Богдана Кримінського у області знають, як професійного талановитого футболіста, кращого бомбардира СК «Галич» сезону 2025-2026 років, гравця команди другої ліги ПФЛ «Карпати» Галич та ще багатьох обласних футбольних команд. Проте не всім відомо, що практично з самого початку повномасштабної війни Богдан добровільно доєднався до захисту України і провів на передовій більше трьох років, беручи участь у боях майже по всій лінії фронту. Сьогодні Богдан Володимирович демобілізований за станом здоров’я і з жовтня минулого року знову починає звикати до цивільного життя. Про життєвий шлях, футбольну та військову кар’єру, повернення до цивільного життя і плани на майбутнє говоримо із Богданом одразу після кубкового матчу, котрий він у складі чинного чемпіона області з футболу провів проти клубу «Агротех».
– Богдане, розкажи про себе. Звідки ти, де навчався. Де починав грати у футбол?
– Родом я з невеличкого села Підбір’я, що колись було у складі Рогатинського району. Проте, коли дані про мене вносились у футбольні реєстри, то або помилка закралась, або не всі знали про це село і всюди тепер можна прочитати, що я родом із Підгір’я. Але ні – на Рогатинщині, далі за Фрагою, є невелике Підбір’я, де я народився вже можна сказати – у далекому 1995 році.
– Футбольну кар’єру ти починав у Бурштині.
– Коли мені було 6 років – сім’я переїхала у Бурштин. Там я навчався. Там і почав займатися футболом. Першим моїм тренером був Володимир Васильович Федорняк, а першою командою – юнацький склад бурштинського «Енергетика». Саме за «Енергетик U-15» мене було вперше офіційно заявлено як футболіста у 1998 році. Але я вважаю, що серйозно почав займатись футболом з 2005 року.
– За свою кар’єру ти пограв у багатьох командах. Чи пам’ятаєш усі?
– Десь до 2012 року я виступав за різні юнацькі склади «Енергетика», потім були ФК «Більшівці» у першій обласній лізі, далі знову повернувся у Бурштин і грав за «Енергію». Потім були юнацький склад галицьких «Карпат», основний склад команди «Касова» з Бовшева. Десь у 2016 році – знову повернувся до «Карпат», де провів чудові чотири сезони. Далі – сезон у черніївському «Урагані» і знову «Карпати». В час повномасштабки я був заявлений знову за «Ураган», проте більше часу провів на фронті. Згадуються ще матчі за «Сокіл» Угринів, «Яструб» Поляниця, ну і минулий сезон у СК «Галич». Окрім того були ще різні футзальні команди, але то вже інша історія.
– Саме за підсумками минулого сезону тебе визнали кращим півзахисником і запросили у «Вільхівці».
– Найсмішніше тут, що за амплуа я захисник. Але так вийшло, що у Галичі довелося грати на позиції півзахисника, ще й декілька голів забити (Богдан став кращим бомбардиром команди, забивши за сезон 6 м’ячів – ред.). Хочу щиро подякувати керівництву галицької команди за запрошення, тренерському штабу за довіру а футболістам – за підтримку та зіграність. Без цього всього не було б такого результату. Шкода, що історія СК «Галич» так несподівано завершилась, але сьогодні всі мої вміння планую сповна використати у «Вільхівцях».
– Ти з малого у футболі. Які висновки зараз можеш зробити?
– Футбол дуже змінився. Колись не було відеофіксації, тренери не мали доступу до тих навчальних матеріалів, які є сьогодні. Пояснювали все без наочного підтвердження. Тепер все дуже просто і зрозуміло. Гра завершилась – зробили відеорозбір моментів, все пояснили і все стало більш-менш зрозуміло. Тому футбол став набагато технічнішим, яскравішим, ну і набагато швидшим. Часу на роздуми на полі фактично не залишилось.
– Назви кращого футболіста з яким чи проти якого тобі доводилось грати.
– То не можливо назвати так одразу кращого. В кожен рік кращі завжди мінялися. Максимально комфортно було грати з Миколою Лазориком, дуже якісними футболістами були Ігор Кушецький, Олег Веприк, Тарас Бойко, Орест Януш. Це були люди, які зіграли неймовірну кількість матчів, грали в професіоналах і мали великий футбольний досвід.
– Найкращий тренер за версією Богдана Кримінського.
– Сьогодні це, безперечно, Андрій Нестерук.
– Чи травматичний футболіст Богдан Кримінський?
– Багато травм у мене не було. По-футбольному кажучи: мав порвані хрести і меніски.
– Чи є в тебе якась футбольна мрія?
– Мені вже 31 рік і я достатньо пограв. А мріяти у футболі можна десь до 22-23 років. Як і розвиватись. Далі вже ти граєш на тому рівні, якого досяг до цього часу. Тому, вважаю, що від футболу у професійному плані я взяв усе, що міг – безліч обласних кубків та медалей, аматорські нагороди, був гравцем професійної команди. Тепер футбол – це швидше хобі, яке приносить задоволення і додатковий дохід.
– Слідкуєш за професійним футболом? Першою та Другою українськими лігами?
– Там нема особливо за чим слідкувати. Друга ліга України – це чемпіонат Івано-Франківської області «на максималках». Так грати можуть всі. Але нині весь український футбол такий. Такі часи.
– Розкажи про твою війну.
– Вона така, як і у всіх. Почалося все 24 лютого 2022 року. У Бурштині, де я тоді жив, почали формуватися загони територіальної оборони. Ми, як тепер вже з невеликою іронією згадуємо, почали ходити містом, пильнувати щось там, «сторожувати» станцію. Ніхто тоді насправді не знав, що робити, всі були налякані і робили, що вважали за потрібне. Першими на справжню війну поїхали мій брат із батьком. Вони захищали Київ. Я ж залишався у Бурштині. Потім, коли вже щось десь почало формуватись, ми з хлопцями із нашої територіальної оборони у березні 2022 року долучились до Івано-Франківської ТРО, вчились військових азів у Івано-Франківську. Також там було тоді багато хлопців із Рогатинського району. Людей тоді було багато, вони швидко прибували і на сам Великдень нас відправили на фронт. На Гуляйпільський напрямок. Там три села тоді були близько: Зелений Гай, Високе і Веселе. Я опинився у Зеленому Гаї. Щоб ви розуміли, це село із двома вулицями тоді було. Тобто будинки в один ряд, між ними зелене розмежування шириною десь 50-60 метрів і знову лінія будинків. І то все. Будинки були фактично без підвалів, адже земля там дуже насичена підшкірними водами. Тож сховатись було ніде. Доводилось копати траншеї, ще щось видумувати. Тоді ще дронів не було, воювали старою технікою і головне було – сховатись нижче землі. Отак ми і почали війну. Хтось щось вмів, хтось вчився. Зброя була ще радянська. Не завжди все працювало. Не було зв’язку.
– Якою була війна на початку?
– Оскільки дронів ще не було, то війна тоді була досить простою. Ми вільно ходили по території, не особливо ховались, бо знали, що нас вичислити не так просто. Адже тоді вже дерева були в листі, та й у ворога засобів теж було мало. Це були початки. Перша втрата пов’язана саме із відсутністю зв’язку. Тобто він був – було два старлінки на наших позиціях, і вони включались погодинно. Тож всі намагались за той час віддзвонитись додому. Тож в заявлені години всі якось по черзі намагались до тих старлінків добратись. Ворог то вичислив і вгатив по двох позиціях. В одну попав. Тоді там загинув військовий із Галицького району. Здається Лесів було його прізвище. Це був перший «двохсотий» на моїй пам’яті. Поранених було багато. Помилок ми допускались дитячих. Але це ми розуміємо вже сьогодні.
– Пригадай населені пункти у боях біля яких ти брав участь?
– Їх було дуже багато. Почалось все із Зеленого Гаю, далі були Гуляйполе, Покровськ, Лиман, Бахмут, Часів Яр, Добропілля, багато менших сіл.
– Перший серйозний бій пригадуєш?
– На початках я був піхотинцем. Тож боїв було достатньо. Пригадується наш вихід з одного із вже нині втрачених населених пунктів донеччини. Ми були в одному із останніх більш-менш вцілілих будинків, і бачили, що скоро вже будемо в повному оточенні. А на відхід з позицій тоді треба було мати дозвіл. Ми його запросили. Десь пізно ввечір нам його надали і ми вирішили відступати зранку, коли буде світати, щоб щось бачити. Але після повідомлення про оточення рушили вночі. Разом нас було восьмеро. Мій брат вже тоді був зі мною. Ніч була така темна, що не видно було побратима, який йшов збоку. Ми йшли, падали у вирви від прильотів, шукали один-одного навпомацки, адже особливо і не крикнеш, коли ворог збоку. По дорозі практично розгубили весь арсенал, який в нас був. Та все ж, нас вичислили і почали крити всім, чим могли. Заховатись можна було тільки в траншею, яку зробив якийсь важкий транспорт в дощову погоду. Глибина тої траншеї – ну самі знаєте – сантиметрів 30-40. Від колеса. Тож нас трохи порізало. Один із снарядів розірвався біля мене і мені посікло ногу. Наклавши турнікет я вже на адреналіні побіг далі і так ми дістались якогось підвалу, де змогли відпочити і обробити рани. Згодом рушили далі і нас зовсім випадково підібрав якийсь вояка на пікапі. Відвіз нас у безпечне місце і одразу поїхав, не залишивши ні контактів своїх ні засобів зв’язку. Тож так ми врятувались, знайшли потім зв’язок, повідомили місцеперебування і нас забрали.
– Лікувався ти у Івано-Франківську?
– Так, оскільки травма була не надто серйозна, то вдалося дістатись додому. Окрім лікування я одружився, трохи знову почав тренуватись. Навіть вдалося зіграти декілька матчів. Але після реабілітації – знову на фронт.
– Теж у піхоту?
– Ні. Тоді вже почали розвиватись війська БПЛА і я записався так би мовити «на літачки».
– Працював на скидах?
– Ні. В більшості – картографія. Ми фотографували місцевість. Тобто я фактично бачив весь розвиток українських сил БПЛА. Від важких і дорогих літальних апаратів, до компактних, більше дешевих і легших в експлуатації екземплярів, які було не так важко втрачати. І це тривало до 2024 року.
Зимою 2024 року нас запросили до «мадярів» – до підрозділу Роберта Бровді. Одразу було видно, що там все серйозно. Вони могли до себе забирати кого хотіли, у них була найкраща техніка і просто неймовірні на той час можливості. Тобто розвиток був не по днях, а практично по годинах. Якщо сьогодні була рота то за місяць це вже був батальйон. Потім полк, потім вже бригада. Це був шалений розвиток. Хороше забезпечення. Але там був довгий перехід, перевірки, і аж в травні 2025 року ми офіційно почали працювати у їх підрозділі. Також варто зазначити, що на таких рівнях вже дуже важко щось поміняти або звільнитися – ти занадто багато знаєш і вмієш. Роботи було дуже багато. З п’ятої ранку ми вже мали бути на позиціях, до яких треба добиратися 100 кілометрів. Тобто час був тільки на короткий сон. Також там все було серйозно із медичним забезпеченням.
– На скільки я пам’ятаю, з цього почалась твоя фінішна пряма у війську?
– Так. Ми тоді мали можливість поїхати в Павлоград і пройти медичну перевірку. Я собі запланував піти на УЗД черевної порожнини. І вже звідти мене направили до уролога. І ще сказали: не переживайте. А якщо так кажуть – це самі знаєте, що може означати. Тож в уролога в мене виявили пухлину на нирці. За два дні мені зробили документи і я поїхав у Київ на операцію. Наразі все добре. Правда у мене третя група інвалідності. Звільнився я в жовтні 2025 року.
– Ти на війні з самих початків. Розкажи як вона змінилася.
– Ще більше, аніж футбол. На початках ми не розуміли, що таке Орлан. Ми не знали, що на нас може зверху дивитись якась камера. Ми знали танки, артилерію, піхоту, міни і АК-47. Тепер в будь-яке місто може залетіти рій дронів і спалити його за пів години. Звичайно, для цього потрібна підготовка і сприятливі умови. До прикладу – щоб дощ не падав. Але тепер все дуже змінилось. Суперсучасна техніка нині вирішує мало не весь результат бою.
– Чим зараз займаєшся?
– Працюю на себе. Купив собі дрон для обприскування полів. Це мені нині трохи близьке. Тож працюю на полях, бо зараз сезон. Є певні роботи в будівництві. Взагалі, роботи є вдосталь. Трохи граю у футбол. Разом з дружиною Аліною виховуємо сина, якому вже два роки. Звикаю до цивільного життя у мирному Івано-Франківську.
– Знаю, що в тебе є багато нагород?
– Нагород є достатньо, але я не вважаю це якимось показником. Це залишиться просто пам’яттю про пережиті події і нагадуванням дітям про нашу історію.
– Скільки років ти віддав війні?
– Загалом у документах в мене три роки і сім місяців на війні з який два з половиною роки я провів «на нулі».
– Що для тебе війна?
– Це, насамперед, обов’язок. Згодом це стає роботою з підвищеною відповідальністю. В армії добре, бо тебе там нічого не хвилює. Єдина твоя робота – виконувати завдання і берегти себе та побратимів. Все інше в тебе є. Але ти там, як і на будь-якій роботі – не вільна людина. Це дуже важка історія для людини, яка звикла сама керувати своїм часом. В цивільному житті ти вільний, але все треба добувати самому.
– Чи є в тебе мрії?
– Хочу, щоб війна закінчилась. Все інше ми відбудуємо. А ще – хочу подякувати за підтримку батькам та дружині Аліні, яка завжди мене підтримувала, їздила до мене в Слов’янськ, в Покровськ. Це дуже цінно.
Записав Володимир КАПУСНЯК
Залишити коментар