Головний герой книги «Дорко: на краях війни» – Теодор Рекетчук, який у 18 років нелегально перетнув кордон, щоб долучитися до збройного національного руху на Карпатській Україні — організації народної оборони «Карпатська Січ». Відтоді його життя перетворилося на довгий і заплутаний клубок подій: розлука з родиною і вагітною дружиною, поранення, арешти, допити, втеча з тюрми, участь у десятках спецоперацій в ім’я української національної ідеї.
Його біографія захоплива, але водночас сповнена «білих плям»: подальша доля військовика тривалий час залишалася невідомою, а в повоєнний час його сліди фактично губляться.
Розплутати цю історичну головоломку взявся молодий прикарпатський дослідник Євген Пронюк. Він родом із Клубівців – того ж села, що й Дорко, і має з героєм далекий родинний зв’язок. Саме це стало одним із поштовхів до глибшого вивчення його біографії.
Робота над книгою починалася як наукова стаття, однак зібраний матеріал швидко вийшов за її межі. У підсумку дослідження охопило понад 30 архівних і бібліотечних зібрань у різних країнах, а також комунікацію з істориками й родичами Рекетчука. Над проєктом автор працював інтенсивно і майже безперервно: на підготовку монографії пішов рік, пише Західний кур’єр.
Водночас Євген Пронюк свідомо вийшов за межі суто військової біографії, прагнучи показати і людський вимір історії. У книзі простежено долю родини Дорка, яка зазнала репресій і депортації, використано приватні матеріали та родинні свідчення. Ба більше, автор спробував відтворити автентичну мовну атмосферу епохи, зберігши стилістичні особливості часу і ту живу мову, якою послуговувався сам Теодор Рекетчук.
Наразі книга вийшла обмеженим накладом – 300 примірників. Водночас інтерес до видання вже високий, і найближчим часом воно має з’явитися у ширшому доступі.
Євгену Пронюку лише 21 рік. Попри юний вік, за його плечима – досвід перебування на фронті: до лав ЗСУ він долучився у 18 років, щойно досягнув повноліття.
Про маловідомі сторінки біографії Дорка, роботу з архівами та власний шлях до війська — у розмові з автором книги Євгеном Пронюком.
– Євгене, спершу це мала бути наукова стаття. Коли ви зрозуміли, що матеріалу вже на книжку?
– Від початку планувалося дві статті. Перша – від дитинства до моменту, коли Дорко покинув Україну в 1944 році. Друга – про його діяльність у закордонних структурах ОУН після війни. Але коли занурився в епізод грудня 1945-го, стало ясно: це не вмістити у формат статті. Тоді за кілька тижнів відбулося багато важливих подій — арешт групи на чесько-німецькому кордоні, ув’язнення в Празі, загибель двох генералів УПА, які наклали на себе руки, і втеча самого Дорка з тюрми. Паралельно Чехословаччина стала полем для ігор спецслужб: служби безпеки Закордонних частин ОУН, радянського НКВС та чеських спецслужбістів, які поділилися на табір ідейників державної самостійності та агентурної роботи на СРСР. Це потребувало ширшого формату. Тоді я прийшов за порадою до історика Петра Ганцюка, показав напрацювання. Він підказав, де шукати джерела, з ким говорити, які використати архіви, фонди, справи. Так і почалася робота над книгою.
– Назва “На краях війни”. Про які “краї” йдеться?
– Є пряме і переносне значення. Пряме – він постійно був у епіцентрах подій, там, де відбувалися геополітичні злами і найбільші операції. Карпатська Україна, далі німецько-польська війна, німецько-радянська війна – він був усюди “всередині” процесів. Переносне – він завжди був на початках і на кінцях. Можна сказати, що пройшов Другу світову не лише “39-45”, а дещо раніше – від 1938 року, коли перейшов польсько-чехословацький кордон і вступив до Карпатської Січі.
– Це була людина, яку “носила” доля, чи він сам шукав гарячі точки?
– Я теж собі ставив це питання. Частково він міг бути заручником обставин. Січовики після поразки були інтерновані, а згодом передані Німеччині. Згодом багато кого ставили перед фактом зарахування до мілітарних формацій. Але факт у тому, що на Карпатську Україну він перейшов сам і до ОНОКС вступив сам. У спогадах родини і в свідченнях його друзів, він постає як військовик за характером: любив форму, порядок, зброю, мав чудову фізичну форму і після трьох поранень не відмовився від складних завдань.
– Яким ви його бачите як живу людину, не як символ?
– Він шанував військовий чин і нематеріальну спадщину свого роду. Батько був капралом австро-угорської, а згодом Галицької армії, воював у Велику війну на Італійському фронті. У родині чітко зберігається пам’ять про їхнє минуле, зокрема про прадіда Йосифа, який служив «при цісарі» і підчас служби в армії потоваришував з Францом Йосифом І. Такі розповіді формували Дорка. Судячи з родинних свідчень і збережених матеріалів, у парі з дружиною Ангеліною вони були протилежні за своїм психотипом: вона стримана міська інтелігентка, просвітянка і вихователька, а він — більш азартний, схильний до дії та пошуку нових пригод. Мені здається, вона його певною мірою врівноважувала. Більше того, я вважаю, що в їх сім’ї була матріархальна будова.
– У вас у книжці яскрава і сімейна, приватна лінія. Чому було важливо показати не лише воїна?
– Бо ми не знаємо, що з ним сталося. Це запит усієї родини: яка його доля? Відірвати приватне і залишити лише “військовика” неможливо. Він покидав Львів, але дружина була вагітна і не поїхала з ним. Далі її життя теж драматичне: вона вдруге вийшла заміж, бо родину переслідували, певний час переховувалася.
І ще одна надзвичайна розповідь, яку нещодавно почув від родичів: вже після проголошення незалежності, у 1991 році до Львова приїхав якийсь дідусь з Німеччини, він був у військовій формі. Він віднайшов Ангеліну через знайомих і того дня вони говорили наодинці цілий день. За родинними спогадами, вона згадувала Дорка навіть перед смертю. Схоже, що тим дідусем був сам Дорко…
– Ви з Клубівців, як і Дорко, і маєте родинний зв’язок. Який саме?
– Моя прабабця Марія була одружена зі стрийком Дорка – Іваном Рекетчуком. Івана заарештувало НКВД як члена ОУН і розстріляло у 1941-му. У 1949-му родину Рекетчуків вивезли на Сибір. Тобто це не абстрактна “легенда”, а дуже конкретна родинна історія. Ми думаємо зробити презентацію в Клубівцях, на місця, де була хата Рекетчуків.
– Ви казали про понад 30 архівів. У яких країнах були ключові джерела?
– Основні – Україна, Чехія, Німеччина, Бельгія. Співпраця відбувалась шляхом офіційного листування.
Наприклад, з архівом безпекових структур Чехії: там дорогі скани. Один якісний скан – приблизно 40 крон. Але я пояснив, що я студент, веду масштабне дослідження і не потягну такий обсяг. Попросив знижку або альтернативні способи – і мені все зробили безкоштовно, за що окрема дяка співробітникам архіву.
– Який документ став “ключем” до біографії?
– Один фундамент – спогади брата, які були як розмітка. Другий – документи з чеського архіву: протоколи допитів у празькій тюрмі 1945 року. Там він дещо замовчував, але розповів про свій шлях від переходу на Карпатську Україну в 1938-му.
– Що було найскладнішим у роботі з джерелами?
– Не мова і не верифікація, а пошук: що і де шукати. Іноді документ “вистрілює” там, де не чекаєш. Наприклад, фото зі служби в Українській допоміжній поліції знайшли в Канаді – воно було у сестри, яка після війни емігрувала.
– У біографії Дорка ще залишаються «білі плями»?
– Найбільша — його подальша доля після війни. Є також малодосліджений період служби в курені «Роланд». Ми знаємо, що він там був, але не знаємо точно підрозділ, звання, посаду. Частина документів, імовірно, опинилася в кремлівських архівах після війни.
– У книзі ви намагалися відтворити живу мовну атмосферу епохи. Наскільки свідомим і ризикованим було це рішення?
– Ризик був. Дехто каже, що читати складно. Але це мова, якою говорили наші предки і сам Дорко. Я вважаю, що цього не треба соромитися. Це теж спосіб зберегти і відтворити епоху.
– Як відбувалася комунікація з родиною героя?
– Дуже добре. Родина максимально сприяла. Я записав кілька інтерв’ю, відсканував родинні архіви. Це теж велика відповідальність — коли люди відкриваються, ти мусиш працювати чесно.
– Чи плануєте продовжувати серію «Незнані герої» і коли чекати наступну книгу?
– Так, якщо вирішили, що це буде серійним виданням, то маємо відповідати за слово. Уже є на замітці кілька постатей. Зокрема думаємо про організаційного товариша Дорка — оунівця з Калущини Василя Чижевського (псевдо Демид). У нього дуже добра джерельна база з різних архівів. Водночас із прогнозами поки обережний: і дослідження, і видання цієї книги здійснювалися повністю власними силами, а це процес доволі витратний і з моральної, і з матеріальної точки зору. Але матеріали для наступних робіт уже поступово збираються.
– Ви маєте досвід служби у ЗСУ. Працюючи з архівами Другої світової, чи проводили для себе якісь паралелі?
– Прямих історичних паралелей я б не проводив, бо кожна війна має свій контекст. Але власний досвід служби точно допоміг мені глибше зрозуміти психологію людей у війні — їхні рішення, мотивації, поведінку в критичних обставинах.
Коли працюєш лише з документами, це один рівень сприйняття. А коли сам проходиш через військову службу, починаєш інакше читати ті самі джерела — краще відчуваєш логіку вчинків, атмосферу напруги, ціну вибору.
Війна дуже швидко розставляє пріоритети і показує людей такими, якими вони є. Тому цей досвід, безперечно, допоміг мені як дослідникові глибше осмислити постать Дорка і людей його часу.
Розмовляла Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар