Ростислав ЗАРЕМБА:

«Поїздки на Схід дають розуміння того, що точно робиш потрібну справу»

«Мер – військовий водій». Такий шеврон із військовим гумором подарували бійці очільнику Богородчанської громади Ростиславу Зарембі під час його останнього візиту на Схід та передачі чергового богородчанського «лендлізу».  Нещодавно голова громади доставив вже шосте авто для бійців, одне з яких придбав особисто. Усі «залізні коні», привезені мером, досі в строю і допомагають звільняти українські землі від рашистської орди. Зокрема, брали участь у боях за Лиман та Ямпіль на Донеччині.

Що спонукало голову громади стати «військовим водієм»? Які труднощі та ризики на шляху до передової? Чи не заважає активна волонтерська діяльність виконувати обов’язки керівника громади? Які потреби зараз мають наші захисники та як сприймають приїзд мера на передовій? Про це Ростислав Заремба розповів у інтерв’ю «Західному кур’єру».

– Пане Ростиславе, розкажіть, коли ви вперше поїхали на передову?

– Активна волонтерська робота у Богородчанській громаді триває ще з 2014 року і від того часу не припинялась. Волонтерський центр «Народна самооборона» під керівництвом Михайла Михайлюка діяв постійно і допомога на фронт відправлялась регулярно. Однак ця робота була зовсім іншою, адже лінія фронту була менш-більш стабільною, хлопці розташовувались переважно в тих самих місцях, потреби їх ми вже знали… З початком повномасштабного вторгнення росіян потреби і запити бійців зросли в рази, тому цю роботу довелось перелаштувати. Вперше на фронт я поїхав із нашими волонтерами десь у середині квітня як пасажир. Хотів побачити потреби бійців та умови, у яких вони перебувають, на власні очі. Звичайно, ми спілкуємось із військовими, з їхніми родичами, з волонтерами, але коли ти бачиш все особисто, у тебе однозначно змінюється вся картина.

– Перевозити автомобілі на фронт – це ваша власна ініціатива чи була така крайня необхідність?

– До нас надходить дуже багато звернень від військових та їхніх родичів. Надати допомогу всім і одразу неможливо. І саме під час цих поїздок бачиш, кому вона потрібна першочергово, що саме і де є найбільш затребуваним. Я хотів зрозуміти, як правильніше ми, як громада, можемо допомагати бійцям на фронті, які потреби є справді нагальними та які мають бути пріоритети у нашому волонтерстві. А найкращий спосіб це збагнути – побачити все самому та поспілкуватись віч-на-віч із хлопцями. Зараз для мене Бахмут, Краматорськ, Гуляйполе вже не є абстрактними місцями, які я бачу в новинах. Я сам бачив, що дійсно там відбувається, тому можу з кращим розумінням справи готувати допомогу для бійців.

– Які напрямки передової вже відвідали?

– За останніми даними, тільки з нашої громади перебуває 502 бійці на передовій. Це величезна кількість військових, фактично цілий батальйон. І вони розміщені на всій протяжності більше тисячі кілометрів фронту. Зрозуміло, що відвідати всіх і відразу є дуже проблематично. Більшість бійців із Богородчанщини служать у складі 10 об’єднаної гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». У перші місяці війни вони брали участь у боях, які точились на лінії Житомирської, Київської та Чернігівської областей. Саме туди і їздили наші волонтери. Згодом наших бійців перемістили на запорізький та донецький напрямок, де зараз точаться інтенсивні бої. Тепер наші поїздки – на Південь і Схід України.

– Чого найбільше зараз потребують наші захисники?

– Пріоритети у допомозі постійно міняються. У перші місяці війни, коли було мобілізовано велику кількість військовозобов’язаних та добровольців, логістика просто не встигала доставляти допомогу. Потреба була в елементарному – продуктах харчування, амуніції, взутті, захисних шоломах, бронежилетах, засобах гігієни та білизні. Це вже згодом пішли запити на квадрокоптери та приціли нічного бачення. Пригадую, як під час однієї з поїздок ми заїхали на одну позицію, де розміщувались наші військові. Рота, яка заїхала у лісову посадку, мала тільки автомати і набої. Не було ніякого важкого озброєння, ні гранатометів, ні зенітних засобів захисту, які б могли допомогти боротись із повітряними загрозами. Вони навіть не мали достатньо лопат, щоб вирити окопи. Побачивши це, ми віддали все, що мали, – і продукти харчування, і військовий одяг та взуття, наколінники, балістичні окуляри, засоби гігієни. Адже саме тут це було необхідно вже і зараз. Згодом ми налагодили з цими хлопцями хорошу співпрацю і підтримуємо їх і зараз.

З кожним місяцем війни потреби військових змінювались. Зараз наші бійці вже повністю забезпечуються найнеобхіднішим Збройними силами України: військовою формою, взуттям, термобілизною, бронежилетами та шоломами відповідного класу захисту. Великою необхідністю на передовій є транспорт. Ця війна – досить мобільна, і від того, наскільки швидко бійці зможуть перевезти боєкомплект, евакуювати пораненого, доставити пальне, воду і харчі, швидко змінити позицію, піти в розвідку, залежить успіх виконаних бойових завдань. Автомобілі залишаються однією з найнагальніших потреб на передовій. На цьому ми і сфокусували свою допомогу. Звичайно, коли вже відправляється машина, то не порожня, а заповнена домашніми гостинцями. Тушкованки, випічка, вареники, консервація, мед, фрукти – це маленькі радості для наших військових, які додають їм сил, духу та дарують відчуття підтримки. Також актуальними є запити на пічки, лісопильні матеріали для облаштування окопів та комплекти зимової форми, яка в умовах активних бойових дій швидко зношується.

– Скільки авто вже доставили на фронт?

– Особисто я перевіз шість автівок. Загалом від Богородчанської громади вже відправлено 27 автомобілів. Це джипи, пікапи, мікроавтобуси, які офіційно передані на баланс армії через ТЦК та СП. Один автомобіль я купив особисто, який мої знайомі знайшли за кордоном. Найголовнішою вимогою до автомобілів для бійців є стовідсоткова технічна справність. Адже будь-яка дрібна несправність, яку можна тут полагодити на СТО, на фронті стає величезною проблемою та може коштувати життя. Часто буває так, що технічна підготовка авто може коштувати як сам автомобіль. Але ніяких компромісів тут бути не може. І коли я сам проїду за кермом 1300–1500 кілометрів, то вже бачу, на що він здатен. Якщо машина не підвела в дорозі, значить, буде служити надійно. Насправді, мені приємно, що всі ці шість автівок, які я перевіз для хлопців, досі в строю і на ходу. Хоча й брали участь у запеклих боях, зокрема, за Лиман та Ямпіль на Донеччині.

Зараз поїздки на передову богородчанських волонтерів відбуваються орієнтовно раз у десять днів. Кожного разу їдуть мінімум три вантажні буси, часто з причепами. За одну поїздку відправляється приблизно десять тонн вантажу. Ми підрахували, що за вісім місяців повномасштабної війни волонтерський центр «Народна самооборона» перевіз більше 500 тонн вантажів. Це значна кількість. І перевозять все це водії-добровольці власним транспортом. Не втомлююсь щиро дякувати їм за це, адже особисто переконався, якими складними шляхами їм доводиться їхати. Часто їхній маршрут пролягає через небезпечні ділянки, які сепаратисти завжди тримають на прицілі. Ці ділянки треба проїжджати на максимальній швидкості – по ямах, багнюці та бездоріжжю, часто – під звуки канонади.

– Які найбільші труднощі та ризики на шляху до передової?

– Дехто закидає, що ми на саму передову не заїжджаємо. Звичайно, що на нульові позиції ніхто цивільний транспорт і не пустить. Але на першу лінію, де розташовуються бійці, ми заїжджаємо постійно. А це 5–10 кілометрів до зони активних бойових дій. Весь час ти чуєш канонаду, звуки вибухів, бачиш запуски ракет… Ти перебуваєш у зоні ураження будь-якої ствольної далекобійної та реактивної артилерії, тебе можуть атакувати безпілотники. Це досить гаряча і небезпечна зона. Коли заїжджаєш під Бахмут, Слов’янськ, Краматорськ, Часів Яр, Костянтинівку чи Гуляйполе, стає дуже «гаряче». Звичайно, є переживання, страх. Волонтери теж можуть стати мішенню для окупантів. Були випадки, коли ми тільки від’їхали з позиції, як по цьому місці так прилетіло, що рознесло кілька будинків. Під час однієї з поїздок богородчанських волонтерів на околиці Бахмута скинули фосфорні бомби, навколо все горіло, диміло, плавилось… Це завжди небезпечно, однак ми вже маємо досвід і розуміємо, куди їдемо і які ризики є.

– Як бійці сприймають ваш приїзд на передову?

– Кожен приїзд на передову – це дуже емоційний момент як для бійців, так і для нас. Це дуже теплі зустрічі, побратимські обійми, усмішки, а часом сльози при наших зустрічах і прощаннях. Вони відчувають, що про них пам’ятають, підтримують, допомагають. І ці відчуття є часом дорожчі, ніж те, що ми їм привезли. Це додає їм сил та підтримує бойовий дух. А мені – розуміння того, що точно робиш потрібну справу і хоч якось долучаєшся до наближення нашої перемоги. Часто хлопці кажуть, що, трохи побувши з нами, мають таке відчуття, ніби вдома побували…

Під час останньої поїздки бійці подарували мені шеврон «військового водія». Це дуже приємно, що мій труд оцінений. То подарунок хоч і з військовим гумором, та для мене дорожчий за всі офіційні нагороди.

– Однак є й такі, які намагаються нівелювати ваше волонтерство, вбачаючи у цьому піар-хід…

– Не бачу негативного сенсу у слові «піар». Кожен політик та чиновник повинен мати зв’язок з громадськістю та інформувати людей про те, чим він займається. Люди повинні знати, куди і на що пішла отримана допомога від міжнародних партнерів, зібрані громадою кошти для потреб ЗСУ. У мене немає ніякої піар-служби, соціальну сторінку у фейсбук я веду сам і всі фото та дописи, які там викладаю, теж роблю сам. Чому мені потрібні ці поїздки, я вже сказав. Але додам: є набагато простіші, дешевші та безпечніші способи попіаритись. Наприклад, приїхати і сфотографуватись на фоні автомобіля під час відправлення його військовим чи зробити красиві фото з командиром і розписати про це…

– Чи не заважають вам поїздки на Схід займатись обов’язками голови громади?

– Поїздки на фронт я називаю «туром вихідного дня». Переважно ми виїжджаємо у п’ятницю, а у вівторок вже повертаємось додому. Весь цей час я підтримую зв’язок із колегами і не втрачаю контролю за управлінням громадою. За об’єктивними показниками, Богородчанська громада є однією зі стабільних та розвинених громад області.

– А як ставиться ваша родина до таких поїздок, де на кожному кроці небезпека?

– Не в захваті… Звичайно, що переживають. Намагаюсь їх посвячувати у ці речі по-мінімуму. Ну, тепер вже точно дізнаються правду (Сміється. – Ред.). Водночас моя дружина розуміє, як нелегко тим дружинам, дочкам та матерям, які щодня перебувають у переживаннях за своїх рідних, які боронять наш спокій на фронті.

– Важливо підтримувати військових не тільки на фронті, а й у тилу. На яку допомогу від громади можуть розраховувати захисники та члени їх сімей?

– Богородчанська громада ухвалила чи не найсильнішу на Івано-Франківщині програму соціальної підтримки бійців. Окрім виплат від держави, сім’ї загиблого військового ми виплачуємо одноразову грошову допомогу у розмірі 200 тисяч гривень та беремо на себе всі витрати, пов’язані з похованням. Також у нашій громаді є четверо військовослужбовців, які вважаються зниклими безвісти. Таким сім’ям ми виплачуємо одноразово 50 тисяч гривень. При пораненні військовий отримує 20 тисяч гривень на лікування. Також сім’ї УБД нашої громади мають можливість отримати 5 тисяч гривень для придбання дров чи інших опалювальних матеріалів. Всім дітям наших бійців ми видали сертифікат на 500 гривень для придбання канцтоварів до початку навчального року. Для дітей загиблих військовослужбовців та діток-сиріт громади організовували поїздку на відпочинок до Польщі на 14 днів. Зрозуміло, що це не така вже велика допомога у нинішній час. Однак наші захисники повинні бути впевнені, що у будь-якому випадку ми пам’ятаємо про них і там, і у випадку загибелі чи поранення не залишимо без уваги їхні сім’ї.

– Пане Ростиславе, скажіть, якби ви не очолювали громаду, де б ви зараз були – у волонтерському русі чи, можливо, на фронті?

– Я не раз думав над цим питанням. Ніколи ще цього не озвучував (знову здивую дружину), та під час поїздок на фронт я мав розмову на цю тему з командирами двох підрозділів. Але у військових відповідь дуже пряма: «Ростиславе, а чим ти мені тут допоможеш?». На передовій треба радиста, військового медика, гранатометника, кулеметника, снайпера, артилериста, водія БМП. Тобто уже готових військових фахівців. Я, на жаль, не маю військового фаху та досвіду, який би міг застосувати вже і негайно. Однак, за необхідності, я завжди готовий стати у стрій. Війна ще триває… Час від часу відточую вправність стрільби у колі однодумців. Стосовно волонтерства, то не знаю, чи був би я офіційно у якійсь благодійній організації, однак точно знаю, що ніколи б не був осторонь нашої боротьби за перемогу.

Розмовляла Мар’яна РИНДИЧ

Останні новини

  • Без категорії
    У Франківську відкрили “пункт незламності” для матерів з дітками (ФОТО)
  • Житло
    Житло
    Переселенцям, які проживали у ліцеї №10, надали тимчасовий прихисток
  • 18:02
    На війні загинув 29-річний калушанин Дмитро Пасюта
  • 17:37
    На Прикарпатті через масовані обстріли екстрено знизили ліміти електроенергії на третину
  • Мистецтво
    У Калуші набирає обертів пошук художніх талантів на арткласах
  • Місто
    Місто
    Поле стадіону “Рух” підготували до зими
  • Дороги
    На Рожнятівщині закінчили ремонт відрізку дороги Вербівка – Петранка
  • Новини ОТГ
    Новини ОТГ
    У Брошнів-Осадській громаді перевірять наявності локальних очисних споруд на підприємствах
  • Дата
    Прикарпатських спецпризначенців привітали з днем створення підрозділу
  • Благодійність
    Благодійність
    Карітас оголосив реєстрацію на грошові гранти для придбання зимового одягу і взуття
  • Місто
    Допомогти всім, хто потребує: у Франківську готуються, як діяти на випадок критичної ситуації
  • ДТП
    ДТП
    За тиждень у аваріях на Прикарпатті травмувались 19 осіб
  • Влада
    Влада
    Голова Долинської громади Іван Дирів перебуває з робочим візитом у Стокгольмі (ФОТО)
  • 13:14
    Лісівники Франківщини допомагають Херсонщині (ФОТО)
  • 12:54
    На Бахмутському напрямку загинув стрілець-снайпер з Коломийщини Василь Герчовський
  • Залишити коментар

    Ваша електронна пошта не буде опублікована.