Світлана Бреславська: «Письменник – від слова «писати»

Зовсім скоро з нагоди Дня писемності франківські літератори тішитимуть читачів своїми творчими доробками. Є серед них такі, кого не зачепила «корона-криза», а навпаки додала натхнення та сил до творчості. Але чи завжди письменницька праця прибуткова і чи мають автори коло своїх шанувальників? Як сьогодні живеться Спілці письменників, котра би мала бути колективом однодумців? Про це “Західний кур’єр” розмовляв із головою Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України, письменницею, перекладачкою з польської мови, членом редколегії журналу «Дзвін» Світланою Бреславською.

– Пані Світлано, ви очолили Спілку письменників 20 квітня минулого року. Якщо зважати на список її членів, то це переважно чоловіки. А ви стали першою жінкою-керівником цієї структури.
– Насправді жінок у спілці – третина. І здається, що з кожним роком їх кількість буде збільшуватися, бо саме жінки останнім часом схиляються до писемної творчості. В нашій області багато різножанрових письменниць різного віку. Рівень творів цих літераторок не завжди відповідає художньо-мистецькому рівню НСПУ, але деяких ми вже запросили вступати в письменницьку організацію.
Сьогодні Спілка – це небюджетна неприбуткова організація, від 2016 року прирівняна до громадських організацій та об’єднань, а з січня цього року уряд повністю урізав фінансування саме творчих спілок. Серед чиновників Міністерства культури України йшла мова про те, що такі спілки сьогодні не потрібні, що це пережиток радянського минулого, тож для чого даремно витрачати кошти. Як результат, через відсутність фінансування, секретаріат НСПУ, за згодою правління НСПУ, перевів обласні організації на громадські засади. Тобто виживайте хто як може!

– Чи вдається вам згуртовувати такий гендерно своєрідний колектив, щось організовувати?
– Назву вам ще одну цифру – на сьогодні в обласній організації 71 відсоток письменників пенсійного віку. Не всі вони мають сили і бажання ходити на якісь масові заходи чи кудись їздити. Вони просто є, бо вони є. В радянські часи членство в Спілці дуже багато давало – письменників забезпечували квартирами, були переваги в публікації книжок, виплачувались гонорари. Сьогодні немає жодних матеріальних благ. Тож мене деколи дивує, для чого та чи інша людина прагне вступити у Спілку.
Письменники віком від 30 до 60 років, на жаль, вимушені щоденно працювати на різних посадах, в різних організаціях, щоб утримувати себе і свої сім’ї, тож і вони не завжди мають час на відвідування заходів. Також врахуйте, що цьогорічна пандемія повністю загальмувала культурно-мистецьке життя. Багато запланованих заходів не вдалося провести саме через карантин, а онлайн-заходи не скоро здобудуть масову популярність.

– А загалом який чисельний склад обласної організації?
– На сьогодні у нас 74 члени. За кількістю це одна з найбільших організацій в Україні. Однак ми не прагнемо до збільшення кількості. Важлива – якість. Минулої осені ми привели Положення про обласну організацію у відповідність до нового Статуту НСПУ, тож при нагоді ввели пункт про те, що первинний відбір для вступу до Спілки письменників здійснюється на засідання правління. До складу правління зараз входять достатньо фахові письменники – Неоніла Стефурак, Богдан Томенчук, Василь Добрянський, Ярослав Ясінський, Михайло Батіг, Лариса Колесник. Це люди, які розуміються на літературі, можуть прочитати розділ-два і визначити, якого художньо-мистецького рівня твір.

– Ви вже згадували, що колись Спілка була іншою. Якою би вона мала бути?
– В ідеалі це би мала бути спілка однодумців. Ще у 1986-88 роках я спілкувалася із прикарпатськими спілчанами. Колектив був якісно абсолютно іншим. У Калуші, звідки я родом,працювало літературне об’єднання «Підгір’я», яким керував поет Іван Павліха. Там я познайомилася з відомими на той час письменниками Ігорем Гаврилюком, Анатолієм Онишком, Василем Ганущаком, Василем Олійником…Раз у місяць ми приїжджали на засідання обласного літературного об’єднання в приміщення обласної молодіжної газети «Комсомольський прапор». Засідання організовували поетеси Неоніла Стефурак і Галина Турелик. Кожен з присутніх читав один-два свої твори,відбувалося конструктивне обговорення. Це те, що потрібно авторові, – прочитати свій твір однодумцям і почути професійну думку. І так би мало бути.

– Творчість у сучасних реаліях загнана в кут, бо в час карантину немає можливостей надихнутися, отримати позитивний заряд для творчості. Тай муза письменника також може бути пригнічена під час карантину. Чи не помітили ви творчого занепаду письменників цього року?

– Я б так не сказала. Чимало наших колег творять і видають книжки. В цьому плані яскравим прикладом може бути Василь Добрянський. Він пише історичні детективи,досліджує документи. Прокидається зранку і має написати певний об’єм тексту. Величезну кількість ідей та думок вкладає в рядки. Я в захваті від нього. В житті Василя Васильович, можна сказати, відбувся творчий вибух. Це унікальний випадок. Другий за творчою потужністю – Богдан Томенчук. Щодня з-під його пера виходять по декілька віршів. Деколи я вражена, як він вміло переплітає слова. Відчувається, що в людини є невичерпна творча енергія. Або Ольга Слоньовська. Попри те, що займає посаду професора кафедри української літератури, займається викладацькою діяльністю,Ольга Володимирівна встигає писати і видавати по декілька романів на рік. Також Марія Ткачівська і Ольга Деркачова поєднують художню творчість з науково-педагогічною. Цьогоріч вийшли прозові твори Марії Вайно, Марії Дзюби. Василь Нагірняк із Верховини написав роман про воїнів УПА. (Це, до речі, дуже актуальна тематика; вважаю, що вона ще слабо розкрита в художній літературі). Видали поетичні збірки Василь Рябий, Василь Мойсишин, Любомир Михайлів, Степан Григорчук, книжку сонетів – Леся Шмигельська. Чекають на видання повість Лариси Колесник і поетична книжка Василя Андрушка. Досить активно працюють районні осередки нашої обласної організації.

Не можу не похвалитися і міжнародними проєктами, якими опікуюсь. Ми співпрацюємо із Нижньосілезьким відділенням Спілки письменників Польщі. У моєму творчому доробку шість книжок перекладених з польської мови. 2018 року у Вроцлаві вийшла збірка моїх поезій у перекладі пана Казімежа Бурната – голови DOZLP. Цього року пан Казімеж здійснив перший переклад на європейську (польську) мову книжки Тараса Мельничука «Князь роси» – саме тої, за яку наш геніальний поет отримав Шевченківську премію. Я займалася редагуванням і матеріально-технічними аспектами видання. Також маємо більш солідний доробок – двомовна книжка «Апостоли ХХ століття».До неї увійшли біографії і твори дванадцяти українських поетів, які в ХХ столітті були або заборонені, або репресовані. Я визначала авторів і вірші, а пан Казімеж Бурнат перекладав на польську мову. Концепція цієї книжки – доля України в поезії. Підбирала саме такі вірші, щоб європейцям було зрозуміло, що ж таке Україна. Серед авторів –Богдан Лепкий, Олександр Олесь (зокрема, його знаковий вірш «Європа мовчала»), також є Василь Пачовський, Петро Карманський, Богдан-Ігор Антонич, Євген Маланюк, Євген Плужник, Олена Теліга, ранній Павло Тичина, Володимир Сосюра, Василь Симоненко, Василь Стус. Половину мізерного накладу вже вдалося надіслати до Польщі. Ми планували провести презентації в Ягеллонському, Вроцлавському, Варшавському університетах, де є українські відділення філологічних факультетів. На жаль, цьогорічна пандемія зруйнувала всі плани.
Також чекаю, що у видавництві «Місто НВ» нарешті побачать світ упорядковані мною романи Юрія Шкрумеляка «Крівавий шлях» і «Чота крилатих», які до цього часу в Україні не виходили друком. 16 жовтня минає 55 років з дня смерті нашого відомого земляка з Ланчина.

– Чи мала би письменницька праця бути більше професійною, а не перетворюватися на заробітчанство чи просто хобі, коли твори пишуться десь на дозвіллі?
– Так має бути. Якщо ти письменник, то мусиш працювати професійно. Я зустрічалася із колегами з інших країн і бачу різницю. В Китаї,якщо ти член спілки, ти отримуєш зарплату, а отже пишеш і не переймаєшся, де взяти гроші на «хліб насущний».Держава платить за те, що ти – письменник. Це – професія, оплачувана робота. Так само добре почуваються латвійські та литовські колеги. У Польщі ситуація не краща за нашу, та є великий плюс – письменника запрошує бібліотека на презентацію і виплачує гонорар від 100 до 200 злотих. Більшість польських письменників видають книжки власним коштом, а потім їздять по фестивалях, ярмарках і продають їх. Так само реалізують свої книжки через інтернет. Ми трохи закомплексовані в цьому плані, не наважуємось наполегливо пропонувати придбати книжку, соромимось «чіплятися» з такими пропозиціями до фейсбучних друзів.

– У нас склалося так, що письменник напише добру книжку, але не завжди вміє себе подати і презентувати. А популярність його саме від цього потерпає.
– Ми – діти радянського часу. Теперішня молодь вже інакша. Ми були привчені до того, що письменник отримує за книжку гонорар і його більше нічого не цікавить. Книжки продавалися в книгарнях, а письменник не сушив собі голову, як їх розповсюдити. Книжкові магазини існували в усіх населених пунктах. Можна сказати, що в ті часи був культ книжки. Зараз письменники майже безпорадні. Ходити і пропонувати власну книжку – більше схоже на жебрацтво. Вимогою часу стали літературні презентації. Автор вимушений сам телефонувати в бібліотеки і домовлятися про зустрічі з читачами, самотужки поширювати анонси зустрічей. У деяких районних бібліотеках навіть існує черга на такі публічні заходи.

– То письменник мусить бути і сам собі менеджером?
– Насправді є два варіанти: або писати так, щоб поважні видавництва самі пропонували підписати з тобою контракт на видання, або бути сам собі і менеджером, і розповсюджувачем. Або є ще один варіант – не писати, а зайнятися більш прибутковою справою. Такі жорстокі сучасні реалії.

– Що б Ви порадили чи побажали колегам-письменникам?
– Підвищувати свій мистецький рівень. Писати. Щодня і багато. Власне, слово письменник похідне від слова «писати». Я завжди повторюю: письменник – від слова «писати». Всі ці премії-нагороди-звання-«автограф-сесії» – пустопорожній звук, сумнівне задоволення власного марнославства. Після кожного з нас залишаться наші твори, і лише час покаже хто чого був вартий.
Записав Володимир БОДАК

 

Залишити коментар

Ваша електронна пошта не буде опублікована.