичністю противник добряче «насипає» по позиціях наших оборонців. Вогняні зливи бійці перечікували у «лисячих норах» – викопаних бічних виступах у траншеї на глибині півтора-два метра під землею.
«Лисячі нори» врятували не одне життя нашого солдата. Особисто не раз перечікував обстріли там. Нора ніби маленька, але коли близько «хляпне», то туди могли і троє бійців залізти – всі ставали «дюймовочками». В тісноті, та не в обіді», – з усмішкою додає воїн.
Мінусом такого сховку є загроза бути присипаним землею або отримати отруєння від газових гранат з хлорпікрином. Ці гранати, які використовували радянські війська під час Першої світової війни, є заборонені і відносяться до хімічної зброї, однак для російських військових закон війни не писаний і вони часто скидають їх з безпілотників.
Уже прощався з рідними…
26 червня 2024 року, відбиваючи черговий штурмовий наступ окупантів, Чумак вкотре проявив неймовірну відвагу, утримуючи позицію під щільним вогнем та з переважаючими силами ворога. У ході запеклого бою він отримав важке поранення. Завдяки рішучим діям побратимів, які евакуювали його з-під обстрілу, та своєчасній медичній допомозі медиків життя захисника вдалося врятувати.
«Це був контактний бій. Я працював з відкритої позиції. Вели бій і… прилетіло, – ділиться захисник. – Хлопці наклали два турнікети на поранену руку, перемотали бандажами. За що їм велика честь і хвала. На адреналіні на пункт евакуації я йшов самостійно у супроводі кількох побратимів. Виходили під свист куль над головами та переслідування ворожого дрона-камікадзе. Мене передали медикам, а хлопці повернулись назад на позицію. Це була орієнтовно 19 година. Влітку це ще ясний день. Я більше не за себе переживав, як за них. Дякувати Богу, всі дійшли цілими».
Однак, через деякий час побратим, який надавав Чумакові домедичну допомогу та накладав турнікет, теж отримав тяжке поранення та втратив око. Зараз він проходить реабілітацію.
Назар Козак додає, що у нинішніх умовах бойових дій, дійти цілим до позицій – це вже 70-80% успіху піхотинця. Через рої ворожих «пташок» у небі – це дуже тяжко і ризиковано. А провести евакуацію тим паче.
Після поранення, попри значну крововтрату та біль, Назар залишався при свідомості.
«У евакуаційному авто мене стабілізували, зняли турнікет, зробили укол, від якого у мене поплило перед очима, почалось помутніння свідомості. Я вже почав прощатись з рідними… І тут чую голос медика: «От за що я не люблю цей препарат, бо вони починають дурниці молоти», – з усмішкою пригадує Назар.
Далі у Назара розпочався тернистий шлях по лікарнях – Гуляйполе, Покровське, Запоріжжя, Вінниця, Київ. Йому провели більше десяти операцій… Внаслідок вибуху воїн втратив три пальці і частину кисті лівої руки, два пальці, які залишились – перебиті і майже не функціонують. Зараз захисник перебуває на реабілітації та готується до встановлення сучасного протеза.
Найбільший страх – залишити війну своїм дітям
Будучи військовослужбовцем, Назар Козак не носить військову форму у тилу. Після повернення з лікарні вдягав її тільки тричі – під час зустрічі полеглого захисника-односельчанина, на захід до Дня Збройних сил України та, власне, на нашу зустріч.
«Раніше люди з повагою ставились до військових. А зараз при зустрічі з людиною у військовій формі цивільні відвертають голову та опускають очі. І в цьому чимала «заслуга» працівників ТЦК. Хоч я розумію, що їх роботу теж хтось мусить робити. Добровольці та вмотивовані люди вже закінчились. А війна триває і на фронті великий дефіцит особового складу», – додає Назар.
Варто відзначити, що 102 бригада ТрО сформувалась майже у стовідсотковій кількості із добровольців. За словами оборонця, зараз тих, хто ще залишився служити, які прийшли у перші дні повномасштабки, можна порахувати на пальцях. І вони залишаються стержнем бригади, її кістяком та опорою.
«Люди у тилу відчувають себе захищеними. Окрім прильотів шахедів та балістики, їм нічого не загрожує. Чомусь більшість наших земляків впевнена, що війна їх не торкнеться. Але вони не думають, яке майбутнє чекає їхніх дітей… Найбільший мій страх – залишити цю війну своїм дітям», – говорить захисник.
Кожна втрата – це сильний удар
Коментуючи життя після поранення, Назар говорить: головне – це ставлення до ситуації: «У житті – все відносно. Так, є моменти, коли я думаю, що у мене горе, проблема, незручність. Але, розуміючи, що могло б бути, дякую Богу, що обійшлося таким результатом. Є люди, які втратили набагато більше».
І додає, що найважче – це втрачати людей. До цього звикнути неможливо. Кожна смерть побратима відображається на всьому підрозділі.
«Ти з ним живеш в одному будинку, їв з однієї тарілки, разом просиналися, тренувалися, відбивали ворожі атаки і в один момент людини не стає… Першим загиблим з моєї роти був Михайло Замулінський із Тлумаччини – батько трьох неповнолітніх діточок. Він загинув у віці 35 років. У травні 2024 року загинув Бибик Тарас з Ямниці. У вересні йому мало виповнитись 60 років. У Тараса був позивний Турист. Він мріяв проїхати на велосипеді всю Європу… Нещодавно загинув 21-річний боєць з нашого взводу Віталій Дубець (Кузя). Доброволець, який міг би жити безтурботним життям у своєму віці, але він підписав контракт і став на захист України. Ці втрати стали дуже сильним ударом для всього підрозділу і для мене особисто», – з болем додає захисник.
Відновитись психологічно і морально Назарові допомагає його сім’я – кохана дружина Тетяна, 8-річний син Артем та 4-річна донечка Віра. Чоловік намагається по-максимуму проводити час з рідними, за якими сильно сумував на фронті, заради яких і став на захист України. Коли Назар складає рюкзак у дорогу, син тривожно запитує, чи він знову збирається на війну…
Мар’яна РИНДИЧ
Залишити коментар