Пол Філд із Великої Британії переїхав в Україну у розпал повномасштабної війни. У себе на батьківщині він понад двадцять років працював в освіті, зокрема директором початкової школи. Та одного дня Пол вирішив кардинально змінити життя: залишив престижну посаду і переїхав в Україну. Зараз він мешкає в Івано-Франківську й планує провести тут щонайменше кілька років. Його мета — реалізувати проєкти, пов’язані з викладанням англійської мови та підтримкою ментального здоров’я. Своєю діяльність Пол прагне не лише допомагати українцям, а й привернути увагу світової спільноти до нашої держави.
Детальніше про свою місію та вибір Івано-Франківська як плацдарму для втілення задумів Пол Філд розповів «Західному кур’єру».
— Поле, розкажіть, як життя привело вас із Великої Британії до Івано-Франківська?
— Мені 58 років, двадцять два з яких я працював у сфері освіти в різних містах, зокрема у Лондоні та Оксфорді. Вісім років обіймав посаду директора початкової школи.
Я любив свою роботу і дітей, але система освіти у Британії мені багато в чому не подобалася. Це доходило навіть до конфліктів із місцевою владою. Мій стиль викладання й управління школою вважали занадто легковажним. Через постійні «підніжки» від колег я не міг працювати ефективно. Це вплинуло на моє фізичне і психічне здоров’я.
В своєму житті, у різних ситуаціях, які мене засмучували, я завжди керувався принципом «A-C-L». Він означає, що на вимушені обставини, які нам не подобаються, можна реагувати трьома різними шляхами: А – accept – прийняти, С — change – намагатися змінити. Та, якщо тобі не підходить ні перший, ні другий варіант, лишається L — left – залишити. Жити і працювати, як заручник системи, якій я противився, я не міг. Змінити її також. Тож я обрав номер три, залишив все, і змінив своє життя кардинально. Звільнився з роботи і почав подорожувати Європою: Фінляндія, Швеція, Данія, Іспанія, Португалія, Італія, Греція, Польща та інші країни.
В 2023 році, потай від усіх я переїхав до Тернополя. Це гарне місто, і я провів там більше року. Потім познайомився з деякими людьми, які порадили мені переїхати в Івано-Франківськ. Ваше місто краще підходить для реалізації намірів, яких у мене чимало. Тому вже більше року я мешкаю тут. З Британією мене пов’язує лише те, що там живуть мої батьки та діти, яких я час від часу навідую.
– А які у вас наміри, для яких Франківськ підходить краще за Тернопіль?
– Мій головний намір — бути корисним. Це звучить дивно, може навіть трохи підозріло. Але в крайні роки я повністю переосмислив своє життя. І зрозумів, що допомагати іншим — це те, що робить щасливішим мене.
Перше і найпростіше, що я можу робити для людей, які мене оточують — спілкуватися з ними англійською як носій мови. Я бачу, що людям в Україні це потрібно. Вони шукають ці знання. Тому для широкої аудиторії я активно розвиваю свій канал у Тік-тоці. А в Івано-Франківську відвідую різні спікінг-клаби, зустрічаюся з людьми особисто, і просто навчаю їх англійської мови. Роблю це, в більшості випадків, безкоштовно. Також маю намір запропонувати свою допомогу на рівні міста. Я готовий відвідувати школи, заняття гуртків, на яких діти вивчають англійську. Якщо це зацікавить представників освіти міста, буду радий допомогти.
Але найбільш масштабний план, який я хочу втілити — це створення міжнародного центру ментального здоров’я. Саме це було основною метою мого переїзду в Івано-Франківськ. Локаційно ваше місто краще підходить для втілення цього задуму, ніж Тернопіль.
В моїх планах це має бути хаб, який буде поєднувати кілька напрямків. Перший – навчання англійської для всіх бажаючих дорослих і дітей. Другий – центр для іноземних туристів, де вони зможуть дізнатися більше інформації про Україну, війну, яка тут триває і не тільки.
Це дасть змогу ще раз привернути увагу Європи та Британії та світу до України.
Та третій напрямок, на мій погляд, найважливіший для країни, яка тривалий час живе занурена у війну — підтримка ментального здоров’я. Особливо це актуально для дітей. Вони ростуть уже травмованими. Свого часу я вивчав цю тему, як педагог. І це має більш згубні наслідки, ніж може здатися, для нації в цілому. Люди, які пережили війну, пам’ятають її жахи до глибокої старості. В сучасних умовах ми маємо працювати на випередження і не дати війні проникнути у свідомість дітей.
«Міжнародний центр миру та позитиву» — звучить дуже гучно. Але цей план я виношую вже давно.
Перша спроба організувати подібний проєкт прийшла мені на гадку, коли я перебував у відрядженні в Хорватії. Це було сім років тому. Хорватія — також країна з дуже непростою історією і вони приділяють увагу ментальному здоров’ю. В мене була чудова співпраця з цього приводу з тамтешніми студентами. Їм сподобалася ідея створення такого центру. Були навіть певні домовленості з місцевою владою, для центру вже підібрали приміщення. Але всьому завадила епідемія коронавірусу та землетруси, які у 2020 році відбулися у Хорватії. Тож я відклав цей задум в довгу шухляду.
Три з половиною роки тому я прийняв у своєму будинку у Британії біженку з Києва. Вона дуже нагадала мені одну мою близьку подругу та колегу, яка підтримувала мене у важкий період у професії. Але, на жаль, у молодому віці померла від гемофілії. Її звали Гелен, а жінку з Києва — Олена. Я завжди хотів зробити щось у пам’ять про Гелен, і їхню схожість із Оленою також сприйняв, як свого роду знак… Нагадування. Я вирішив заснувати громадську організацію, яку назвав «Ай ем Хелен» («I am Helen» – «Я — Хелен», – ред.). У Великій Британії ми проводили навчання і ретрити для шкіл, підприємств та громадських груп. Весь прибуток реінвестували в програми підтримки молоді.
Можливо це також звучить, як нісенітниця. Якісь знаки… Але я довірився цьому поклику серця і не шкодую.
Коли я переїхав в Україну, намагався відновити діяльність організації тут. Але з усіма бюрократичними та юридичними нюансами офіційно це вдалося зробити кілька тижнів тому. Зараз ми активно розробляємо курси для дорослих та молоді, які поєднують упевненість у розмові з англійської мови та позитивну психологію. Ці напрацювання, як базу, я планую використати для створення інтернаціонального центру.
– Ви приїхали в Україну у час, коли триває повномасштабна війна. Багато людей навпаки виїжджають закордон, а ви вирішили переїхати сюди. Івано-Франківськ хоч і далеко від фронту, але і тут трапляються обстріли і прильоти. Чи не було у вас страху, сумнівів? Чи не шкодуєте про своє рішення?
– Знову таки — це прозвучить дивно, але ні. Коли у тебе є внутрішнє відчуття, що ти робиш те, що повинен робити, у тебе немає ні сумнівів, ні страху.
Я жив у великих містах Британії та Європи й можу сказати: навіть попри війну, ввечері у Івано-Франківську безпечніше, ніж у багатьох із них.
Я знаю, що багато українців думають, що, як тільки вони переїдуть у Європу, то там на них чекає чудове життя, набагато краще, ніж в Україні. Але всюди є свої проблеми, нюанси, особливості, ризики. Особисто для мене, як для людини, яка побувала в багатьох країнах, саме Україна — одна з тих держав, які мають величезні перспективи в багатьох сенсах.
— Чим відрізняються системи освіти у Британії та в Україні? Часто можна почути від батьків українських дітей, які зараз навчаються за кордоном, що тамтешня освіта значно простіша. Діти, які в Україні мали середні оцінки, там раптом стають відмінниками. Чим це пояснити? Європейські школи мають нижчі вимоги?
— Перше, хочу сказати, що ваша система освіти не є настільки недосконалою, як про неї думають самі українці. Я зустрічався з багатьма вчителями, і деякі з них — справді фантастично прогресивні люди. А в освіті саме педагог відіграє ключову роль. Система освіти загалом працює подібно в усій Європі. У кожній країні є вчителі, які ставляться до навчання дітей як до способу життя, а не лише як до обов’язку. І, так само, вчителі, які взагалі невідомо як опинилися в цій сфері.
Але фундаментальної різниці між системами немає. Діти у Британії так само приходять до школи о 8–8:30, так само мають по 5–7 уроків на день і отримують гори домашньої роботи.
— А що в цьому поганого? Ви проти домашніх завдань? Чи відвідування школи зранку?
– Сьогодні діти у всьому світі продовжують навчатися за системою, створеною 150 років тому, коли життєві реалії були зовсім іншими. Якби ми сіли у машину часу й перенеслися до Британії 1890 року, то школа виглядала б майже так само, як і у 2025-му. Найбільша різниця — у тому, що зараз дітям дають ще більше тестів. Нескінченні перевірки, контрольні.
Батьки нинішніх школярів також вчилися за цією ж системою. Тому вони вимагають від учителів і дітей дотримуватися її, бо їм здається, що інакше бути не може. Коли я не давав дітям домашнього завдання, батьки скаржилися. Але як педагог я точно знаю: домашка не завжди потрібна, щоб закріпити знання. Інколи краще дати дитині можливість відпочити, «переварити» почуте.
Я не хочу сказати, що все в сучасній освіті погано. Діти мають вивчати мови, математику, географію тощо. Але деякі речі потрібно змінювати. Зараз навчання схоже на ситуацію, коли дитина заходить у магазин, а їй наказують: «Купи це». Вона не розуміє, навіщо їй ця річ, але змушена брати. Сучасна школа так само безапеляційно примушує: «Сиди шість годин на день, мовчи, читай, пиши, розв’язуй тести». Але діти — це не мавпи в цирку, які мають бездумно виконувати вказівки.
Ми маємо доступ до технологій і можливостей, щоб дати дітям щось набагато краще. Пояснити, навіщо вони повинні вчитися. Але це потребує інвестицій. А будь-яка зміна системи потребує вкладень. Проблема в тому, що розподілом бюджету займаються політики, а не аналітики. Інвестиції в освіту приносять результат лише через 20–30–50 років. Жодному політику не вигідне настільки далекоглядне капіталовкладення. І це стосується і Британії, і більшості країн світу.
— В Україні зараз багато дискусій щодо дистанційного навчання. Одні вважають, що в умовах війни його потрібно максимально розвивати, інші наполягають, що воно негативно впливає на успішність дітей. Як у Британії ставляться до онлайн-освіти? Яка ваша особиста думка?
— Ковід показав, що онлайн-формат навчання може бути не менш ефективним, ніж очний. Це зручніше і для вчителів, і для учнів, економить час. З’явилися чудові програми, які зробили навчання більш інтерактивним. Це порятунок для країн, де діти змушені відвідувати школи, що знаходяться далеко від дому. Або для держав, де триває війна, як в Україні.
Але проблема в іншому: завдання школи — не лише навчати, а й формувати людину як частину суспільства. Дистанційне навчання не може повністю виконати цю функцію. Діти мають спілкуватися у групах, інакше це може негативно вплинути на їхнє ментальне здоров’я.
Тому, як тільки з’являється можливість повернутися до очної форми навчання, це варто робити. Або хоча б поєднувати онлайн та офлайн у певних пропорціях.
— Що сьогодні у Британії думають про війну в Україні?
— Загалом населення підтримує Україну та українців. Знаю, що багато країн змінили своє ставлення до українських біженців на негативне, але в Британії цього немає. Більшість із приїжджих українців вже інтегрувалися, знайшли роботу. Звісно, за три з половиною роки інтерес до теми війни в Україні серед британців знизився. Але я сподіваюся, що мої проєкти стануть ще одним нагадуванням моїм землякам: війна в Україні триває, і держава потребує підтримки.
Записала Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар