З початку повномасштабної війни в Україні багато чоловіків і жінок пішли захищати свою Батьківщину. Кожного дня вони ризикують життям, щоб інші українці і надалі жили і працювали на своїй землі.
Не став осторонь і бурштинець Руслан Маринович, який до повномасштабного вторгнення проживав із сім’єю у Британії, але як тільки почалась війна – вернувся захищати рідну землю. Про свою війну, про те, що спонукало його залишити туманний Альбіон і піти на фронт, про волонтерство і життя після війни Руслан розповів кореспонденту «Західного кур’єра».
– Руслане, розкажіть нашим читачам про себе.
– Народився я в 1983 році у селі Болотнє Перемишлянського району. Але з 7 класу проживаю у Бурштині. Закінчив нашу третю школу, вчився у 15 училищі. Нині то Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного транспорту і будівництва. Здобув спеціальність автослюсар. В 19 років мобілізувався до лав української армії. Служив у Дніпропетровську. Потім як у більшості – заробітки за кордоном. Сім’я. Маю добру дружину та двох чудових синів.
– Тобто на початку війни Ви перебували за кордоном?
– Так, я два роки з сім’єю жив і працював у Великій Британії, мав свою бригаду з 15 чоловік, ми займались будівництвом.
– Як почалась Ваша волонтерська діяльність?
– Активна волонтерська діяльність почалася на наступний день після повномасштабного вторгнення. Виникла ідея після того, як побачив у соціальних мережах багато добровольців, які з-за кордону збиралися повернутися воювати в Україну. Я також планував їхати на війну. Я зробив звернення у фейсбуці для всіх добровольців Лондона, щоб зібрати всіх разом і поїхати. Тобто, щоб не поодинці добиратися, а найняти великий транспорт. Я зібрав добровольців і перед від’їздом ми пішли на другий потужний мітинг у Лондоні на підтримку України. У мене був короткий виступ на цьому мітингу і до мене підійшла людина і запропонувала фінансову допомогу на дорогу, форму та інше спорядження. Щоб добратися до України ми найняли транспорт, проте не вистачило місць для двох-трьох чоловік, тож я вирішив поїхати через декілька днів.
А у мене дуже багато друзів, які пішли добровольцями на війну і ось на третій день війни я мав виїжджати в Україну, але отримав прохання від друзів, щоб залишитися і придбати деякі речі. На кошти, які пожертвували на мітингу я закупив для захисників амуніцію та інші необхідні речі. Я вислав їм ці речі і виставив пост в Інтернеті. Люди побачили на моїй сторінці інформацію і появилися нові запити. Я знову виставляю у себе на сторінці прохання про допомогу. Моєї дружини брат пішов на війну у складі 10 коломийської бригади. Люди стикнулися з такою проблемою, що не було належного спорядження. І ось до мене зверталися, щоб я придбав каски і бронежилети. Оскільки, запити постійно збільшувалися я вирішив залишитися в Лондоні і розпочав волонтерську діяльність.
– Але, все ж Ви опинились на війні.
– Так. 16 березня 2022 року Збройні сили росії завдали бомбового авіаційного удару по Донецькому драматичному театрі в Маріуполі, і зруйнували його цим ударом. Там загинуло багато діток. Для мене це стало своєрідним тригером. І я поїхав на війну. За пів року до України повернулась дружина з дітьми.
– Де довелось воювати?
– На початку я доєднався до 46-тої окремої аеромобільної Подільської бригади. Починав з Херсону і воював на багатьох напрямках. Був артилеристом. Потім перевівся у 47-му окрему механізовану бригаду «Маґура». Це вже був кінець 2023 року. Мій командир – Василь Абрамів із Задністрянська – переводився туди і я пішов за ним. Спочатку був членом екіпажу САУ М109 «Paladin». 155 калібром стріляли. Потім забезпечував роботу РЕБ установки «Зозулька». Це такий портативний засіб радіоелектронної боротьби, призначений для захисту військових підрозділів від ворожих дронів. Основне наше завдання було охороняти хлопців.
– Розкажіть про перший бойовий досвід.
– То був літній день на Херсонщині. Дронів ще так багато не було. Тож велась контрбатарейна робота. Ми мали відстрілятися, перебазуватися на інше місце і знову стріляти. Так пройшов весь день. Але ми впорались. Ворог, попри численні атаки, не пройшов. Ще згадується форсування річки Давидів Яр. Ми довго не могли її перейти і зазнали великих втрат. Проте після переходу воювати стало легше.
– Після Херсону Ви брали участь у боях за Бахмут?
– Після Херсону було Запоріжжя, потім вже Донбас, Бахмут. Завершилось все для мене у Сумах.
– Як саме?
– Тоді ми брали Суджу. Були важкі бої, ми по декілька днів не виходили на зв’язок. Рідні дуже переживали і від тих переживань раптово захворіла моя дружина. Тож довелось повертатись, щоб допомогти.
– За участь у бойових діях 6 серпня 2025 року Ви були нагороджені медаллю Івано-Франківської обласної ради «Лицар бойового чину». Що це для Вас означає?
– Я не йшов воювати за медалі і нагороди. Я йшов захищати рідну землю і наш народ. Ніхто не знав, що все так надовго затягнеться. А про медаль – це для мене пам’ятка і можливість розповісти колись внукам, що їх дідусь захищав Україну. Я з гордістю буду розповідати про ці важкі воєнні дні і про боротьбу українського народу.
– Що було для Вас найважче?
– Важко було переживати втрати побратимів, а ще важче – відвозити тіла додому, до батьків, до сім’ї. Це навіть не можливо описати.
– Повернення до мирного життя – процес не легкий і кожен ветеран переживає його по своєму. Як це було у Вас?
– Дуже важко. Я оговтався десь аж через пів року. Спочатку не міг спати, не знав, за що братися. А треба було і в сім’ю вкладатися і дружині допомагати з лікуванням. Було дуже важко.
Адже на фронті в тебе три цілі на день: виконати завдання, зберегти життя своє та зберегти життя побратимів. Тож дуже тягнуло в перші дні назад. Адже там теж за три роки утворилась своєрідна сім’я. А тут все по іншому – треба до всього звикати заново.
– Хто підтримав?
– Найбільше підтримало місто. Дякую всім, починаючи від міського голови Василя Андрієшина і закінчуючи кожним працівником з апарату Бурштинської міської ради, до якого я звертався. Також допомогли друзі і спілкування.
– Що б ви порадили покращити у підтримці військових ветеранів у Бурштині?
– Це стосуватиметься не тільки Бурштина, а й всієї України, напевно. Я б порадив соціальним службам, після повернення військового з фронту, хоча б три дні бути повністю з ним. Подивитись, в яке середовище він повертається, чи є де жити, чи є сім’я, робота. Найголовніше – не залишати ветерана наодинці з собою. Бо це дуже важко.
– Весною 2025 року Ви звертались до міського голови Івано-Франківська із проханням допомогти у відкритті кав’ярні…
– Так. І до честі Руслана Романовича, все було дуже швидко погоджено. Але в мене виникли інші обставини. Треба було більше бути вдома і я зупинився. Проте ідею бізнесу не покинув тож восени минулого року у Бурштині запрацювала реберня на колесах. Взагалі ідея бізнесу появилася із невеликого – коли я займався волонетрством, але вже був в Україні, мені одна бабця дала двісті гривень для хлопців на фронт. Сказала що більше не має, але хоче допомогти. Я не хотів брати, але вона наполягла. У той момент я собі дав слово, що настане такий момент, що я щось відкрию, щоб мати і на прожиття і хлопцям допомогти. Окрім того – я це люблю. Згодом я планую зробити так, щоб ребра у Бурштині стали своєрідною кулінарною родзинкою міста, щоб до нас їхали скуштувати ребер з інших населених пунктів.
– Ви працюєте тільки у Бурштині?
– Так, наразі реберня функціонує тільки у Бурштині. Але нещодавно в Івано-Франківську на автобазарі я відкрив ресторанчик «Бліндаж». Зробив там все повністю під військовий стиль. Є безліч фотографій побратимів. Там цікаво. Тому – запрошую.
– Про Вашу бурштинську реберню вже говорять у області. Чи вистачає клієнтів?
– Клієнтів вистачає. Кожному клієнту я передзвонюю, запитую чи було смачно і кожен клієнт знає, що 20-30% прибутку я віддаю або на фронт або хворим діткам.
– Власне це наступне питання, адже, окрім фронту, Ви часто оголошуєте збори на лікування хворим діткам. Як виникають ідеї таких зборів?
– Ми багатьом діткам вже допомогли. Для мене діти-сироти, хворі діти, старші люди – це є чимось святим і я вважаю, що їм треба допомагати.
– Чи підтримуєте зв’язок із побратимами?
– Постійно дзвоню, спілкуюсь, виїжджаю туди з допомогою.
– Чого найбільше зараз не вистачає на фронті?
– Різної техніки, автомобілів і дронів. Усе інше вже більш-менш налагоджено. А техніка – дуже розхідний матеріал. Від себе особисто і від всіх військових хочу подякувати всім, хто нині допомагає війську. Зазначу, що наше суспільство вже починає звикати і дещо розслаблятися. Не можна цього робити, адже війна триває. Ми мусимо бути всі залучені. Якщо не воювати – то щодня щось робити для війська.
– Що плануєте робити далі?
– Розвивати бізнес. Залучати до справи синів. Допомагати дружині. Волонтерити. І вірити у Перемогу!
Записав Володимир КАПУСНЯК
Залишити коментар