75-річний отець Орест Путько понад три десятки років обіймав посаду медичного капелана в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні. Нещодавно, у зв’язку з досягненням поважного ювілею, він склав душпастирські обов’язки та пішов на заслужений відпочинок.
За тридцять років наставництва священнослужитель пройшов численні випробування на роботі та в житті. Надавав духовну підтримку хворим у період пандемії коронавірусу. В часи АТО їздив на прифронтові території, де підтримував поранених в госпіталях. З початку повномасштабного вторгнення підставляв плече військовим та постраждалим від війни. Не раз йому доводилося говорити з людьми в останні хвилини їх життя, приїжджати до лікарні серед ночі, щоб задовольнити потребу хворого у сповіді. Всі життєві виклики капелан завжди сприймав з усмішкою, повторюючи своє життєве кредо: «Хто може, той мусить».
Отець Орест медичний капелан у другому коліні. Його батько о. Антон Путько був головним медичним капеланом Івано-Франківської єпархії УГКЦ та одним з засновників цього інституту на Прикарпатті та в Україні.
Сам о. Орест Путько став священником у сорок років. До того працював інженером, був активним учасником товариства «Рух» та, як депутат обласної ради, мав стосунок до політики. Але, одного дня, несподівано навіть для самого себе, вирішив розпочати навчання в духовній семінарії, яка, на той момент, тільки відчинила двері в Івано-Франківську. Перипетії долі склалися в мозаїку, яка привела священника на стежку медичного капеланства. Цю справу о. Орест, навіть після складення обов’язків, вважає своїм головним призначенням в служінні та бутті.
Про свій шлях від життя в миру до присвоєння священицького сану, від капелана до емерита отець Орест Путько розповів «Західному кур’єру».
Став священником у 40 років, батько – у 67
До моменту, коли о. Орест прийняв рішення здобути богословську освіту, майже двадцять років він пропрацював інженером, до 1990-го року.
«Покликання до священства я несподівано для себе відчув у віці сорока років. Друг якось розповів, ніби між іншим, що в нашому місті відкривається духовна семінарія, потрібно відроджувати УГКЦ, чи не хотів би я стати священником? В мене тоді наче якийсь тригер спрацював. Навіть не можу пояснити… Просто зрозумів, що це мій шлях і моя кар’єра інженера, яку я довго будував, мусить відійти на другий план.
Нині, коли мені 75, я ніби в ретроспективі продивляючись своє життя, бачу, що багато подій у ньому ставались дуже раптово. Клац – і все. Життя змінювалось докорінно. Зараз розумію, що все це була воля Божа. Я планував, а Бог розпоряджався. Рішення прийняти сан священника було саме однією з таких подій», – каже отець.
Його батько, о. Антон Путько також став священником у 67 та був засновником капеланства у медичних закладах нашого міста та області. Він одним з перших в незалежній Україні надав значення духовній підтримці саме хворих, немічних. Проводив служби в багатьох лікарнях, а о.Орест допомагав йому в якості дяка, паралельно вчився в семінарії.
«Якось батько потрапив у ДТП. На той момент я саме одержав посвячення і проводив літургії замість нього. Згодом він повернувся до своїх обов’язків, але з того моменту я вважаю себе пов’язаним із капеланською службою», – каже священник.
Після отримання сану, він мав декілька парафій. Але, життєві обставини склалися так, що о. Орест прийняв рішення від них відмовитись.
«Будучи парафіяльним священником, я, на жаль, зіткнувся з людьми, вчинки яких мене сильно вразили і засмутили. Я не міг зрозуміти, чому все так? Але зараз чітко бачу, що це був Божий замисел, щоб я міг повністю присвятити себе справі життя – медичному капеланству. Я покинув парафіяльну службу і з 2006 року по перше квітня цього року служив виключно капеланом Івано-Франківської обласної лікарні. Кожного дня я бачив людей з важкими недугами, без кінцівок, у нечистотах, зневірених і часом злих. З приємністю, без жодної злоби виконував те, про що мене просили. Серед ночі, коли треба було посповідати помираючого, я ніколи не відмовляв. І жодного разу не пошкодував про свій вибір бути духовним наставником», – переконує о. Орест Путько.
Хто може, той мусить
Після висвячення життя Ореста Путька поділилося на «до» і «після». Покинути мирське буття та присвятити себе служінню Богові, його мотивувало кредо, яке чоловік постановив собі ще в юності та взірець батька.
«Є таке суто богословське поняття – покликання. Скажу відразу, що жодного голосу у голові я не чув, снів не бачив. Це було внутрішнє відчуття, що я не можу вчинити інакше. У мене є життєве кредо ще з молодих років: «Хто може, той мусить».
Можливо, роль зіграв приклад батька. Я на нього дуже схожий і зовнішньо, і за характером. Він також мав активну громадську позицію, був учасником Народного руху України, ще не будучи священником виступав за підтримку УГКЦ як репресованої організації.
Я також завжди мав впевненість у тому, що Бог існує і церква потрібна. Я підтримував греко-католицьку церкву як депутат облради на своєму окрузі. Але тоді я ще жив паралельним із церквою життям, не був до неї приналежний. Все змінилося одного дня, коли вступив у духовну семінарію. Повторюся, що це рішення було абсолютно несподіваним для всіх, включно зі мною. Сорок років, дружина, троє дітей, підготовка до кандидатської. І раптом поворот на 180 градусів…», – пригадує о. Орест.
Коли священнослужитель відійшов від парафій та почав служіння суто як медичний капелан, час від часу з ним ставалися випадки, які чітко свідчили про те, що він перебуває саме там, де найбільше потрібен.
«Один з таких випадків, який закарбувався мені в пам’яті, мав місце, коли ввечері, після служби Божої, я йшов з лікарні додому. На сходах випадково почув, як чоловік відповідав комусь по телефону: «Ну де я йому зараз священника знайду?». Я підійшов і сказав, що я тут і шукати мене не треба. Цей чоловік розповів, що його швагро в дуже тяжкому стані та хоче поговорити зі священником. Коли ми прийшли до нього в палату, він був у повній свідомості. Ми поговорили, я посповідав та причастив його.
Через день чи два я знову випадково зустрів того чоловіка, який шукав священника для швагра. Я спитав, чи покращився стан хворого? А той, на моє здивування, відповів, що він помер через 15 хвилин після того, як я вийшов з палати…», – каже Орест Путько.
За його словами, коли він відвідує хворих у реанімації, без свідомості, молиться за них, звершує обряд єлеопомазання, часто, коли ці люди приходять до тями, впізнають його по голосу, дякують.
«З однією з пацієнток, яку я підтримував як медичний капелан, я досі здзвонююсь кілька раз на рік. Такі ситуації доводять, що присутність священника у лікарні дуже важлива і потрібна», – резюмує Орест Путько.
Був капеланом під час коронавірусу, АТО та повномасштабного вторгнення
В 2022 році, після повномасштабного вторгнення, посаду медичного капелана в Україні було внесено до класифікатора професій. Капеланів прирівняли до офіційних працівників лікарень. Визнання потрібності священнослужителів в медзакладах на рівні держави стало одним з кроків до розвитку капеланської служби в Україні.
За словами Ореста Путька, Івано-Франківська обласна лікарня була однією з перших в Україні, хто включив капеланів у лікарняний штат.
«Від медперсоналу я завжди мав велику підтримку і повагу. Одного разу я зайшов до хворого в реанімації. Побачив там лікаря і одразу хотів вийти, щоб не заважати. Але лікар окликнув мене і зі словами, «Отче, ви тут потрібніший», і сам вийшов з палати…», – згадує отець.
У часи коронавірусу о. Орест спілкувався з людьми без страху.
«Користувався маскою, але більше для форми, бо і тоді, і зараз, маю тверде переконання, що такий захист не впливав майже ні на що», – говорить капелан.
В часи АТО він понад півроку пробув з капеланською місією у селі Орєхово, Побєда, Красноармійському військовому госпіталі, Харківському госпіталі. Правив служби, а коли привозили померлих, то панахиду.
«Я вже був у літах, але відчував, що можу бути корисним на Сході. А, хто може, той мусить. Було кілька ситуацій, коли Господь вберіг моє життя. Коли скінчилася моя ротація в Побєді і я виїхав з госпіталю, через кілька днів його розбомбили.
Ще будучи в Орєховому, одного разу я поїхав на провідування блок-поста поближче до Щастя, і якраз потрапив в таку ситуацію, коли снаряд, випущений з нашої гармати, вилетів зі ствола і вибухнув прямо над дорогою. Двоє наших загинуло, я був недалеко біля них. Це було вперше, коли на фронті я побачив смерть. В душі і в пам’яті залишилось бачення отих розтрощених черепів…», – зізнається священник.
Під час повномасштабного вторгнення о. Орест вже не відчував в собі сили їхати на Схід.
«Вирішив, що буду кориснішим тут, на своєму місці капелана у лікарні. Часто спілкуюся з військовими. Радію, коли бачу воїна, який має позитивізм. Але не всі йдуть на контакт. Великою проблемою поранених військовослужбовців я бачу те, що розраду і порятунок від тілесного болю вони часто шукають на дні пляшки… Душа за них болить», – з сумом каже Орест Путько.
Він пояснює, ця проблематика для нього дуже близька. Вже 18 років він дуже тісно співпрацює з організаціями, які допомагають алкозалежним. Стільки ж особисто не палить і не п’є.
«Мене питають, як же я тоді приймаю причастя, адже – це алкоголь? Я ж відповідаю, що причащаюсь не вином, а кров’ю Господа. Тверезість – це те, що допомогло мені зберегти відносно добре для моїх років здоров’я. В свої 75 я в фізичному плані можу більше, ніж деякі 30-річні. Кожного дня на велосипеді я проїжджаю не менше 30 км, люблю рух. Дбати про душу значно легше, коли маєш здорове тіло», – ділиться Орест Путько.
«Молюся про закінчення війни, але, водночас, дякую Господові за неї»
На переконання о. Ореста, капеланом може бути далеко не кожен священник.
«Для цього потрібна особлива риса – емпатія. Здатність співчувати людині, але не страждати самому. Напрацювати це неможливо, лише народитися із цим. Вперше я відкрив цю здібність в собі у 15 років.
Ми з братом відпочивали в санаторії на Одещині. Він на півроку старший за мене і підпрацьовував у спецбригаді допомоги. Коли якось ми вдвох пропливали зранку на човні посеред моря, то побачили утопленика. Виявилося, напередодні пройшов шторм. Пам’ятаю, як просто взяв його за волосся і метрів триста тягнув за нашим човном, подалі від людей на березі, щоб їх не налякати. Мені це було неприємно, звісно, але зовсім не важко.
В кінці 80-років я приймав участь у розкопках у Дем’яновому лазі. Це було масове хаотичне звалище кісток. Черепи немовлят, останки жінок та старших людей… Я перебирав їх голими руками. Зараз це для мене неприємний спогад, але не більше. Жодного разу він не переслідував мене уві сні чи надокучав у думках. Я сприймав це як те, що я можу робити. Отже, мушу», – підсумовує Орест Путько.
Священник наголошує: капелан бачить, співчуває, але не страждає і не втрачає своєї врівноваженості, не впадає в стан ступору або стресу, він зберігає свою впорядкованість. Капелан повинен бути оптимістично налаштованим, втілювати в собі постулат «Життя продовжується» і на передовій, і на лікарняному ліжку.
«Коли я тільки починав свій шлях на капеланській службі, пам’ятаю, мене запросили на всеукраїнський семінар, де нам читав лекції італійський лікарняний капелан. Він пояснював основні принципи роботи капелана так: не агітувати людей на розмову, не нав’язувати спілкування, не повчати. Головне правило – завжди бути поряд, на виду. Символічна присутність священника. Тоді мене такі підходи сильно здивували, але зараз я розумію, що бути хорошим капеланом можна тільки так», – каже о. Орест.
Він наголошує, що, правлячи літургії в каплиці обласної лікарні, ніколи не робив різниці між конфесіями прихожан. Це також один з принципів медичного капеланства.
У статусі емерита о. Орест Путько почувається на заслуженому відпочинку:
«Я вдячний Богові за кожен день свого життя. Мені завжди був притаманний позитивізм і зараз я дивлюся вперед, як ніколи, з оптимізмом. З миром в душі я йду у відставку.Молюся про закінчення війни, але, водночас дякую Господові за неї. Це прозвучить дуже дивно, але до цієї війни нас також привів Бог.
Дитина завжди народжується в крові та з болем. Це стосується націй також. В цій війні наша держава новонароджується. Ура-патріоти розкритикують мене за цю думку, але я вважаю, що в 91-му році ми не побудували Україну, а отримали її на тарілочці. СРСР розпався за три дні. Бог подарував нам нашу незалежність. Зараз мусимо ще раз її вибороти. Тому істинне народження нас, як нації, відбувається саме зараз», – вважає Орест Путько.
Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар