Історія Михайла Селіванова з Прикарпаття – це приклад того, як поранений захисник України завдяки силі волі, вірі, дисципліні та пам’яті про полеглих побратимів зміг повернутися до великого спорту, двічі стати чемпіоном світу та перетворити свої перемоги на голос України у світі.
Будучи майстром спорту з боксу та виступаючи за збірну України протягом семи років, Михайло ще до великої війни заклав міцний фундамент національної гордості, успішно представляючи Батьківщину на міжнародній арені та популяризуючи спорт серед молоді. З початком повномасштабного вторгнення титулований спортсмен вкотре змінив боксерські рукавиці на кулемет та став на захист України. У березні 2023 року на Луганському напрямку гвардієць проявив неймовірну мужність: зазнавши важких поранень руки та плеча, він протягом 26 годин самотужки утримував бойову позицію, пише Західний кур’єр.
Ворожі міни залишили уламки в його тілі, проте вони не змогли похитнути його дух. Справжнім тріумфом волі стало повернення Селіванова у великий спорт після тривалої та виснажливої реабілітації. Попри залишки металу в тілі та постійний біль, він не просто відновив тренування, а вийшов на світову арену кікбоксингу. Його шлях на світових першостях асоціації WTKA в італійському місті Марина-ді-Каррара став легендарним.
Восени 2024 року він завоював три золоті медалі, вперше ставши чемпіоном світу. Наступного року він знову повернувся до Італії та блискуче захистив свій титул, вдруге виборовши світове «золото». Кожен свій поєдинок на міжнародній арені Михайло Селіванов трансформував у маніфест української стійкості, присвячуючи свої тріумфи пам’яті видатних українців. Зараз військовослужбовець готується втретє підкорити ринг на Чемпіонаті світу з кікбоксингу WTKA, який відбудеться у жовтні цього року.
Понад рік Михайло Селіванов очолює Івано-Франківську обласну спілку учасників російсько-української війни, яка займається збереженням пам’яті про полеглих Героїв та популяризацією спортивно-патріотичного виховання серед дітей та молоді.
Про залізну дисципліну, виснажливу реабілітацію, ціну чемпіонства, синьо-жовтий прапор на світовій арені та віру в перемогу України – у ексклюзивному інтерв’ю з Михайлом Селівановим.
– Михайле, ми записували з вами інтерв’ю на початку 2023 року, коли ви перебували на лікуванні після поранення. Відомо, що уламки так і не змогли повністю видалити. Як ви проходили складний шлях реабілітації та що мотивувало вас повернутись у великий спорт?
– Уламки від ворожого снаряда під лопаткою медики вирішили не чіпати. Вони знаходяться надто близько до нервових закінчень, тому операція загрожувала інвалідністю. Вони досі нагадують про себе під час навантажень, а взимку, особливо у морозяну погоду стає важко навіть дихати. Крім того, з часом проявилися наслідки контузій: спазми судин головного мозку, стрибки артеріального тиску та сильне запаморочення. Перший етап відновлення я пройшов у Медичному реабілітаційному центрі МВС України «Кремінці». Саме там почав потроху бігати, підтягуватися та робити перші фізичні вправи. Базова фізкультура допомогла мені «перезавантажити» організм. Проте професійний спорт – це зовсім інший рівень виснаження та колосальних навантажень. Ще під час проходження реабілітації я поставив собі чітку мету: успішно представити Україну на світовій арені та присвятити цю перемогу полеглим побратимам. Саме пам’ять про загиблих воїнів мотивувала мене не опускати руки й крок за кроком йти до мети.
– Як зустрічали українську збірну на чемпіонатах світу в Італії?
– Ще у 2024 році збірну України з дуже великою повагою зустріли в Італії. І це сильно зворушило мене. Озвучувалось, що українці – незламна нація, яка попри таку трагедію у країні змогла зібрати національну команду, гідно підготувати спортсменів і достойно виступити на чемпіонаті. Нас ставили у приклад для інших країн.
Як знак подяки за визначну міжнародну співпрацю та підтримку українських спортсменів у 2025 році від української спортивної делегації ми вручили ордени Президенту Всесвітньої федерації кікбоксингу WTKA Мікеле Панфієтті та генеральному секретарю Крістіано Радіккі. Саме я ніс хоругву Івано-Франківська і вручав їм ці відзнаки.
– Свої перемоги та золоті медалі ви присвятили полеглому побратиму Віталію Мерінову та Ірині Фаріон. Чому для вас важливо виголошувати ці присвяти на міжнародній арені?
– Присвяти міжнародну перемогу полеглим захисникам та національним діячам для українського спортсмена є питанням честі та важливою місією. Перше «золото» на Чемпіонаті світу з кікбоксингу у 2024 році я присвятив своєму побратиму, також чемпіону світу з кікбоксингу Віталію Мерінову та усім загиблим нацгвардійцям.
Перемогу на світовій першості у 2025 році я присвятив мовознавиці Ірині Фаріон, яка була підступно вбита у Львові. Переконаний, що світ має знати ціну нашої свободи та імена людей, які захищають українську землю, культуру та мову від намагань ворога їх знищити.
Така позиція у мене сформувалася через багаторічний особистий досвід боротьби у спортивному середовищі вищих ліг, де тривалий час домінували російськомовні керівники, тренери та спортсмени. Перебуваючи у складі національної збірної України з боксу, куди я уперше потрапив у 12 років, я регулярно стикався з конфліктами на мовному ґрунті та упередженим ставленням через свою проукраїнську позицію. Незважаючи на тиск та спроби приниження з боку російськомовної більшості, ми – україномовні спортсмени, ніколи не зраджували рідну мову й виборювали повагу до себе як на рингу, так і поза ним. Саме тому хейт проти Ірини Фаріон та її безкомпромісного захисту державної мови відгукнувся у моєму серці особливим болем і спонукав до цього маніфесту на міжнародній арені.
– Як ви сприйняли новину про дискваліфікацію українського скелетоніста Владислава Гераскевича на зимових Олімпійських іграх 2026 року через шолом пам’яті із зображенням загиблих українських атлетів внаслідок російської агресії?
– Дискваліфікація українського спортсмена за шолом пам’яті – чергове свідчення ганебних подвійних стандартів функціонерів МОК. Але я не був здивований. Бо росіяни завжди підкуповували всі федерації, чемпіонати Європи і світу. Такі випадки я особисто проходив за роки виступів на міжнародних турнірах, коли російським спортсменам несправедливо присуджували перемоги. Повага Владиславу Гераскевичу за позицію! Честь і нагадування світу про російську агресію важливіші за будь-які спортивні нагороди.
– Чи доводилось вам особисто битись із росіянами?
– Так, неодноразово – як на рингу, так і на полі бою. Я все своє свідоме життя з ними б’юсь (сміється). До речі, на одному з відомих Міжнародних турнірів з боксу «Кубок Карпат», який проходив у Моршині ще до початку АТО, я здобув золоту медаль, поборовши у фіналі саме російського боксера.
– Скільки загалом у вас є спортивних медалей та військових нагород та що вони для вас означають?
– У спорті маю понад п’ятдесят медалей із різних видів єдиноборств – боксу, рукопашного бою та кікбоксингу. За вісім років служби у Національній гвардії України до них додалися ще близько 15 військових нагород. Але, насправді, ці кубки, відзнаки та медалі – лише видимий метал. Набагато важливішими є речі, які неможливо покласти на полицю чи прикріпити до однострою. Це – честь, гідність, відданість своїй справі та державі.
– Як навички з боксу вам допомагали на фронті і, навпаки, як бойовий досвід допомагає у спортивних поєдинках на рингу?
– Боксерські навички дали мені реакцію, витривалість і вміння тримати удар під обстрілами, а військова служба навчила залізній дисципліні й психологічній стійкості, яка повністю пригнічує страх перед пропущеним ударом чи тиском натовпу. Проте ринг і окоп – це кардинально різний контроль: на фронті ти залежиш від команди та непередбачуваних обставин, відповідаючи за життя побратимів, а в спорті розраховуєш виключно на власні сили, захищаючи честь цілої країни. Бойовий досвід перетворив мій стиль на рингу на максимально раціональний та ефективний, де замість видовищності головним стає вміння вистояти, адаптуватися та перемагати за будь-яких умов.
– Ви не просто повернулися на ринг, а стали прикладом для багатьох поранених воїнів. На вашу думку, яку роль відіграє спорт у реабілітації ветеранів, і чи бачите ви вже реальні плоди свого прикладу серед побратимів?
– Спорт – це найкраща реабілітація, яка перетворює травми на нову силу. Власним прикладом прагну показати побратимам: навіть після важких поранень можна не просто жити далі, а виступати на міжнародній арені та прославляти Україну. Мені надзвичайно приємно, що мій досвід надихає інших не опускати руки, обирати правильний шлях у житті та досягати успіху. Яскравий приклад – мій побратим Олександр Савков. Виконуючи бойове завдання на Запоріжжі, він дістав осколкові поранення рук та ніг. Попри те, що в його кінцівках досі залишаються уламки, а час на тренування обмежений через службові обов’язки, Олександр виграв Чемпіонат України з комбат самозахисту. Вже цієї осені він, а також нацгвардієць Ярослав Яворський представлятимуть нашу державу на Чемпіонаті світу з ІСО у Франції. Я також не зупиняюся: у жовтні цього року вже втретє представлятиму Україну на Чемпіонаті світу з кікбоксингу WTKA в Італії. І ми докладемо всіх зусиль, щоб вкотре довести світові незламність і міць української нації.
– Золоту медаль, яку ви здобули на Чемпіонаті світу у 2025 році, було продано на благодійному аукціоні на підтримку української армії за 200 тисяч гривень. Віддати нагороду, за якою стоять виснажливі тренування – це заслуговує великої поваги… Чому наважились на такий крок?
– Знаєте, коли ти стоїш на п’єдесталі під звуки українського гімну, тебе переповнює гордість. За цією нагородою дійсно стоять роки виснажливої праці, переборений біль від поранень, сотні годин тренувань… Але жоден спортивний титул, жодне «золото» світу не варте абсолютно нічого, якщо твої побратими в окопах не мають елементарного захисту чи обладнання. Моє повернення у спорт і цей чемпіонський титул стали можливими лише тому, що прямо зараз тисячі українських воїнів стримують ворожу навалу в надлюдських умовах. Вони дарують нам право жити, тренуватися, виховувати дітей у спортшколах та піднімати синьо-жовтий прапор на міжнародних аренах. Тому рішення продати нагороду на аукціоні не було складним. Це найменша дія і вияв вдячності, які я міг зробити для хлопців та дівчат на передовій.
– Ви також є головою ГО «Івано-Франківська обласна спілка учасників російсько-української війни». Яка головна ціль і мета створення даної спілки?
– Нашу організацію ми зареєстрували у січні 2025 року. Головна місія спілки – це збереження та вшанування пам’яті про Героїв сучасності, увічнення їхніх імен в історії держави, а також всебічна підтримка їхніх родин та ветеранів. Сьогодні Міністерство у справах ветеранів робить великий акцент на медичному відновленні та реабілітації воїнів з ампутаціями. Наша ж організація взяла на себе дещо інший, але надзвичайно важливий напрямок. У тісній співпраці з батьком загиблого Героя Ярослава Чомка – відомим волонтером, громадським діячем та головою ГО «Єдина родина Прикарпаття» Степаном Чомком, ми згуртовуємо сім’ї полеглих захисників, за сприяння свідомих очільників місцевого самоврядування проводимо спортивно-патріотичні турніри та заходи у громадах Прикарпаття. На них ми виховуємо молоде покоління та вшановуємо не лише полеглих воїнів, а й ветеранів та людей із чіткою національно-патріотичною позицією – волонтерів, медиків, громадських активістів Прикарпаття.
Сьогодні досить часто можна почути болючу фразу: «За що вони гинуть?». Коли у лісах під Кремінною загинули мої побратими, я повторював про себе єдине: «Боже, не дай, щоб ця смерть була марною». Наші Герої віддали свої життя за те, щоб Україна продовжувала жити. Саме такі заходи покликані показати рідним загиблих воїнів, що жертва їхніх дітей не була марною, і довести суспільству цінну їхнього подвигу. Намагаємось робимо все, щоб наші діти знали про бойовий шлях та героїзм кожного захисника.
– Також ви є тренером-викладачем з боксу дитячо-юнацького клубу «Вовчинець». Нещодавно такий гурток запрацював у Татарові. Які головні цінності ви намагаєтесь привити дітям, окрім техніки ударів?
– Я дуже люблю працювати з дітьми. На жаль, зараз через великий обсяг завдань на військовій службі я рідко маю можливість тренувати їх особисто. Проте під час кожної зустрічі, окрім боксерських прийомів та техніки ударів, я намагаюся донести до них найважливішу думку: «Ким би ви не стали у майбутньому, головне – любіть Україну». Бачу, що діти вважають мене авторитетом, прислухаються і намагаються наслідувати мій приклад.
Організація турнірів у воєнний стан – це колосальна відповідальність, але ми зобов’язані це робити. Наші діти ростуть у трагічні часи, багато хто втратив рідних. Проте саме важкі часи народжують найсильніших людей. Ці змагання повертають дітям дитинство, дають можливість тренуватись, перемагати та загартовують їх. Проводячи такі заходи, ми інвестуємо у покоління, яке виросте сильним, незламним. І я впевнений, що саме це покоління приведе Україну до великого прогресу.
– У попередньому нашому інтерв’ю ви сказали: «Хто був у «пеклі» – вірить у Бога…». Як війна змінила ваш внутрішній світ та сприйняття віри?
– Я вірю в Бога і завжди відчував Його присутність – як на фронті, так і під час спортивних поєдинків. Перед кожним виходом на бій у моєму серці звучить молитва. Війна багато чого проявляє в людині. Для мене душевним спокоєм і джерелом внутрішньої рівноваги є Євхаристія. Через обставини зараз не завжди вдається відвідувати літургії, але за найменшої можливості я йду на Службу Божу. Ми активно співпрацюємо з Церквою. Наша спілка постійно підтримує храми Прикарпаття, а релігійні громади, своєю чергою, моляться за захисників, збирають кошти й допомогу для фронту. Це і є живий вияв віри.
У Біблії сказано: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться». Бог – це мир і любов. І сьогодні саме українці є тими активними будівничими миру, які ціною власних життів зупиняють абсолютне зло, що приніс ворог. При цьому на війні стає неважливо, яку саме релігію чи конфесію ти сповідуєш. Головне – жити за Божими Заповідями та залишатися людиною.
Як влучно написала Ліна Костенко: «Єдине, що від нас іще залежить, – принаймні вік прожити як належить». Війна – це страшне горе, ми втрачаємо найкращих синів та дочок України. Але ми не маємо права падати духом. Наш обов’язок – продовжувати боротьбу, працювати, допомагати війську та виховувати наших дітей свідомими громадянами своєї країни. Аби смерті наших Героїв не були марними…
Інтерв’ю записала Мар’яна СЕРЕДЮК
Залишити коментар