Наприкінці листопада 2024 року Івано-Франківську районну державну адміністрацію очолив ветеран війни, колишній військовослужбовець 109 батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», майор ЗСУ Роман Адамович Боднар.
Він став на захист України ще під час АТО у 2014 році. Повномасштабне вторгнення теж зустрів на фронті. У серпні 2022 року на Донеччині отримав важке поранення ноги, яке закінчилося ампутацією. За військову службу Роман Боднар відзначений державними нагородами – орденом Богдана Хмельницького І, ІІ, ІІІ ступенів, медаллю «За військову службу Україні».
За його плечима десятки успішно проведених в найскладніших умовах військових операцій. Однак, попри численні бойові заслуги, про свій шлях на фронті Роман Боднар розповідає дуже скупо. Зокрема через особливості обійманої посади начальника розвідки батальйону.
Як колишній розвідник почуває себе у кріслі державного посадовця? Якою бачить роль районної військової адміністрації поряд з ОВА та органами місцевого самоврядування громад? Як сприймає закиди про обмежені для реального впливу важелі управління? Яким, з огляду на бойовий досвід, бачить шлях до закінчення війни та перемоги? Відповідями на ці та інші питання Роман Боднар поділився в ексклюзивному інтерв’ю «Західному кур’єру».
– Романе Адамовичу, Ваш стаж військовослужбовця набагато довший, ніж управлінця. Розкажіть про свій бойовий шлях.
– Я прийшов в ЗСУ у 2014 році, під час третьої хвилі мобілізації. До цього викладав у Львівській комерційній академії (зараз Львівська торгово-економічна академія), за освітою я математик. Пробував себе у бізнесі, але коли почалося АТО, я вирішив, що, як офіцер, буду корисніший на військовій посаді.
Спочатку ніс службу на Яворівському полігоні. Був командиром навчального взводу, навчальної роти. Потім підписав контракт з 24 окремою механізованою бригадою. Спочатку був начальником розвідки батальйону, потім начальником розвідки бригади. Це посада, діяльність на якій не афішується. Відповідно, і я не був медійною особистістю. Та й зараз, відверто кажучи, не люблю зайву публічність.
Згодом зі своєї посади я звільнився, хотів перейти на іншу службу. Але все-таки повернувся в ЗСУ, цього разу в 10 окрему гірсько-штурмову бригаду, 109 окремий гірсько-штурмовий батальйон. У «круках» я став начальником розвідки батальйону.
– Ви повернулися на фронт до чи вже після повномасштабного вторгнення?
– Ще напередодні повномасштабки я зрозумів, що рано чи пізно це станеться. Тому 24 лютого 2022 року я зустрів на фронті, на кордоні з Білорусcю. Той час мені пам’ятається великим народним піднесенням, якого, на жаль, зараз немає…
Пам’ятаю, як тоді за дві години місцеві жителі побудували фортифікаційні споруди. Самостійно розібрали недобудови, знесли бетонні блоки, підігнали будівельну техніку. Ми, військові, займалися тільки своєю справою – ставали на позиції, чистили зброю, розставляли людей, мінували. Решта все робили цивільні. Навіть готували їжу та приносили одяг.
Після білоруського кордону нас перекинули на Київщину. Перший бій ми прийняли 7 березня. Пізніше, у травні, нас перемістили на Донеччину, в район Бахмута-Соледара. Там відразу з платформи довелося йти у бій. Нас бомбардували ракетами навіть під час того, як ми вигружались. На жаль, були загиблі, які навіть не дійшли до поля бою…
Хлопці й досі тримають напрямок, а я, на жаль, допоміг їм дуже мало, бо в серпні 2022-го отримав поранення, яке призвело до демобілізації. Хоча і за цей час ми встигли провести багато успішних операцій, деталі яких, я, як начальник розвідки, озвучувати не можу.
– За яких обставин ви отримали поранення?
– Локаційно це сталося в селі Яковлівка біля Соледара. Відверто, опинився не в тому місці і не в той час. Не розминувся з танковим снарядом.
Як розвідник, напередодні я виявив небезпечну ділянку в нашій обороні, через яку міг прорватися противник. Ми з саперами мали її замінувати. Там я і отримав поранення.
Хлопці, ризикуючи своїм життям, мене вивезли, наклали турнікет. Сам собі я наклав турнікет погано, бо був у шоковому стані. Завдяки їм я не стік кров’ю. Побратим біг практично по мінному полю, щоб мене евакуювати. Я почергово то приходив до свідомості, то втрачав її. Я плакав, і, пам’ятаю, сказав хлопцям, якщо вони комусь про це розкажуть, то я їх розстріляю (усміхається, –ред.).
Тепер я іноді жартую, що тоді виграв у російських танків з рахунком 2,5 проти їхнього 0,5 очка. Бо мене вони не добили, а я все-таки встиг два їхніх танки спалити та один пошкодити завдяки правильно розставленим мінам.
Між іншим, той танк, який мене поранив, наші хлопці-мінометники за кілька днів знайшли і накрили вогнем. Навіть відео мені скинули.
Єдине, про що я шкодую після всього, що тоді сталося, це те, що роботу ми так і не доробили. Через чотири дні противник прорвався на тій ділянці. Наші вистояли, але були втрати…
Під час поранення осколок від танкового снаряду перемолов мені коліно. Жодної кісточки не лишив. Відразу було ясно, що жоден лікар суглоб не склеїть і мене чекає ампутація. Я втратив багато крові, лікування було дуже довгим. Потім реампутація, протезування…
Я дуже хотів повернутися на фронт або лишитися в армії хоча б на посаді штабного офіцера чи інструктора. Але, на жаль, через мої пораненнями мене «списали».
Все одно я хотів залишатися корисним. Бачив себе у волонтерстві, але мені надійшла пропозиція очолити Івано-Франківську районну військову адміністрацію. Я вхопився за те, що поки йде війна, мені дають можливість себе проявити, показати свій потенціал, тож погодився. Напевно саме формулювання «військова адміністрація» зіграло ключову роль в моєму «так».
– Пропозиція очолити Івано-Франківську РВА була для вас очікуваною?
– Абсолютно ні. Спочатку мені запропонували бути радником голови ОВА. Зараз я очолюю районну державну адміністрацію – районну військову адміністрацію. В усякому випадку, буду намагатись виправдати довіру.
– Зараз достатньо популярною є думка, що військові адміністрації мають очолювати саме військові. І, власне, такою і є ваша історія. Але без досвіду державної служби чи важко вам було адаптуватися на новій посаді?
– Те, що військовий чи ветеран добре воював – не означає, що він буде добре керувати. Так само, як і робити щось інше – будувати, наприклад. Все залежить від здібностей людини. Тому думку про те, що високі державні посади мають обіймати саме військові, я не поділяю.
Разом з тим, я вважаю, що в кожній державній структурі, і в адміністраціях всіх рівнів зокрема, має бути той, хто розуміється на проблематиці військових та ветеранів. Це може бути відділ, сектор, одна окрема людина. Військовий невійськового дуже погано розуміє, тому саме ця ділянка роботи має бути доручена тим, хто має досвід реальної військової служби.
Щодо мене, то мою ефективність на посаді визначить перший звітний період. Якщо буде прийняте рішення, що я не впорався, то без будь-яких питань я звільню крісло. Разом з тим, буду радий, якщо в мене вийде бути корисним і реалізувати ті моменти, які запланував. Для цього я роблю все можливе.
Щодо адаптації на посаді – що таке бюрократія, я дуже добре знаю ще з часів своїх перших керівних посад у ЗСУ в 2014 році. Акти, відомості, книги…Після ведення «журналу обліку журналів» – бюрократією мене не здивуєш. На нинішній моїй посаді облікової документації значно менше, ніж на військовій службі.
Організовувати роботу колективу, координувати дії підлеглих – в цьому я також маю великий досвід. На війні, як ніде, його набуваєш, коли в твоєму підпорядкуванні люди, яких ти, імовірно, ведеш на смерть.
Весь мій попередній життєвий і професійний досвід дозволяє мені почуватися на нинішній посаді досить комфортно.
– Що виявилося для вас найскладнішим при освоєнні нових обов’язків?
– Вважаю, що зараз я працюю у тепличних умовах. У мене є колектив, який хоче працювати, та керівництво, яке дає працювати. Далі буде видно.
Складність, а радше сказати – незручність, полягає у тому, що Івано-Франківський район географічно великий та розтягнутий. Де Рогатин, а де Тлумач, Обертин, Солотвин… Деякі громади, як «діти-сироти». Але ми цю специфіку розуміємо, комунікуємо з кожною громадою. Наше завдання працювати саме як інформаційний хаб між усіма громадами району з одного боку та державною вертикаллю з іншого.
– Чи допомагають вам на вашій нинішній посаді навики, здобуті на фронті?
– Так. На фронті я добре навчився стримувати емоції. Зараз цей навик мені дуже допомагає (усміхається, – ред.).
– Які ви поставили собі першочергові завдання, прийшовши на посаду?
– Як я вже казав, у мене було чітке бачення ролі РВА як інформаційного хабу між громадами району та керівництвом області. На всіх нарадах я повторюю цю фразу так часто, що може, комусь вона вже і приїлася. Реалізацію цього бачення я і поставив своїм першочерговим завданням на посаді. Це питання не кількох місяців, але я вперто рухаю адміністрацію саме в цьому напрямку.
Громади розказують нам, що вони можуть і що вони хочуть. Вони краще за будь-якого обласного чиновника знають свої території та можливості. РВА – це саме та ланка, яка на рівні району може цю інформацію структуризувати, визначити те, що реально може бути втілено в життя і в якому пріоритеті.
Проблематика різна. Від залучення бізнесу для створення підприємств до впорядкування приміщень для реабілітаційних центрів. З питанням ремонту доріг приходять. Тут ми також маневруємо, куди ця дорога веде: поле, виробництво, будинок перестарілих. Бо, зрозуміло, що можливості щодо ремонту доріг в час війни також дуже обмежені.
Представники бізнесу звертаються. Тих, хто нам дав про себе знати, ми, по можливості, залучаємо до державних та обласних програм. Наприклад, готельєри, які запропонували свої послуги, були залучені в ініціативі «Турбота про родину героя», розмістивши в себе учасників проєкту. Це взаємовигідна співпраця.
Такого плану комунікація в нас є з кожною з громад. Найбільш активні зараз по кількості програм це Тлумач та Бурштин. Є численні програми для Галича, Старих Богородчан, Солотвина. Маленькі громади також долучаються – Олеша, Дубівці.
– Тобто ви структуруєте інформацію, отриману від громад, визначаєте пріоритети та передаєте у ОВА?
– Те, що ми можемо, ми робимо своїми силами. Для більш потужних ініціатив нам потрібне погодження від ОВА.
– Як взагалі співвідноситься роль РВА та ОВА у вертикалі місцевої влади? Дуже часто серед широкого загалу є нерозуміння сутності діяльності районних адміністрацій, особливо під час воєнного стану.
– Відповім на це питання з погляду військової організації. З цієї точки зору, керівник ОВА – це командир дивізії. Відтак, очільник РВА – командир роти. Голови громад – командири взводів. У їхньому підпорядкуванні – свої бойові одиниці, тобто апарат органів місцевого самоврядування громад.
При всій повазі, командир дивізії не може командувати взводом. Він командує батальйонами, полками, дивізіонами. Якщо командир дивізії почне командувати кожною окремою ротою, то це закінчиться дуже плачевно.
Тому кожен керівник – ОВА, РВА, громади, має ввірені йому обов’язки і на своєму рівні їх виконує.
– Чи відчуваєте ви нестачу повноважень для прийняття реальних рішень?
– Відверто кажучи, не вистачає фінансової спромоги. Це той важіль, який, безумовно, дає можливість вирішувати те чи інше питання на одну-дві-три сходинки простіше.
Але я цей стан речей сприймаю як виклик, адже фінансова складова це, водночас, елемент тиску. На даний час я цього елемента позбавлений, тому моя робота з громадами ґрунтується на основі розуміння процесів, які в них відбуваються, постійної комунікації з ними. Таку співпрацю вибудувати набагато складніше, ніж ту, в якій одна сторона має тиск і гроші, а інша в ролі вічного прохача. А нам вдається цю комунікацію будувати.
– Що вважаєте найбільшим своїм досягненням за час роботи на посаді очільника РВА?
– Говорити про якісь серйозні здобутки зарано. Але одна з найвдаліших, на мій погляд, програм, яку ми вже встигли запустити стосується партнерства шкіл та військових частин. Вона передбачає співпрацю між навчальними закладами та військовими в плані проведення зустрічей, патріотичного виховання, практичних занять, які будуть проводити для учнів військові конкретної спеціалізації. Хто, як не діючий пілот аеророзвідки, може розказати дітям, як він кудись залетів через маленьке віконечко чи пів кілометра вів дрон без заряду. Розповіді від першого лиця найкраще працюють в спілкуванні з підлітками. А робота з молоддю – це один з наших пріоритетів зараз.
Також маємо у планах масштабний проєкт, в якому будуть задіяні всі громади району. Але його деталі я буду готовий озвучити пізніше.
– Яка ваша думка стосовно діяльності районних рад? У суспільстві щодо цього питання є неоднозначна позиція. Мовляв, з самого початку це був мертвонароджений орган, а його функції без належної законодавчої бази зводяться до прийняття звернень.
– Нічого поганого про діяльність райради я сказати не можу. У їхню ділянку роботи я не вникаю, бо в мене свої задачі. Для мене як голови РДА це, знову ж таки, один з підрозділів забезпечення, якщо говорити військовою мовою. Співпраця у мене з ними ідеальна.
– Які сьогодні головні виклики для Івано-Франківського району?
– Виклик зараз один – це війна, і все решта танцює навколо нього. Коли в громади з’являється якась копійка, вони стараються дати її на фронт. Від цього страждає соцзахист, виробництво, підприємництво і так далі. З одного боку, це дуже погано. З іншого – цього все одно мало.
Як я казав на самому початку нашої розмови, зараз, на жаль, вже нема того піднесення і єдності, яке було у перші місяці повномасштабного вторгнення. Потреби фронту, які ми десь закриваємо, через деякий час виникають знову…Коли я ще був на передовій, то автівка там жила в середньому три тижні. А зараз, при насиченні БпЛА – два. Мавики – дві ночі.
Те саме стосується людей. Прикро усвідомлювати, що на початку вторгнення в нашому батальйоні було по 5-6 бажаючих на одну вакансію, а зараз ситуація протилежна. На цю саму посаду по 5-6 ухилянтів…
Наше головне завдання зараз – єднатися заради перемоги. Жоден подвиг не здійснює одна людина. Вона може зіграти ключову роль, але завжди є ті, хто прикриває її зліва і справа. Тому ми тут, у тилу, маємо прикривати хлопців на фронті, закривати потреби підрозділів, а зараз це пріоритетно дрони та РЕБи.
Як колишній розвідник, можу сказати, що ми завжди технологічно випереджали противника на пів кроку, першими почали використовувати всі новітні технології. Але у ворога, на жаль, набагато краще забезпечення. Вони, вкладаючи колосальні ресурси, врешті перехоплювали наші ініціативи.
Наші захисники реальними прикладами показують, що ані технологічна, ані кількісна перевага не грає ключової ролі в боротьбі з тими, хто стоїть за Батьківщину та добробут своєї сім’ї. Сам бачив десятки прикладів. Але ми повинні допомагати хлопцям, хто чим може. І не опускати руки.
Я вважаю, що зараз у нас є два аспекти перемоги – єдність і обмін досвідом. Єдність цивільних та військових. Єдність держав-партнерів на міжнародній арені. Інакше ця війна ризикує затягнутись ще надовго…
Інтерв’ю записала Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар