Вежа під землею

Вже кілька років на Прикарпатті тривають археологічні дослідження в’їзної вежі Галицького замку — фортифікації XIV століття, яка довго зберігала свої таємниці під землею. Початком робіт стало випадкове відкриття кам’яної основи вежі під час робіт на території замку. З того моменту археологи крок за кроком просувалися вглиб її структури: спершу вдалося зазирнути всередину через вузький вентиляційний канал, а у минулому році — зайти до прихованого приміщення, куди близько трьох століть не ступала нога людини. Попри війну, команда дослідників продовжує роботу, намагаючись відтворити первісні обриси вежі і не тільки.

Під час розкопок уже натрапили на знахідки, які відкривають нові сторінки історії Галича. Серед них — алебастрові фрагменти, імовірно пов’язані з Успенським собором княжої доби, та перші підземні приміщення, що вказують на складнішу, ніж вважалося раніше, внутрішню структуру оборонної споруди. Кожен уламок, камінь чи фрагмент оздоблення додає штрих до великої реконструкції минулого, яку сьогодні проводять не за архівними припущеннями, а за реальними археологічними даними.

Про значення цих знахідок, про роботу експедиції у воєнний час і про те, на порозі яких відкриттів археологи можуть опинитися вже наступного сезону — у матеріалі «Західного кур’єра».

Випадкова знахідка стала початком великих відкриттів

Три роки тому працівники Національного заповідника «Давній Галич» встановлювали огорожу, щоб закрити територію замку на час комендантської години. Під час робіт вони натрапили на фрагмент масивного муру, складеного з цегли та алебастру. Трохи пізніше стало зрозуміло: це не випадковий залишок давньої господарської споруди, а частина великого і важливого об’єкта. Попри воєнний час, дослідники вирішили продовжити розкопки, аби з’ясувати, що саме приховує пагорб.

«У той час, як наш ворог вкладає шалені гроші в перекручування історії, ми повинні робити протилежне — відновлювати її. Кожен на своєму рівні. Саме цим ми з колегами зараз і займаємось», — каже Ігор Креховецький, науковий співробітник відділу археології НЗ «Давній Галич» і керівник експедиції.

Для фахового наукового супроводу запросили провідного українського археолога Юрія Лукомського — одного з найкращих знавців галицької фортифікації, який понад двадцять років досліджує давній Галич.

Детальні розкопки підтвердили: знайдений мур — це залишки в’їзної башти Галицького замку, споруди розміром 22,10 × 16,5 метра, згаданої в описі 1582 року. У XVI–XVII століттях саме через неї в’їжджали до фортеці по мурованому мосту на стовпах. Башта мала бійниці на кожному ярусі та була однією з наймасштабніших оборонних споруд замку. У кінці XVII століття споруду частково знищили, ймовірно — підірвали турки. У XVIII столітті в ній відбувалися судові засідання, а пізніше її розібрали на будівельні матеріали.

Під час розчищення вдалося знайти вузький вентиляційний канал, який спускався на понад п’ять метрів углиб. Коли туди опустили камеру, стало видно просторе приміщення, куди приблизно триста років не ступала нога людини. Його розміри — близько 6,7 на 4 метри, зі стінами товщиною майже три метри та нішами, де, ймовірно, колись були бійниці.

Далі археологи натрапили на перший зі склепів, у якому у XVI–XVII століттях могли зберігати земські та гродські судові акти. У джерелах зазначено, що їх мало бути шість: один уже відкрито, другий зараз досліджують, третій локалізували за слідами давніх сходів. Ще три — розташовані глибше, на другому підземному ярусі.

«Ми ще не дісталися другого підземного поверху. Він попереду — і може виявитися найцікавішим», — зазначає Ігор Креховецький.

Тонни засипів позаду, найцікавіше — попереду

Головна мета розкопок на цьому етапі — дістатися нижнього ярусу споруди. Археологи розчищають прохід вниз повільно та виважено: за допомогою лопат і відер, інколи — совка та щітки. Робота важка, фізично виснажлива, але іншого способу безпечно зануритися на глибину немає.

За три роки досліджень вдалося вивезти приблизно тисячу кубометрів засипів — землі, каменю та фрагментів мурування. За словами учасників експедиції, стільки ж ще залишається попереду. Досі не знайдено вхід до четвертого склепу — археологи припускають, що він має бути з боку, де нині триває розчищення.

Експедиція працює у складі від трьох до восьми людей — усі на волонтерських засадах. Фінансування цих робіт наразі відсутнє, тож експедиція існує завдяки власним зусиллям учасників. Хтось знаходить час раз на тиждень, хтось приїжджає частіше — кожен за власний кошт і своїми силами.

«Збираємось кілька разів на тиждень, — розповідає активний учасник експедиції, видавець Василь Іваночко. — Більшість приїздить з Івано-Франківська, Юрій Лукомський — зі Львова. На жаль, ці роботи нині не мають належної підтримки, але я вважаю своїм обов’язком сприяти відбудові Галича. З кожним виїздом розкопки стають цікавіші: щось знаходимо, формуємо припущення, куди рухатися далі. І головне — ми всі є частиною чогось великого».

Окрім участі в розкопках, Василь Іваночко видає щорічник про Галич (видавництво «Лілея-НВ»), у якому зібрано наукові та історичні праці про місто. Каже, що робить це з переконання — бо Галич є частиною української державності, яку в нас століттями намагались відібрати.

«Галич – це столиця княжої держави. Це наше славне минуле. Воно дає силу й розуміння, що ми не нація, яка виникла в XIX столітті, як каже російська пропаганда», – каже Василь Іваночко.

«Мене дратує, коли питають про «найцінніші знахідки». Найцінніше — сама вежа»

Нині експедиція поступово завершує сезон: готують звіт та консервують приміщення до весни 2026 року, коли розкопки буде відновлено. Про те, що вдалося зробити і які відкриття можливі далі, — у короткому інтерв’ю, де свою оцінку дає запрошений експерт проєкту, провідний археолог Юрій Лукомський.

— Пане Юрію, що найціннішого вам з командою вдалося знайти за весь період розкопок і цього сезону зокрема?

— Кожного разу, коли журналісти питають мене про “найціннішу знахідку”, я починаю злитися. Бо тут треба розуміти контекст. Перед тим як це місце підірвали, його вже пограбували татари — вщент. Усі речі, які можуть вважатися “цінними” з матеріальної точки зору, забрали ще тоді.

Але найціннішим є сам об’єкт. Ми майже нічого не знаємо про фортифікацію XVI століття. Де ми маємо приклади? Трошки в Бережанах — і то перебудовані. А тут — унікальний випадок: башту у XVII столітті засипали на півтора поверха, обклали бастіоном, насипали шанці.  І тому всередині вона збереглася повністю. Так, частково поруйнована, але цілісна. Кожен сантиметр можна досліджувати. Це автентичне джерело, а не реконструкція.

— Чим ця вежа вирізняється серед інших споруд замку?

— Це перша кам’яна вежа Галицького замку. До того все було дерев’яне. Вона була найбільш могутньою. Унікальністю є і мурування: тут залишилися автентичні поверхні, яких майже ніде не побачиш — більшість замків перемуровували або тинькували.

— Однією з несподіваних знахідок стали блоки алебастру. Що вони означають для дослідження?

— Алебастру тут дуже багато, і це одразу дало нам датування. Такий формат блоків годився тільки для велетенської споруди — Успенського собору XII століття. Його розібрали у XVI столітті, взяли вапняк на нову церкву, а фрагменти алебастрових каменів використали у башту.

Тут ми маємо автентичні мурування з величезними шматами алебастру — і це вражає. На деяких каменях є епіграфічні зображення — видовбані на камені лінії, символи, рисунки.  Це може допомогти нам зробити те, чого ніхто ніколи не робив: спробувати відтворити первинний вигляд Успенського собору.

— Наскільки це реально?

— Успенський собор — унікальний. Це єдина споруда в Європі, а може, й у світі, збудована з алебастру. Камінь красивий, але зовсім не годиться для екстер’єру — під дощем і морозами він швидко ерозує. Будівничі думали, що це мармур, орієнтувалися на Візантію. Тому вийшла абсолютно унікальна споруда.

Ми знаємо площу собору, але не знаємо його об’ємно-просторового вигляду. Є кілька гіпотетичних реконструкцій, і жодна з них не є безсумнівною. А тут — є шанс, що на одному з блоків знайдемо зображення чи фрагмент декоративного різьблення, яке допоможе зрозуміти архітектуру точніше.

Це стало би сенсаційним відкриттям — набагато важливішим за будь-яку “матеріально цінну” річ.

— Чи дійсно за допомогою тієї великої брили, яка заважала розкопкам, можна буде відтворити вигляд муру в’їзної вежі? Для чого її зберігають?

— Та брила лежала просто на вході у вежу. Підйомний кран її не подужав, довелося розділити на дві частини — і тільки після цього ми змогли спуститися до центрального склепу. Вона пролежала там сотні років, і її первісне місце ми знаємо дуже точно.

Саме тому ми її зберігаємо. Ці два фрагменти дозволяють відтворити кутовий елемент муру в’їзної вежі — у тому вигляді, в якому він існував у XVI столітті. Ми знаємо координати, знаємо прив’язку, знаємо, які це були блоки.
Висоту можемо визначити приблизно, але горизонтальні параметри — точні.

Є такий принцип реставрації — анастилоз. Це коли автентичний елемент повертають на його первісне місце, навіть якщо доводиться підперти його сучасними конструкціями.  Так само і тут: одного дня ці дві брили знову стануть на той кут башти, де вони і були. І, чесно кажучи, якщо це вдасться, їх буде видно навіть з Рогатина. А 3D-моделювання, звісно, допоможе — воно дозволить відтворити частину первісного муру максимально точно.

— Ви затребуваний археолог на різних пам’ятках по всій Україні. Чому вирішили приділити стільки часу саме Галичу, та ще й безкоштовно? І чи будете тут і в наступному сезоні?

— Звичайно, я планую долучитися до наступного сезону. Насправді Галич — це місце, до якого я повертаюся все життя. Я почав працювати тут ще на початку 1990-х, коли львівська Рятівна археологічна служба готувала матеріали до 1100-ліття міста. Тоді ми вже локалізували цю вежу: заклали чотири зонди, перевірили її параметри, отримали перший чіткий план замку. Монументальність споруди була очевидною — але щоб дослідити її повністю, потрібно було значно більше ресурсів, ніж тоді було в нашому розпорядженні.

Археологією я займаюся з 1981 року. У 1983 році отримав перший відкритий лист і вже самостійно проводив розкопки. Галич був моєю основною локацією понад двадцять років, після чого була довга перерва. Я досліджував Десятинну церкву, Володимир-Волинський, склепи в Керчі.

А у 2022-му я знову повернувся сюди, бо Галич, як на мене, лише починає відкривати свої таємниці. Під землею тут приховано величезний пласт інформації, і поспіх у таких дослідженнях — найгірше, що можна собі дозволити. Потрібно рухатися дуже виважено, крок за кроком, залучаючи фахівців різних напрямів.

Масштабні роботи під час війни проводити неможливо, але поступово, за кілька років ми зможемо дослідити все і, я сподіваюся, ці приміщення стануть доступними для туристів.

Оксана ДЕНЕГА