Новопавлівський напрямок, який знаходиться на стику трьох областей – Запорізької, Дніпропетровської та Донецької, тривалий час є одним із найгарячіших ділянок фронту. Тут чи не щодня відбуваються запеклі штурми. Одним із підрозділів ЗСУ, які не тільки ефективно тримають оборону на даному відтинку фронту, а й звільняють окуповані росіянами населені пункти, є 141 окрема механізована бригада. Так, на початку жовтня штурмовики спецпідрозділу «Шквал» 141 ОМБр вигнали ворога із села Січневе, що на Дніпропетровщині. Результатом операції стали значні втрати у ворога – 50 окупантів знищено, 8 взято у полон.
Штурмова рота «Шквал» у складі 141 ОМБр сформована у переважній більшості з засуджених. Підрозділ досить молодий, але вже показав високі результати на полі бою. Під час відрядження на Дніпропетровщину кореспондентці «Західного кур’єра» вдалось зустрітись та поспілкуватись із трьома штурмовиками «Шквалу» з позивними Блідий, Білий та Рибка, які безпосередньо брали участь звільненні Січневого.
Один український солдат проти вісьмох російських
У 141 ОМБ відзначають, що операція деокупації Січневого пройшла успішно завдяки якісній підготовці та відвазі бійців, скоординованій роботі операторів БпЛА та фаховим діям командирів всіх рівнів – від ротного до комбрига. Злагоджена робота та застосування новітніх технологій дало змогу мінімізувати втрати серед українських захисників. На жаль, під час звільнення Січневого загинули два українські бійці. Втрати противника склали 50 росіян, 8 було взято у полон, 30-м російським солдатам вдалось утекти.
Спецоперація зі звільнення розпочалась з виявлення аеророзвідкою противника. За допомогою БпЛА та артилерії було завдано максимального вогневого ураження по місцях дислокації особового складу та техніки ворога. Далі зайшли штурмові групи та вступили у бій із переважаючими силами противника. Кількість окупантів була у рази більшою – приблизно один до вісьмох. Тобто, один український солдат проти вісьмох російських.
«Вся операція транслювалась по стрімах із «пташок». Хлопці успішно виконали всі завдання, які були поставлені перед ними. Окупанти дуже пожаліли, що сюди прийшли. «Шквал» проявив себе на сто відсотків, бійці виклались на повну і показали, на які героїчні вчинки вони здатні. Окупанти не очікували від нас такої майстерності», – говорить головний сержант роти «Шквал».
Загалом цей контрнаступ тривав майже вісім діб. Перший контакт штурмовиків «Шквалу» з росіянами відбувся у посадці перед Січневим. На допомогу піхотинцям прилетів «Вампір», розбив ворожий бліндаж і окупанти, які вижили, відтягнулись з посадки в село. Після роботи «пташки» шлях до села зачистили штурмовики. У Січневе штурмові групи заходили пішки – сім кілометрів, несучи на собі амуніцію та БК. Їх 24/7 прикривали дрони та артилерія.
«Ми навіть не очікували, що їх там так багато. Орки вилазили з підвалів, як черв’яки перед дощем. Окупанти тікали, кидаючи все підряд – і амуніцію, і зброю, і техніку», – розповідають бійці «Шквалу».
Із розгромленого підвалу вийшла чорна бабулька…
«Наша група зачищала одну вулицю. Все йшло по плану. У другої штурмової групи, яка працювала на іншій дорозі, почався контакт із ворогом. І тут із розгромленого підвалу виходить бабулька. Ми були шоковані, звідки тут цивільні… Пішли на маніпуляцію, прикинувшись росіянами.
І вона каже: «Парни, здесь есть наши русские солдаты. Человек пятнадцать. Ходите со мной». Найбільше дивує, що вона не отримала поранення, хоча підвал був закиданий гранатами. І чому не вийшла, коли ми попереджали, що йде наступ. Вона була вся чорна, у пилюці, але без єдиної подряпини», – розповідають «шквалівці».
Через три хати, звідки вийшла ця жінка, ховались російські солдати. Вона крикнула: «Коля, выходы!». Окупанти спробували тікати через город і були знешкоджені дронами та штурмовиками.
«Ще одну групу окупантів ми виявили у дуже добре замаскованому погребі. Коли ми наблизились, вони відкрили по нас вогонь. Дивом, що не поцілили в мене. На підмогу прилетів наш «Вампір» і розбив цей льох», – розповідає боєць з позивним Білий.
У школі взяли у полон шістьох російських бійців
На наступний ранок «шквалівці» продовжили зачистку. Одна група заходила з дороги, інша – з городів. У одному з будинків виявили пораненого російського солдата, який здався у полон.
«Ми зробили хитрий маневр: зв’язали йому руки за спину і сказали, що прив’язали гранату, щоб він показав, де «свои». Насправді, це була звичайна палиця. Але ж він цього не знав», – з усмішкою розповідає штурмовик із позивним Блідий.
І додає, що противник виявися дуже живучий: «Ми закидали всі підвали і погреби гранатами, димовухами, а вони звідкись появлялись, як зомбі. А та чорна бабулька – це взагалі треш».
Найголовнішою ціллю у селі Січневе була місцева школа, де знаходилась основна кількість окупантів. Там бійці 141 ОМБр взяли у полон ще шістьох російських військових.
Вигнавши окупантів із населеного пункту, воїни на вцілілих будівлях Січневого повісили синьо-жовті прапори.
«У противника було набагато більше переваг, ніж у нас. Бо штурм – це завжди складніше, ніж оборона. Було багато місць, де окупанти мали можливість сховатись і чекати нас у засідці. Тим паче, що вони вже добре знали місцевість, адже село було окуповане майже два місяці. Але чи то ми дуже тихо зайшли, чи то вони такі недолугі… Проблемою російської армії є довгий ланцюг зв’язку між рядовими та командирами. Чого немає у ЗСУ – ми напряму виходимо по рації навіть на комбрига. А вони спочатку зв’язуються зі старшим сержантом, той передає інформацію ротному, він – комбригу чи комбату. Це велика втрата часу. Після контактного бою у посадці російські солдати мали передати своєму командуванню, що ми вже на підході до села, мали шанс відступити, але обрали шлях «на концерт до Кобзона», – каже Блідий.
За словами бійців, у Січневому вони зустрілись як із росіянами, так і з якутами та бурятами. Полонені розказували завчені «легенди»: що вони не вбивали нікого, що їх змусили воювати, що їм погрожують розстрілом у випадку відступу, що вони поварі, а не стрільці та інші нісенітниці.
«У мене до них жалю немає. Не ми прийшли до них, а вони до нас», – говорить боєць з позивним Білий.
Блідий: «У армії можна себе реалізувати»
Більшість бійців спецпідрозділу «Шквал» у складі 141 ОМБр до мобілізації були в’язнями. Штурмовику з позивним Блідий – 21 рік, він із Чернівецької області. У ЗСУ він всього два місяці, а вже встиг взяти участь у кількох штурмах та гідно проявити себе в боях. Хоча до цього раніше не мав жодної військової підготовки, окрім участі у дитячо-юнацькій військово-патріотичній грі «Джура».
«Сам дивуюсь, що я на таке здатний», – зазначає воїн. І додає: якщо є бажання, можна опанувати вміння користуватись будь-якими видами зброї.
У «Шквал» Блідий потрапив із в’язниці і наразі є наймолодшим у підрозділі. Був позбавлений волі на чотири роки за вживання та розповсюдження наркотичних речовин. Покарання відбував у Сокирянській виправній колонії № 67. Провівши рік за ґратами, хлопець прийняв рішення доєднатись до війська.
«По перше, я не хотів сидіти у тюрмі. По-друге, я хочу змінити своє життя, на жаль, встиг зробити багато помилок, про які зараз дуже шкодую. У армії хоч якийсь толк буде з мене. Тут можна себе реалізувати», – говорить Блідий.
Воїн запевняє, про рішення змінити тюремну камеру на фронтові окопи не жаліє: «Чесно, до штурму у Січневому часом з’являлись нотки сумніву, чи правильно я вчинив. Після цих боїв, навіть безпосередньо під час бою з ворогом, зрозумів, що я все зробив правильно. Я відчув себе на своєму місці. На фронті немає зайвих життєвих подразників. Мені на війні легше, ніж у в’язниці. У тюрмі – ти, як птах у клітці. Там життя – «по поняттях», а тут – побратимство, порядок, повага та розвиток. Все, що треба для роботи, нам видають – амуніцію, зброю, набої, гранати. Командування – відповідальне, життя та здоров’я воїнів – на першому місці».
І додає, що страх на війні – це природно. Він є у кожного. Подолати його допомагає братерська підтримка і довіра один до одного.
«Під час бою я дивлюсь на побратима і бачу в його очах страх, але він продовжує вести бій. У мене також є страх, але я йду за ним, а він за мною. Бо знаємо, що поруч – надійні люди, які прикриють, допоможуть, підкажуть, не кинуть», – ділиться воїн.
Колишній в’язень додає, що саме на війні відчував цінність життя, яке міг змарнувати. «Найбільший кайф – коли знімаєш бронежилет після виконання бойового завдання. Це таке глибоке відчуття свободи, яке ніде більше не можна відчути», – ділиться Блідий.
Білий: «Тут я знайшов ще одну велику сім’ю»
Штурмовику із позивним Білий – 36 років. Він родом із Кропивницької області, майже 20 років проживає із родиною у Дніпрі та є багатодітним батьком. Зі строку в чотири роки і шість місяців він рік відсидів у Криворізькій виправній колонії №80.
Після прийняття закону про мобілізацію засуджених, вирішив доєднатись до війська: «Пройшов ВЛК, медогляд, психолога. Потім навчання на полігоні. Нас навчали найкрутіші інструктори, які самі пройшли окопну війну. У бригаді мені видали все – від амуніції до шкарпеток. Я взагалі нічого не купував», – розповідає Білий.
З побратимами спільну мову знайшов відразу:
«Тут я знайшов ще одну велику сім`ю. Тут ти дійсно розумієш, що таке дружба, що таке переживати. Коли йдеш у бій, то більше хвилюєшся за побратима, ніж за себе, щоб у нього було все нормально. Так само і він думає за тебе. По-іншому тут не можна, по-іншому ми не виживемо. Тут ти розумієш, що треба берегти побратима, бо він тебе збереже. І ми бережемо один одного. Коли ми вийшли із Січневого живі, я аж заплакав від радості», – ділиться Білий.
Рибка: «Тут «на м’ясо» нікого не кидають»
Штурмовикові з позивним Рибка 40 років. Він із міста Вінниця. Чоловік мобілізований ТЦК та СП влітку 2025 року.
«Спочатку було трохи страшно, коли дізнався, у який саме підрозділ потрапив. Але швидко зрозумів, що тут ми всі однакові й неважливо – сиділа людина у в’язниці чи ні. Ми довіряємо один одному на сто відсотків – без довіри на фронті немає що робити. Працюємо злагоджено, як один великий механізм. Кожна втрата побратима – це великий біль для кожного з нас», – розповідає Рибка.
Чоловікам, які всіляко уникають мобілізації Рибка передає:
«Хлопці, вчіться стріляти. Беріть себе в руки і доєднуйтесь до війська. Вічно бігати і ховатись ви не зможете. І не треба боятись, тут нікого «на м’ясо» не кидають. Немає такого: на тобі автомат і біжи погибай. Зізнаюсь, я теж так думав, поки не потрапив у військо. А прийшов сюди – освоївся, все нормально. Головне – уважно слухати інструкторів, постійно тренуватись, вдосконалюватись. Наші командири переживають за кожного солдата. У нас закон – ми нікого не залишаємо: ні двохсотого, ні трьохсотого, нікого. Коли бракує людей, сам ротний виїжджає на евакуацію поранених», – говорить Рибка.
Меню у армії – як у буфеті
Контракт із військовою частиною засуджені підписують до закінчення військового стану в країні. Рік вони служать у бригаді під наглядом та без відпусток. Потім вони матимуть такі ж права, як і інші військовослужбовці – законні відпустки, можливість перевестись в інший підрозділ, статус учасника бойових дій, відповідні пільги від держави та соціальну підтримку.
«Те, що є нагляд, нас взагалі не ущемляє. Все залежить від командування. У нашому підрозділі з командирами повезло – це бойові офіцери, стратеги, а не кабінетні експерти. У перервах між виходами на бойові позиції ми активно займаємось на полігонах. Здається, що я вже все знаю, але відточувати швидкість та рефлекси потрібно завжди. Під дією адреналіну спрацьовують саме рефлекси. Тому бойові навики треба відпрацювати до автоматизму. Тренують нас дуже класні інструктори, які самі пройшли горнило війни, діляться досвідом, як вижити, виправляють наші помилки, які ми робимо на полігоні. Головне – відповідально ставитись до тренувань та прислухатись до порад досвідчених бійців», – запевняє Блідий.
Зарплата в мобілізованих в’язнів така ж, як і в інших військовослужбовців. Бойові виплачують вчасно і у повному обсязі, є премії. І це теж один зі стимулів продовжувати службу.
«Відколи я у війську, почав допомагати батькам. На жаль, раніше було навпаки – вони мусили присилали мені посилки у в’язницю», – ділиться 21-річний штурмовик.
Ще один момент, який кардинально відрізняє перебування у в’язниці від фронту – це харчування. Хлопці кажуть, що у тюрмі їжа нікудишня, меню одноманітне, а в армії – «справжній буфет». Харчування у бійців різноманітне і багате: від йогуртів, фруктів до натуральних соків. Є вдосталь м’яса, риби, завжди свіжі овочі, шоколад, печиво та інші смаколики.
Попри щоденний ризик, фізичне та психологічне навантаження, бійці «Шквалу» залишаються на позитиві: багато жартують, іронізують, вірять у Господню опіку, мріють про мирне життя та вже готуються до чергового «пенделя» росіянам.
Мар’яна СЕРЕДЮК
Залишити коментар